То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
То Тимофій до Молдови свататись іде.
І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
Здумав Богдан оженити старшого свого
На Розанді - доньці гарній Лупула того,
Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
Йому з ляхами боротись, подолати їх.
Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
А за ним тихенько батько із полками йде.
Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
Доведеться тоді йому добре пояснить,
Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
Бо коханню заважати – то великий гріх.
Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
Аби гетьман Калиновський його виручав.
А у ляхів свої види на Молдову є.
Калиновському ж і помста спати не дає.
Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
Скільки років у полоні у Криму провів.
Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
Понад Бугом чималенький табір збудував,
Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
Іще більше розізлився, бо в листі тому
Той писав, що неслухняний його старший син
Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
Чому ляхи зупинились на шляху його?
І лихого чи не мають на умі чого?
Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
То вони в гарячці можуть добре і побить.
Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
І дорогу до Молдови синові дали.
Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
Ляський табір і напасти наміру не мав.
Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
Тут південніше йі татари річку перейшли.
А на другий день напали ляські табуни
Та коней собі забрали багатьох вони.
А на перше червня й зовсім близько підійшли.
Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
Послав тоді Калиновський кінних проти них
Та татари завернули в степ коней своїх.
Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
Полякались тоді ляхи, раду завели,
Пробиватися із боєм радить почали.
Залишити табір німцям, хай боронять тут,
А самі вони прорвуться і війська зберуть
Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
- Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
А вночі, як ляхи раду в таборі вели
І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
Не промчиться непомітно поміж них і птах.
Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
- Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
Калиноввський налякався, до німців помчав,
Їхній полк окремий табір понад річку мав.
Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
А уся кіннота ляська здумала якраз
Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
Може там в степу рятунок для себе знайде.
Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
То одразу у атаку козаків погнав,
Щоб врубались в середину табору того
І надвоє розділили чимскоріш його.
Та велів Золотаренку з півночі іти,
Від Ладижина на табір козаків вести.
Бачить тоді Калиновський – непереливки.
Кинув на Золотаренка піші він полки.
Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
Аби з ним вона на південь на татар пішла.
Ледве вирвалися ляхи з табору того,
Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
Нема кому воювати, з ким татар долать.
Калиновському прийшлося в табір повертать.
А у таборі не знають – хто уже і де,
Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
Напосілися козаки, ляхів розвели.
Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
В темряві супроти ляхів битись не хотять.
Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
Запалало, освітило усе навкруги,
Добре видно, де козаки, а де вороги.
Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
Опирались люто ляхи, билися на смерть,
А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
Поки ляхів добивала в таборі орда,
Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
Налетіли козаченьки на німецький стан.
Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
Бій короткий та жорстокий , табір здобули
І усіх підряд рубати вони почали.
Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
Тут загинув Калиновський, син його поліг,
І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
А тим часом на півночі бій іще кипів,
Ляхів там Золотаренко добре напосів.
Та ті люто опирались. Коли бій затих
Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
Повів тому помагати. Вдарили у тил,
Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
І рубали, вирізали до одного всіх.
Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
За півночі стихла битва – нема кого бить.
Усе військо ляське майже покотом лежить.
А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
Весь полон, що залишився і добро віддав
Він татарам. Добра було вдосталь отого,
Полонених зовсім мало. А усе того,
Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
Може, то було й жорстоко та ж війна була,
Та і рана берестецька ще ж не зажила.
Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
Та й наказу вирушати до Молдови дав.
Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
Та місцевим поховати їх усі велів.
Ті не стали то робити – багато ж таки.
Довго ще на тому полі біліли кістки.