Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Бої під Білою Церквою 1651 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бої під Білою Церквою 1651 року
Як вечір опускався на село,
Управившись з роботою надворі,
Сімейство повечеряло і йшло
До хати спочивати. У цю пору
Старий Микола усідавсь за стіл,
Запалював свою воскову свічку,
Брав із полиці пера і чорнил
Та ще паперу паку невеличку.
І спогади прожитого тоді
Рядками укладались на папері.
Він часто в довгих роздумах сидів,
Незмигний погляд втупивши у двері.
Пригадуючи, знов переживав
І молодість свою в ту славну пору.
Бажання зберегти усе то мав,
Бо ж і Господь призвати може скоро.
Є що онукам переповісти,
А ті чи далі зможуть передати.
Тож і вкладає пам’ять на листи,
Які її і мають зберігати.
Сьогодні він у спогадах дійшов
Гіркої Берестейської невдачі.
Від того аж холоне часом кров,
Хоча він і не був там, і не бачив
Та чув багато спогадів гірких,
Які уже зостались на папері.
Тепер, що далі пригадати зміг,
То і почав писати по вечері.
« Богдан, свої полишивши війська
Під Берестечком, полетів за ханом.
Поразка уже бачилась гірка,
Тоді узагалі усе погано.
Він хана аж за сотню верст догнав,
Вблагав орду на поле повернути.
Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
Де хоч орди частина може бути.
Та те, що стріли, злякане було,
Для бою з ляхом зовсім не придатне.
Немов вода крізь пальці протекло,
В степу рятунку подалось шукати.
Та хан Богдану все ж пообіцяв
На Синіх Водах знов орду зібрати.
І з тим Богдан назад і повертав.
Велів військам під Білу відступати,
Щоб там Богун і табір лаштував,
Туди і всі полки велів збирати.
Універсали всюди розіслав
Аби народ на ляхів піднімався
І їм весь час спокою не давав.
Щоб лях ходив кругом і озирався.
І спалахнула Україна враз,
Ворожо ляське військо зустрічала.
Воно і так поменшало якраз,
З-під Берестечка рушення помчало
Скоріш додому. Та й король пішов.
Тож залишилась ледве що третина.
Потоцький вів його походом знов
Аби скорити, врешті, Україну.
Як українську «лінію» пройшли,
То ляхи дуже-дуже дивувались –
Міста і села чепурні були,
В порядку господарства всі тримались.
Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
Тож ворог зруйнувати все старавсь,
Лишивши по сліду пустелю голу.
А люди мстили ворогу за те.
Загонами зненацька нападали.
І опір лютий той щодень росте.
А війська ж поки ще не зустрічали.
Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
Через Триліси, де Богдан поставив
Загін козацький. З боєм узяли,
Спалили місто. Ляхам на розправу
Потрапив сотник, що там керував.
Вони його на палю посадили,
Але вночі народ його украв,
Щоб поховати, як належить тіло.
Богдан, тим часом, Білу готував
До оборони. Табір ладнували,
Який поміж ярів над Россю став,
Вали навкруг високі насипали,
Гармати розмістили на валах,
Аби було чим ляхів зустрічати.
Туди постійно допомога йшла.
Тож табір той нелегко було взяти.
Богдан у полі битись не хотів,
Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
Кіннотою Потоцький би зломив
Важкою його в полі, якби стріли.
А в нього якраз кінних і катма.
Татар поки обіцяних не видно.
Та і гармат в достатку теж нема.
Тож краще ляха тут зустріти гідно.
Іще лякало, що на поміч тим,
Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
А в нього два десятки тисяч малось.
Не дати б їм з’єднатися. Та як?
Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
Замало сил в полковника, однак.
Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
Я був тоді ще зовсім молодий,
Козакував в Чернігові, в Небаби.
Гарячкував весь час та рвався в бій,
Своє геройство проявити аби.
І тут гонець із Лоєва примчав,
Бо Радзивілл із Річиці простує.
Небаба посланців туди послав.
Там переправу наш загін вартує,
Тож важко б переправитись було
Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
Посольство мову, начебто, знайшло.
Він обіцяв – поверне свої сили
Від України. Виділив загін
Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
Та з півдороги повернувся він
І, через Сож здолавши переправу
Зненацька на нас в Лоєві напав.
