«Полоз Русак, славний козак».

Мартін Бєльський, польський хроніст

В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі були козаки та їх мало було.
Не було ще тої сили, щоб їх об’єднала.
Хоч знаходилися люди, що вже у ту пору
Могли скликати докупи козацькі ватаги
Й показати ворогам всім козацьку відвагу,
Взяти, навіть над ордою татарською гору.
В ті часи орда частенько в набіги ходила.
То чамбули невеликі смерчем пролітали,
Села й міста прикордонні на шляху змітали.
А то у похід збиралась вся ординська сила.
І тоді вже діставалось не лиш порубіжжю.
Доходила аж до Польщі, в Литву завертала.
Після себе лише трупи і попіл лишала,
Гнала і ясир, й худобу, тягла слідом збіжжя.
І не було кому орду оту лиху зупиняти.
Покидали люди землю, на північ втікали,
Де в лісах та за річками якийсь прихист мали.
І так було мало люду у степу. Та скоро
Взагалі могло нікого там не залишитись.
Бо як можна від ординців було захиститись?
Ляхи тим не переймались надто на ту пору.
Бо ж потрібно було гроші у те укладати,
Щоби замки будувати, міста та фортеці.
І тих грошей треба було вкладати до греця.
Де польському королеві було їх узяти?
Тут сторожу в Дикім полі хоча б свою мати,
Щоби вона оте поле з ока не спускала.
А воно, неначе й гроші на те виділяли
Із корчмових та із мита. Може й небагато,
Але й ті кудись зникали. Сторожі не мали.
Ніхто не знав, що у полі робиться у тому.
І не було, наче й діла до того нікому.
А орда коли схотіла, тоді й нападала.
Того року ще зимою стало зрозуміло,
Що орда похід готує, причому великий.
Треба якось зустрічати ту навалу дику,
Замки зміцнювати, вкупу стягувати сили.
Але замки ті далеко, більше на Поділлі,
А Київщина не прикрита, заходь, хто бажає.
Хтось королю Сигізмунду легко натякає:
Коли б орду на Тавані іще зупинили,
Щоб Дніпро не подолала, було б дуже добре.
Та хто то зробити може? Козаки, хіба що?!
Мчить посланець королівський у Київ, ледащо,
Везе указ королівський у шкіряній торбі.
Тим указом велить король козаків збирати,
Будувати човни споро і човнами тими
Іти Дніпром до Тавані з силами усіми
І там на шляху ординськім залогою стати.
Той указ отримав першим Семен Полозович,
Та намісник чорнобильський теж бідовий Кмітич.
Узялися вони в Києві ті човни робити
Та козацтво взялись кликать під чеснеє слово,
Що король надішле гроші, щоб їм заплатити.
Не задарма ж іти людям та кров проливати.
Зібралося в них охочих доволі багато.
Та довелося у Києві довгенько сидіти,
Чекаючи на ті гроші. Даремно чекали.
Ніхто грошей не прислав тих, люди й розійшлися.
А ординці за тим часом у похід знялися.
Дійшли до тії Тавані й Дніпро подолали.
Ішла орда в сорок тисяч, ще й турки із нею.
Київщину оминули, на захід помчали.
На Галичину смертельним вихором упали,
Узялися до звичної «роботи» своєї.
Запалали міста, села, плач страшний здійнявся.
Кого просто убивали, кого в ясир брали.
Стада, табуни й отари захоплені гнали.
І ніхто то зупинити і не намагався.
Дрібній шляхті не під силу було то спинити.
Королівське військо тільки лише виступало.
Але ішло обережно, добре пам’ятали,
Як під Сокалем прийшлося військо хоронити.
Ще й п’ять років не минуло від біди тієї.
Тож орді тій було часу здобичі набрати,
А, набравши вона стала у степ повертати.
І не змогло ляське військо угнатись за нею.
Та не дуже і хотіло. Хто ті степи знає?
Десь влаштує орда пастку, налетить раптово
І зробиться степ червоним від ляської крові.
Тож орду лиш ворон хмара в степу проводжає.
Вирвавшись в степи, ординці були вже спокійні.
Тут уже за ними гнатись ніхто не посміє.
А ні – то вона здолати ворога зуміє.
Саме в степах вона й звикла вести свої війни.
А тим часом Полозович, грошей не діждавши,
Разом з Кмітичем рішили в похід виступати.
Лише козаків надвірних із собою взяти.
Хоч їх було зовсім мало. Але то не страшно.
Козаки то були вірні, в боях вже бували.
На них можна покластися. В човни вони сіли
Та і Дніпром до Тавані скоріш полетіли.
