То було чудове літо. Навіть чудесне: з року в рік ми спостерігали повільне, але неухильне помирання великої ріки. Щороку в ній ставало менше води та риби, більше мулу та жабуриння, аж раптом – оце. Дніпро зробився повноводий, швидкоплинний і чистий, саме такий, як той, що оспівували Гоголь і Шевченко: чудовий у тиху погоду, ревучий у шторм. А ще – багатий на рибу, та ще й таку, про яку ми з школярським захватом і рибальськими заздрощами читали у Сабанєєва*. Здавалося, сам час рушив назад і показав нам той, колишній Дніпро.

Звісно, ми тоді були ще надто малі, аби обстежити його весь, тому спостерігали те чудо лише на маленькій ділянці течії, а з огляду на загальну довжину ріки, – на ділянці мікроскопічній, тому, звісно, не можна виключати, що й чудо не виходило за її межі. Це було трохи нижче Херсона, там, де Великий Потьомкінський острів охайним мисиком, схожим на симпатичний кирпатий носик, ділить ріку на два річища, Старий Дніпро та просто Дніпро. Від мисика між річищами тягнеться піщана мілина, яка метрів за сто від берега обривається у чорну безодню, де вода в рік чуда струменіла з небаченою швидкістю та потугою. Я про це дізнався, коли стрибнув з гумового човна в масці з трубкою та ластах. Вода миттю зірвала та згубила все моє знаряддя, лиш плавки вціліли, і потягла мене в мовчазну пітьму, де й заходилася мене кидати, крутити, перекидати та буцати в боки, спину, живіт і груди так, наче то була не вода, а кулаки професіонала у боксерських рукавичках, що кожним ударом вибивали ще трішки повітря з моїх легень. Але то справді був рік чуда! – і я вцілів, врятувався.

На ту мілину ми виходили човном і раніше. Тут, у суцільних хащах водних рослин, які в пониззі Дніпра називають японським словом «куширі»*, траплялися такі собі «галявинки» або «полянки», віконця чистої води глибиною 2-3 метри, крізь яку виднілося жовтаве піщане дно. У товщі води метушилися блискучі рибки, погойдувалися крихітні річкові медузи, схожі на загублені кимось контактні лінзи, а в глибині повільно ворушили листям не дикі розлогі «куширі», а шляхетні акваріумні рослини. Такі (або дуже схожі) «водорості» для своїх акваріумів ми купували на Центральному херсонському ринку, у тому його кутку, де торгували різноманітною живиною, або вимінювали в колег-акваріумістів. А на тій мілині можна було досхочу та задарма наловити валіснерії спіральної та елодеї, ще відомої як «водяна чума»; за чутками, декому з острів’ян пощастило добути тут навіть таке не абищо як лимонник (номафіла пряма), про яку ми хіба що мріяли: на ринку правили за неї якусь геть не смішну ціну. Течії на тих «полянках» майже не було через потужні стіни «куширу», що їх оточували; в певному сенсі, кожна така «полянка» була мініатюрним Саргасовим морем навпаки: її утворили не водорості посеред води, а вода посеред водоростей.

Ці віконця були наче велетенські природні акваріуми та водночас ставки. Зануривши обличчя в масці у воду або пірнувши з човна, можна було досхочу спостерігати за підводним життям, а потім вилізти назад у човен, закинути вудку та наловити риби, коли на одну, а коли й на дві сковороди. А та сковорода, між іншим, була особлива: старовинна, спадкова та абсолютно рибальська. Її, разом із небагатьма іншими артефактами сільського життя, забрали з любої моєму серцю Олександрівки, коли продали прадідову хату, та перевезли на цю острівну дачу, на Дніпро. Тією чавунною пательнею користувалася ще моя прабаба (а може, її прабаба також), і вся лиманська здобич моїх дідів-прадідів, як і моя власна, пройшла через неї. Сковорода була чудова, навіть чудесна: ніколи не пригорала, а така проста їжа як коржі на кисляку, риба та картопля, смажені на ній, робилися найсмачнішими в цілому світі…