Небаба, ледве про таке дізнався,
Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
А там на того Мирського напався.
Ми їх затисли поміж двох вогнів,
Здавалося, ще трохи – і розчавим.
Гарячка – то погано на війні.
Бо ж Радзивілл тим часом переправив
Свої війська через Татарський брід
І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
Не розберешся – де тут хто, як слід.
Лиш Подобайлу якось удалося
Зібрати хоч частину козаків
Та відступити звідти із боями.
Небаба ж бився проти ворогів
В оточенні, не мав страху ні грама.
Як ляхи в руку ранили його,
То шаблю взяв він лівою рукою
Та й бився далі. Вороги кругом
Боялися ставати з ним до бою.
Та ж їх багато. Врешті він упав
Порубаний. І козаків багато.
А Радзивілл до Києва помчав.
Аби Богдану дати про то знати,
Мене полковник вістовим послав.
Та, поки я на Білу добирався,
Вже Радзивілл і Києва достав
І магістрат йому без бою здався.
Ворота міста просто відчинив,
Литвини ж їм віддячили добряче –
Увесь Поділ від дяки погорів.
Такого Київ вже давно не бачив.
Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
Не було сили Київ боронити.
Та із полком дорогу перетнув
Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
Спинить спинив, хоча і не розбив.
Та ж виграв час, щоб прибули татари.
Тоді на Білу знову відступив,
Поки Потоцький ще туди не вдарив.
З’єдналися обидва вороги
Та й рушили армадою на Білу.
Тепер вже точно нам не до снаги
Їх подолати. Бо ж велика сила.
Хоча татари скубали весь час
Та й козаки в спокої не лишали,
На ляхів нападали кожен раз
І кожен раз їм збитків завдавали.
Нарешті ті до Білої дійшли
І став Потоцький військо шикувати.
Своїй піхоті центр відвели,
Попереду поставили гармати,
Позаду прикривали їх кінні.
Усе то під Потоцького рукою.
Кіннота ляхів в лівій стороні
І Калиновський їх веде до бою.
А Радзивілл з литвинами стояв
На правім боці. Стали серед поля.
Потоцький війська нашого чекав
Аби війни рішити, врешті, долю.
Але Богдан з ним битись не пішов.
Герцівники, щоправда, нападали,
Пускали ляхам в полі трохи кров
Та військо з-за валів не виступало.
Простоявши отак два дні дарма,
Узявсь Потоцький табір штурмувати.
Та сил достатньо для того не мав,
Тож довелося нас в облогу брати.
Зладнали ляхи власні табори –
Литвини свій поставили окремо.
Вспокоїлися, наче до пори,
Хоча боялись, що ми нападемо.
Отак і простояли кілька днів.
Нам було важко, але важче ляхам,
Бо ж у чужій стояли стороні
І кожен крок давався їм зі страхом.
Селяни перекрили всі шляхи,
Усі обози хутко відбирали.
Тож ляхам було геть не до пихи,
Коли поїсти так, як слід не мали.
Та ще й хвороби в таборі взялись.
Ярему, врешті, з того смерть забрала.
З литвинами проблеми почались,
Вони бажання тут сидіть не мали.
Та ще й чутки, що десь іде орда
До нас у поміч, ляхів налякали.
Тоді вже точно буде їм біда.
Отож вони зговірливіші стали.
Потоцький перемовини почав,
Хоча умови виставив погані,
Богдан його хутенько уламав,
Що ляхам носа задирати рано.
Але і в нас нелегко все було.
А там зима вже скоро на підході.
Хоч все і до замирення ішло
Та нам умови виставляти годі.
Зійшлися посередині, усе ж –
Не Зборів і не ляські забаганки.
Козацтво поміж Київських лиш меж
І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
Пани тепер вертатися могли
І знов в своїх маєтках панувати.
Ми, звісно, невдоволені були.
Але ж Богдану краще було знати.
Хоч договір із ляхом підписав,
Дотримуватись зовсім не збирався.
Та ж передишку у війні тій мав
І нею він належно скористався».
Поставив крапку. Свічку загасив,
Іще посидів в темряві кімнати,
Мов не хотів вертати з тих часів,
З кректанням встав та і подався спати.
