Донецький степ безмежний і привільний.
Хоча й горбистий, але море трав.
Тут дикі табуни блукають вільно,
Ще поки їх ніхто не розлякав.
Та, що і говорити – Дике поле,
Людину зрідка можна стріти тут.
Річки течуть де стрімко, де поволі
Та повноводні. Воду десь несуть
В Донець чи Дон аби добігти моря.
Бува, орда із Криму надійде,
Всіх розляка та й знову зникне скоро.
А то назад ясир уже веде.
Нап’ється з річки, вижлуктить всю воду,
Столочить трави – сакму залишить.
Та скоро степ всі залатає шкоди
І далі у спокої буде жить.
Отож, Панас – старий вже козарлюга
Спокійно їхав, у сідлі дрімав.
Рішив у степ податися із Лугу,
Бо ж заробітку вже давно не мав.
Давно в похід козацтво не ходило,
В Січі лиш говорили про війну.
Отож, сірома тільки вошей била,
Клянучи всю ледачу старшину.
Молодший хтось в зимівники подався
До старшини – копійку заробить.
Панас же спину гнути не збирався
На когось. Сам учився в світі жить.
Тому й подався в степ, аби уходом
Якимсь зайнятись – риби в річках тьма,
І табуни, й отари степом бродять.
І птаства море. Чого там нема?
Хто не лінивий, знайде чим зайнятись,
Не пропаде й прибуток буде мать.
Рішив Панас з Січі на схід податись,
Куди татарам важче діставать.
Вже під обід спинився біля річки.
Коня пустив, хай трохи поблука.
А сам уздрів у вибалку криничку,
Рішив напитись, а вода ж така
Солона, що і виплюнув одразу.
Другий рукою би махнув на те,
Напився б з річки. Але у Панаса
У голові ідея вже росте.
То, значить, солі у воді багато,
А сіль на Україні дорога.
Її ж спокійно можна добувати
Отут, на оцих тихих берегах.
Своєї солі мало в Україні,
Везуть її із Криму чумаки.
На тому можна збагатитись нині.
Сіль парити уміли козаки.
Отож Панас курінь собі поставив
У вибалку, подалі від очей
І заходився зразу ж коло справи.
Устигне ще напарити, ачей.
Сам парить сіль, бахмат його гуляє.
То не простий козацький кінь, а, мов вогонь.
І вигляд, мов скакун арабський має,
Швидкий, що спробуй, дожени його.
Панас за нього не переживає,
Бо той сам здатен собі раду дать.
І хижий звір такого не здолає
Та і чужому важко його взять.
Поки Панас сіль парив із криниці,
На тому боці москалі зійшлись.
Хоча далеко була їх границя
Та від татар постійно береглись,
Сторожові загони розсилали
Далеко в степ. Спинялись десь, бува.
Отож і тут понад рікою стали
Думками поділитись. Голова
Того загону звався Ванька Татєв
Уздрів бахмата на тім боці та
Схотів його для себе упіймати.
«Мой будєт конь!» - хвалитися всім став.
« А коль чужой!» «Пусть лучшє за нім смотріт!
Мнє конь по нраву, значіть будєт мой!»
«Да что ти, Вань,бери. Нікто ж нє споріт!
А вдруг ходіть нє будєт под тобой?»
«Коня я, братци, приручу любого.
Я в етом мастер!» Взяв акран собі,
Що завжди при нагоді був у нього
Та і до річки чимскоріш побіг.
Як переплив, став тихо підкрадатись
Аби коня зарані не злякать.
Панас якраз хотів піти, скупатись,
Помітив та і став спостерігать
Із посмішкою. Ванька підібрався,
Аркан накинув на коня бігом.
Той лише захропів та не пручався.
Москаль огледівсь: бач, як я його!
Тоді спокійно підійшов й на спину
Стрибнув коневі. Той умить рвонув
І москаля, неначе лантух скинув
Іще й копитом в пику садонув.
Коли Панас над москалем схилився,
Той ледве-ледве очі розчепив.
Панас пита: - Ти, хлопче, не убився?
А хто тебе так гарно улупив?
В того щелепа набік, зуби в жмені,
Силкується, неначе, щось сказать:
- М-М-М-х-у-ут! – гуде, як навіжений.
- Махмуд? Тут що, татари десь стоять?
А той лише мотає головою:
- Б-Б-Б-х-у-ут! – непевно вимовля.
- Бахмут? Не знаю назви я такої.
А ти, напевно, хлопче, десь здаля?
Москаль? Ну, що ж, тоді все зрозуміло.
У вас не вчать – чужого не бери?
Піднявсь з землі москалик через силу
Та і до річки згорблений побрів,
Тримаючись за збиту свою пику.
Отак бахмат був москаля провчив.
Вернувсь Панас і на Лугу Великім
Історію козацтву розповів.
Ті з москаля ще довго потішались
І той «Бахмут» їм до душі припав.
Так місце те відтоді й називалось.
А я прознав і вам переказав.