Петро всі дні по вулицях ходив.
В душі якась тривога наростала,
Усидіти в квартирі не давала.
Хоча, здавалось, Київ звично жив,
Майстерні, магазини працювали,
Як завше, свої двері відкривали.
І люд теж по квартирах не сидів,
Весь час збиралися юрби тут і там,
Хтось виступав, людей до чогось кликав,
Юрба, бува підтримувала криком
Чи розбредалась – той лишався сам.
Петро того не надто дослухавсь.
Йому всього лиш спокою хотілось.
Хай би життя само собі вертілось,
А він у стороні би залишавсь.
Недавно тільки з фронту повернувсь.
Три роки з рук не випускав гвинтівку.
Без пострілів аж почувалось дико,
Бо й досі того жаху не забувсь,
Коли снаряди луплять навкруги
Та не дають і голову підняти.
В багні у шанцях змушений лежати,
Чекаючи, що прийдуть вороги.
Війна дістала так, що сил нема.
Рішив від неї трохи відпочити.
Не хоче вже нікому він служити,
Хай влада про те думає сама.
А хто при владі? Чи більшовики?
Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
То йому зовсім не цікаво, правда.
Самі хай розбираються поки.
Він почека, як визначаться все ж,
Тоді вже й буде рішення приймати,
Чи отій владі можна довіряти.
Здається, більшість так же дума теж.
Щоб незалежність показати всім,
Зідрав свої кокарду і погони.
Хай усі кличуть у свої загони,
Не піде він уже служити їм.
Таких багато в Києві, як він,
Які сидять, стабільності чекають,
Хоча гвинтівки з рук не випускають,
Чекаючи біди з усіх сторін.
Він револьвер в кишені теж трима,
Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
Про грабежі весь час приходять вісті
І настрою то теж не підніма.
З газет, з розмов на вулицях собі
Загальну він намалював картину,
Що зараз на теренах України,
Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
У Харкові взялись більшовики,
Яким з Росії помочі прислали.
Ті Харків вже й столицею назвали,
Зібрали собі з’їзд сякий-такий
І заявили про свої права
На Україну. В поміч попросили.
Москва прислала їм багато сили,
Тож десь із ними вже війна трива.
Доходять вісті, що міста беруть.
Воно й не дивно – по містах заводи,
Робітники давно там колобродять,
Бо ж українців поміж них не чуть.
Лиш росіяни та євреї. В них
Більшовики підтримку вмить знаходять,
Тож, майже без боїв, в міста заходять.
В передчутті і Київ вже притих.
І недарма. Як вісті пронеслись,
Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
Навкруг бої жорстокі почались.
Петро здалеку лише дослухавсь,
Як глухо часто гупали гармати,
І серед ночі не давали спати,
Але про те не думати старавсь.
На сьомий день все стало затихать,
По вулицях полонених погнали,
Кого на «Арсеналі» упіймали,
Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
Мабуть, що не до суду ще було.
Бо з Дарниці гармати знов озвались.
Напевно, муравйовці наближались.
Знов гупати страшенно почало.
Казали в місті – рвались на мости –
На Ланцюговий і на Залізничний.
Із кулеметів били їм зустрічно,
Аби до міста тих не пропустить.
Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
За ним услід піхота потяглася.
Та оборона міста не далася,
Тож біля мосту ворог окопавсь.
Та Муравйов, казали, доповів
У той же день, що Київ захопили.
Поперед батька в пекло поспішили.
Та ж вислужитись треба у Москві.
Багато в Муравйова сил було,
А скільки проти – важко то сказати.
Хоч в Києві солдат було багато,
Та воювати більшість не пішло.
Хоч уже чули – Муравйов сказав,
Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
Щоб вирізати без жалю одразу
Всіх, хто буржуазію захищав!»
Та думали: то, звісно, не про нас.
Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
Ні тим, а ні другим не помагаєм.
Тож омине негода й на цей раз.
А Муравйов, як видно, вже затявсь.
Прорватись по мостах не удалося,
Шукати варіанти довелося.
Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
Як на Подолі постріли знялись.
З’явились звідкись козаки червоні.
Зацокотіли по бруківці коні.
Рубати всіх при зброї узялись.
То Примаков по тонкому льоду
Під Вишгородом перевів кінноту,
Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
Промчали Куренівку й на ходу
Їх зупинили вже аж юнкери.
Шалена стрілянина почалася.
Петро до того лише прислухався
Та поглядав на вулицю згори.
Втім, стрілянина почала вщухать.
А скоро юнкери промаршували,
Позиції свої, напевно, здали.
Чого би їм, цікаво, відступать?