Управившись з роботою надворі,
Сімейство повечеряло і йшло
До хати спочивати. У цю пору
Старий Микола усідавсь за стіл,
Запалював свою воскову свічку,
Брав із полиці пера і чорнил
Та ще паперу паку невеличку.
І спогади прожитого тоді
Рядками укладались на папері.
Він часто в довгих роздумах сидів,
Незмигний погляд втупивши у двері.
Пригадуючи, знов переживав
І молодість свою в ту славну пору.
Бажання зберегти усе то мав,
Бо ж і Господь призвати може скоро.
Є що онукам переповісти,
А ті чи далі зможуть передати.
Тож і вкладає пам’ять на листи,
Які її і мають зберігати.
Сьогодні він у спогадах дійшов
Гіркої Берестейської невдачі.
Від того аж холоне часом кров,
Хоча він і не був там, і не бачив
Та чув багато спогадів гірких,
Які уже зостались на папері.
Тепер, що далі пригадати зміг,
То і почав писати по вечері.
« Богдан, свої полишивши війська
Під Берестечком, полетів за ханом.
Поразка уже бачилась гірка,
Тоді узагалі усе погано.
Він хана аж за сотню верст догнав,
Вблагав орду на поле повернути.
Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
Де хоч орди частина може бути.
Та те, що стріли, злякане було,
Для бою з ляхом зовсім не придатне.
Немов вода крізь пальці протекло,
В степу рятунку подалось шукати.
Та хан Богдану все ж пообіцяв
На Синіх Водах знов орду зібрати.
І з тим Богдан назад і повертав.
Велів військам під Білу відступати,
Щоб там Богун і табір лаштував,
Туди і всі полки велів збирати.
Універсали всюди розіслав
Аби народ на ляхів піднімався
І їм весь час спокою не давав.
Щоб лях ходив кругом і озирався.
І спалахнула Україна враз,
Ворожо ляське військо зустрічала.
Воно і так поменшало якраз,
З-під Берестечка рушення помчало
Скоріш додому. Та й король пішов.
Тож залишилась ледве що третина.
Потоцький вів його походом знов
Аби скорити, врешті, Україну.
Як українську «лінію» пройшли,
То ляхи дуже-дуже дивувались –
Міста і села чепурні були,
В порядку господарства всі тримались.
Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
Тож ворог зруйнувати все старавсь,
Лишивши по сліду пустелю голу.
А люди мстили ворогу за те.
Загонами зненацька нападали.
І опір лютий той щодень росте.
А війська ж поки ще не зустрічали.
Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
Через Триліси, де Богдан поставив
Загін козацький. З боєм узяли,
Спалили місто. Ляхам на розправу
Потрапив сотник, що там керував.
Вони його на палю посадили,
Але вночі народ його украв,
Щоб поховати, як належить тіло.
Богдан, тим часом, Білу готував
До оборони. Табір ладнували,
Який поміж ярів над Россю став,
Вали навкруг високі насипали,
Гармати розмістили на валах,
Аби було чим ляхів зустрічати.
Туди постійно допомога йшла.
Тож табір той нелегко було взяти.
Богдан у полі битись не хотів,
Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
Кіннотою Потоцький би зломив
Важкою його в полі, якби стріли.
А в нього якраз кінних і катма.
Татар поки обіцяних не видно.
Та і гармат в достатку теж нема.
Тож краще ляха тут зустріти гідно.
Іще лякало, що на поміч тим,
Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
А в нього два десятки тисяч малось.
Не дати б їм з’єднатися. Та як?
Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
Замало сил в полковника, однак.
Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
Я був тоді ще зовсім молодий,
Козакував в Чернігові, в Небаби.
Гарячкував весь час та рвався в бій,
Своє геройство проявити аби.
І тут гонець із Лоєва примчав,
Бо Радзивілл із Річиці простує.
Небаба посланців туди послав.
Там переправу наш загін вартує,
Тож важко б переправитись було
Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
Посольство мову, начебто, знайшло.
Він обіцяв – поверне свої сили
Від України. Виділив загін
Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
Та з півдороги повернувся він
І, через Сож здолавши переправу
Зненацька на нас в Лоєві напав.