Уже похід зупинити орди не встигали,
Тож рішили на зворотнім шляху її стріти.
Все одно, буде вертатись – не мине Тавані.
На березі протилежнім й на острові стануть.
Та і зможуть на день, може орду зупинити.
А там, може й королівське військо підоспіє.
Затиснуть орду в лещата та й знищать до біса.
Розумів Семен, що то лиш його мрії, звісно.
Все одно, орді проклятій дати бій зуміє.
Дісталися до Тавані. Орди ще не було,
Ще тяглася десь неспішно, мабуть Чорним шляхом.
Не боялася, що зможуть наздогнати ляхи.
Взялись козаки до праці, як тільки прибули.
Біда в тім, що правий берег отут був високим,
Нависав і над Таванню й над берегом лівим.
Сховатися від ординців буде неможливо.
Та й ширина Дніпра була тут лиш п’ятсот кроків.
Стануть ординці на березі та почнуть стріляти.
То й на лівий берег стріли ті їхні дістануть.
А ще ж турки, що з мушкетів теж палити стануть.
Тож взялись найперше шанці козаки копати.
Потім кілля нарубали та в дно устромили
Попід правий берег, щоби кінноту спинити.
Розділились, одні мали у шанцях сидіти,
Другі човни в очеретах усі схоронили
Та й повинні були першим весь час помагати.
Тільки встигли зготуватись, сторожа примчала:
Уже орда перевозу майже добігала,
Отож, сутички із нею недовго чекати.
Кинулись було татари найперші у воду
Та на кілля напоролись й назад повернули.
А їм козаки у спину з мушкетів пальнули,
Завдали орді татарській найпершої шкоди.
Скоро вся орда зібралась на березі правім.
Ясир степом підігнали та стада худоби.
Гамір страшний там здійнявся. Знов попхались, щоби
Усім скопом подолати оту переправу.
Козаки їх знов зустріли вогнем із мушкетів.
Ті, хоч втратили багато, кілля подолали
І до острова Тавані підбиратись стали.
Але козаки пустили раптом з очеретів
По воді стрімкій колоди, що раніш зрубали.
Ті колоди на вершників в воді налетіли,
Позбивали людей, коней, багатьох втопили.
А живі скоріше коней назад повертали.
Довелось на правім боці орді ночувати.
А вночі козаки в гості в їх стан завітали.
Тож багато хто на ранок між татар не встали.
Та на ранок взялись знову Тавань штурмувати.
Кинулися через річку, течію здолали,
Вибралися вже на острів – ну, а там нікого.
Козаки всі перебрались до берега того
Та вогнем з мушкетів острів щільно поливали.
Кинулись татари в воду, щоб до них дістатись.
А тут човни з очеретів раптом налетіли.
Знову багатьох ординців в Дніпрі потопили.
Довелось ординцям швидко на острів вертатись.
Та козаки до острова човнами пристали
І наляканих ординців взялися ганяти.
Довелося тим на берег чимскоріш втікати…
В таких сутичках жорстоких день по дню минали.
Вже і шостий день надходить. Орда все товчеться.
Десь би, може й подалася, Дніпро переплила.
Так здобичі у поході стільки захопила.
Це ж в степу її лишити тоді доведеться?!
Тож і б’ється лобом в стіну до тої Тавані.
Вже аскерів цілу купу орда положила.
Та і в козаків на той час вже не стало сили.
Билися з ордою тою вже із сил останніх.
Тож надумав Полозович завершити справу.
Якщо вдасться, то ясир хоч у татар відбити.
Коли ж ні, то доведеться голови зложити.
Перебрались серед ночі на той берег правий.
Поки орда спочивала, тихо підібрались,
Перерізали сторожу, що худобу пасла.
І, поки зоря ранкова іще не погасла,
Завернули ту худобу і з нею погнались
На татарський стан. При тому й табун прихопили.
Сплять татари, раптом чують – кіннота несеться.
Від тупоту тисяч копит аж земля трясеться.
А козаки ще й по-польські враз заголосили.
Підхопилися татари. В сутінках не видно.
Їм здалось, що польське військо за ними пригнало.
Тож, що було більше цінне, бігом похапали
Та й рвонули в степ. А коні без верхівців слідом.
Де вони опам’ятались, то ніхто не знає.
Десь за Дніпро перебрались майже без полону.
Коней отих захопили, як «здобич законну».
Похнюплені, налякані до Криму вертають.
Козаки ж ясир звільнили та здобич забрали,
Що татари полишили. Хоч долала втома,
Та не стали тут чекати, подались додому,
Де на них жінки та діти в тривозі чекали.