Аж визирнув на вулицю, спитав.
Узнав, що полк, який нейтральним звався,
Як тільки стрілянина почалася,
Був ультиматум юнкерам послав:
Як із Подолу не підуть самі,
Тоді солдати за червоних стануть.
І як було повестися останнім?
Тут бій на Ланцюговім загримів
І юнкери у той бік подались.
Із Лаври раптом кулемет озвався,
У оборонців кулями плювався.
Робітники «пов’язані» взялись
За зброю. Хто лише їх позвільняв?
Незрозуміле в місті почалося.
Утримать оборону не вдалося,
І Муравйов потроху наступав.
Взяли надвечір Ланцюговий міст.
Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
Петро до того пильно дослухався,
Іще на фронті виробивши хист,
Щоб визначати, де ідуть бої –
І відстань, і які при тому сили.
Тож розумів – захисників тіснили,
Нелегко, мабуть опиратись їм.
А далі почалося щось страшне.
Із Дарниці гармати одізвались,
Чотири дні стрільба не припинялась.
Здавалося, нікого не мине.
По Липках били, по Хрещатику,
Обстрілювали Нову Забудову.
І падали снаряди знову й знову,
Щоб шкоду заподіяти таку
«Багатіям», як Муравйов казав.
Будинки розбивало вщент, палали
Руїни, місто у диму стояло,
І когось кожен постріл убивав.
В квартирі вікна вилетіли всі,
І стіни від тих обстрілів дрижали.
Але Петра то мало хвилювало,
Він на війні до того звикнуть вспів.
Його жорстокість дивувала та,
З якою місто московіти брали.
Вони чи залякати тим бажали?
Та ж з того лише ненависть зроста!
Печерськ на п’яте лютого взяли.
Пішли чутки, що в храми уривались,
Безчинствували всяко і знущались,
Святині грабувати почали.
Петро не вірив «вигадкам» отим,
Не можуть так вести себе солдати!
А сьомого пішли чутки про страту
Митрополита. Увірвались в дім,
Пограбували, вивели надвір
Під стіни Лаври та і розстріляли.
Від того на душі непевно стало –
Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
Чи то без його відома творять?
Що ж то за військо? То вже якась зграя,
Яка лише вбиває й оббирає.
Та хтось же те повинен зупинять?!
За пострілами видно, що бої
Лише у центрі тільки і тривають
Та Брест-Литовське поки ще тримають,
Нема вже інтенсивності тії.
А восьмого і центр, нарешті, стих,
Вночі бійці, напевно, відступили,
Лише шосе ще поки боронили,
Той відступ прикриваючи своїх.
Надвечір, врешті, тиша залягла.
Завмерло місто – що його чекати?
Сидіти по хатах чи то тікати?
Та довгою непевність не була.
Уже вночі погроми почались,
Вривались у квартири московіти,
Щоб цінностями в них заволодіти.
Спочатку за багатих узялись.
А там пішло. Хапали всіх підряд,
Хто лише підозрілим їм здавався,
Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
Так більшовицький починався лад.
Всіх офіцерів, де би не знайшли,
Вели до стінки, кожного вбивали,
Які шинелі офіцерські мали,
Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
Стріляли тих, хто десь при владі був,
Хто, їм здалося, косо подивився.
Тих, хто багатством з ними не ділився.
І просто так – бо потяг в тім відчув,
Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
І кат – ти тепер милуєш й караєш.
А, коли ще і дозвіл на те маєш,
То ти вже не людина – людожер.
Петро розправи вже не став чекать.
Хоча погони заробив він чесно,
Але кому то нині інтересно?
Потрібно швидко з Києва тікать.
Тримаючи в кишені револьвер,
У сутінках на вулицю подався.
Де вже перебігав, а де скрадався.
Стискав так зброю, що долоню стер.
Лежали трупи по снігу кругом,
Ніхто їх не збирався прибирати.
Не припиняли постріли лунати.
Та він уваги не звертав….Бігом!
Вже на Шулявці думав – пронесло.
Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
«А, ну стояти!» Стали на дорогу,
Щоб спроби обійти їх не було.
Петро не думав довго. То війна.
Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
Як мертвими на землю полетіли.
Не вбереглися – то вже їх вина.
Огледівся – чи не біжать за ним.
Та люди звикли пострілів боятись.
Ніхто на те не хоче наражатись.
Пірнув скоріше в темряву за дім.
За Києвом віддихався уже,
Сів на пеньок у лісі відпочити.
Задумався, що далі мав робити,
Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
Від того, що, нарешті зрозумів:
Відсидітися в стороні не вдасться
Від тої більшовицької напасті.
Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.