Небаба, ледве про таке дізнався,
Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
А там на того Мирського напався.
Ми їх затисли поміж двох вогнів,
Здавалося, ще трохи – і розчавим.
Гарячка – то погано на війні.
Бо ж Радзивілл тим часом переправив
Свої війська через Татарський брід
І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
Не розберешся – де тут хто, як слід.
Лиш Подобайлу якось удалося
Зібрати хоч частину козаків
Та відступити звідти із боями.
Небаба ж бився проти ворогів
В оточенні, не мав страху ні грама.
Як ляхи в руку ранили його,
То шаблю взяв він лівою рукою
Та й бився далі. Вороги кругом
Боялися ставати з ним до бою.
Та ж їх багато. Врешті він упав
Порубаний. І козаків багато.
А Радзивілл до Києва помчав.
Аби Богдану дати про то знати,
Мене полковник вістовим послав.
Та, поки я на Білу добирався,
Вже Радзивілл і Києва достав
І магістрат йому без бою здався.
Ворота міста просто відчинив,
Литвини ж їм віддячили добряче –
Увесь Поділ від дяки погорів.
Такого Київ вже давно не бачив.
Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
Не було сили Київ боронити.
Та із полком дорогу перетнув
Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
Спинить спинив, хоча і не розбив.
Та ж виграв час, щоб прибули татари.
Тоді на Білу знову відступив,
Поки Потоцький ще туди не вдарив.
З’єдналися обидва вороги
Та й рушили армадою на Білу.
Тепер вже точно нам не до снаги
Їх подолати. Бо ж велика сила.
Хоча татари скубали весь час
Та й козаки в спокої не лишали,
На ляхів нападали кожен раз
І кожен раз їм збитків завдавали.
Нарешті ті до Білої дійшли
І став Потоцький військо шикувати.
Своїй піхоті центр відвели,
Попереду поставили гармати,
Позаду прикривали їх кінні.
Усе то під Потоцького рукою.
Кіннота ляхів в лівій стороні
І Калиновський їх веде до бою.
А Радзивілл з литвинами стояв
На правім боці. Стали серед поля.
Потоцький війська нашого чекав
Аби війни рішити, врешті, долю.
Але Богдан з ним битись не пішов.
Герцівники, щоправда, нападали,
Пускали ляхам в полі трохи кров
Та військо з-за валів не виступало.
Простоявши отак два дні дарма,
Узявсь Потоцький табір штурмувати.
Та сил достатньо для того не мав,
Тож довелося нас в облогу брати.
Зладнали ляхи власні табори –
Литвини свій поставили окремо.
Вспокоїлися, наче до пори,
Хоча боялись, що ми нападемо.
Отак і простояли кілька днів.
Нам було важко, але важче ляхам,
Бо ж у чужій стояли стороні
І кожен крок давався їм зі страхом.
Селяни перекрили всі шляхи,
Усі обози хутко відбирали.
Тож ляхам було геть не до пихи,
Коли поїсти так, як слід не мали.
Та ще й хвороби в таборі взялись.
Ярему, врешті, з того смерть забрала.
З литвинами проблеми почались,
Вони бажання тут сидіть не мали.
Та ще й чутки, що десь іде орда
До нас у поміч, ляхів налякали.
Тоді вже точно буде їм біда.
Отож вони зговірливіші стали.
Потоцький перемовини почав,
Хоча умови виставив погані,
Богдан його хутенько уламав,
Що ляхам носа задирати рано.
Але і в нас нелегко все було.
А там зима вже скоро на підході.
Хоч все і до замирення ішло
Та нам умови виставляти годі.
Зійшлися посередині, усе ж –
Не Зборів і не ляські забаганки.
Козацтво поміж Київських лиш меж
І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
Пани тепер вертатися могли
І знов в своїх маєтках панувати.
Ми, звісно, невдоволені були.
Але ж Богдану краще було знати.
Хоч договір із ляхом підписав,
Дотримуватись зовсім не збирався.
Та ж передишку у війні тій мав
І нею він належно скористався».
Поставив крапку. Свічку загасив,
Іще посидів в темряві кімнати,
Мов не хотів вертати з тих часів,
З кректанням встав та і подався спати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