У рік чуда Дніпро зробився дуже повноводим, удвічі швидшим і набагато сильнішим; його струмені протиснулися у «куширі», що розкошували на мілині під мисиком, і все там рішучо перемінили. Відтак «полянки» перетворилися на розлогі «поля», а на тих «полях» з’явилася течія, досить помітна за рухом рослин і риб, хоча й не така потужна, як у тій безодні, що того літа ковтнула мене ненадовго, а моє підводне спорядження назавжди. Це, плюс ще якісь невідомі мені обставини, плюс чудо – і тими «полями» загуляли справжнісінькі стада. Саме так, стада! – у сотні «голів», крутобоких, широкоспинних і дебелих «голів»! Ті рибини були одна в одну, чималенькі: не більше двох-трьох могло одночасно влягтися на нашу спадкову сковорідку та засмажитися, як пишуть у кулінарних книжках, до «готовності», а насправді – до неймовірної смакоти. Рубінові плавці, смарагдові спинки, червонясто-золота луска, очі з червоною цяткою на райдужці, а ніс – такий самий кирпатий, як мисик, під яким ці прекрасні рибини гуляли того літа. Краснопірка, або чернуха – чи не найгарніша дніпровська риба, а до того ж небачено велика, вгодована, смілива, одним словом, чудесна. Такої нам у Дніпрі раніше не траплялося, ми хіба що читали про неї у Сабанєєва, а того чудесного року вона раптом з’явилася, нізвідки або просто зі створеної ним іхтіологічної поеми, так чи так – все одно, чудо; з’явилася та вразила нас як об’єкт спостережень і як «промисловий об’єкт». Вона хапала наживку сміливо та надійно, ковтала гачок-сімку, а з води йти категорично не бажала, чимдуж опиралася, доводилося з нею поморочитися; навіть вже вкинута у човен, риба не здавалася та намагалася вистрибнути з нього. Опинившись у садку, вона не засинала та лишалася живою, аж до нашого повернення «додому», де на нас та рибу вже чекала бабуся з тією самою сковородою...

Цей спогад – такий самий, як та риба, яскравий і сильний. Що не деталь – від пружних ударів безодні «під дих» до аромату щойно засмаженої дніпровської риби – все це ніби зі мною не відбулося, а відбувається, все це тут-тепер, а не там-тоді. Я не пам’ятаю, не згадую – я відчуваю та переживаю подив, радість, страх, цікавість і захват… кажу ж, то було чудо. І, як справжнє чудо, воно не повторилося ані наступного, ані будь-якого іншого року, і повільне, проте неухильне помирання Дніпра відновилося та й тривало собі далі. Я, звісно, сподіваюся, навіть вірю, що чудо станеться знову, з Дніпром, або з тими, від кого залежить його доля, або з усім та усіма разом, як того літа, але…

…але якщо таке й станеться, то зненацька та цілком непередбачено, – саме так, як у той чудесний рік.

Х.2020-XI.2022

*«Куширі» або «кушир» – так у пониззі Дніпра називають усю прибережну водяну рослинність, крім жабуриння (Conferva), хоча насправді йдеться здебільшого про рдесник пронизанолистий (Potamogeton perfoliatus), який вочевидь домінує (за підтримки рдесника гребінчастого, кучерявого та плавучого). А слово «кушир» є назвою лише одної водної рослини, куширу (Ceratophyllum), зануреного або підводного, ще відомого як «роголист» і «водяна кропива». Кушир геть не схожий на рдесник, він набагато менший та доволі декоративний, а ще невибагливий, завдяки чому доволі популярний серед акваріумістів-початківців.
*Леонид Сабанеев (1844-1898), "Жизнь и ловля пресноводных рыб", 3-е изд. - К.: "Урожай", 1965. Перше видання цієї монографії вийшло друком 1911 року під назвою "Рыбы России. Жизнь и ловля (уженье) пресноводных рыб"