«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче…»,
Ти ж ніколи не мирився, як неправду бачив.
Ти ж ніколи не корився нікому, крім Бога,
По протоптаних, відомих не ходив дорогах.
Ти шукав своєї стежки, самому топтати
Аби, врешті став, козаче, ким і мріяв стати.
Не цурався, що ти русин, із тим не мирився,
Коли хтось, було, на тебе звисока дивився.
Доля дала народитись в багатій родині
В Теребовлі на коханій серцю Україні.
Із високих мурів замку дивився на Гнізну,
Що змією омивала ту фортецю грізну.
Проріс серцем в тому краї та невпинна сила,
Тяга – більше світ пізнати, тоді підхопила.
Не жаліли батьки грошей для любого сина,
Поїхала вчитись в Краків їхняя дитина.
Дались легко їй науки та всілякі мови.
Коли хлопець повернувся в Теребовлю знову,
То уже був не спудеєм, а мужем ученим,
Міг би з нього вийти писар гарний чи священик.
Та батькам хотілось дуже, аби син піднявся.
Тож тоді він до Варшави у пажі подався.
При дворі піднятись можна, зв’язки добрі мати.
Дивись, тоді і посаду гарну можуть дати.
Та душа того не хоче, свободи шукає.
А характер же гарячий – зразу вибухає.
Та іще ж кохання перше – красуня Потоцька.
Тільки ж родовід русинський не на його боці.
Не схотіла його панна, іншого обрала,
З Казановським свою долю дальшу поєднала.
Хотів було кулаками вирішити справу
Та заледве не потрапив шляхті на розправу.
Кинув службу королівську, у Краків подався,
У магнатів у Тарновських працювати взявся.
Секретар він непоганий аби не характер.
Довелось у Оссолінських службу починати.
Потім уже до Ніщинських в Баранів подався,
Там уже в бібліотеці працювати взявся.
Але й там не всидів довго, не така натура.
Захотілося пізнати і чужу культуру.
Тож до Падуї подався новину пізнати.
І п’ять років гриз науку, навчився багато.
Відчув справжній дух свободи. Коли ж повернувся,
Знов зі зверхністю від шляхти польської зіткнувся.
Хоча був він уніатом й не бідного роду,
А, все рівно, був для шляхти нижчої породи.
А вже ж погляди у нього про віротерпимість,
Навіть, в батька викликали до нього немилість.
А він вже не міг інакше, говорив, що думав,
Не хотів й не міг терпіти шляхетського глуму.
Тож і місця не знаходив, аби працювати,
Ніде бунтаря такого не хотіли брати.
Не схотіла душа вільна нарузі схилятись,
Вирішив юнак все кинуть, в козаки податись.
Можна було йому піти в гусари крилаті,
Чи то у артилеристи, із гармат стріляти.
І то, і то – престиж, слава. Не став туди пхатись,
Вирішив у реєстрове козацтво податись.
Іще зв’язки збереглися при дворі у нього,
Тож почав, не як звичайно, з козака простого.
Дав полковника одразу король Станіславу
І відтоді стала сходить зірка його слави.
Між козаків реєстрових відчув себе вільним,
Те до чого душа прагла його дуже сильно.
Степ безкраїй, дух свободи, бої і походи
І навколо річ лунає рідного народу,
За якого можна битись, можна помирати,
Бо у кожнім відчуваєш чи друга, чи брата.
Десять літ водив свій полк він, захищав країну
Від татарського набігу. Орда, мов об стіну,
Розбивалась об козацтво, що край боронило.
Усе більше відчувало воно в собі силу.
І Станіслав Мрозовицький перший з козаками
Вдихав волі повні груди вільними степами.
Думав, що душа бажала пізнавать науки,
А, насправді, вона прагла взяти шаблю в руки,
Щоби волю боронити рідного народу.
Ради того й життя власне віддати не шкода.
Був Станіслав Мрозовицький колись уніатом,
Здумав тепер Морозенком – православним стати.
Зрікся ім’я Станіслава, Нестором зробився.
Таким в пам’яті народній він і залишився.
Коли рвати, то одразу з минулим, колишнім.
Помер батько і маєток синові залишив.
Він відмовився – хай буде мачухиним дітям,
А йому козацька воля краще всього в світі.
Його полк у Чигирині був добре відомий,
Бо в степах не давав спуску ніколи й нікому.
Татарва його боялась, неначе шайтана,
Розбігалися одразу, як з полком він стане.
А тут саме Хмель закликав стати проти ляхів.
Було що йому втрачати, але він без страху
Кинув службу королівську, підняв полк й подався
До Богдана. Стати в поміч тому сподівався.
Бився і при Жовтих Водах, при Корсуні сміло,
Реєстрові з ним рішуче в атаки ходили.
За сміливість і безстрашність Хмель його відзначив
І в полковники на Корсунь і на полк призначив.
Зібрав Нестор всіх корсунців до полку нового
І зробив елітне військо незабаром з нього.
Були ладні йти козаки і в вогонь, і в воду,
Куди лиш полковник скаже – в спеку і в негоду.
Поки Хмель творив державу по Корсунській справі,
На Волинь та на Поділля козаків відправив,
Аби гнали звідти ляхів, народ піднімали,
Щоби ляхи у тих краях спокою не мали.
Кривоніс гасав Волинню, Ганжа на Поділлі,
Морозенко в тому краї також був при ділі.
Піднімавсь народ, за коси та за вила брався,
Утікали пани-ляхи, хто живий зостався.
Збиралися у загони, щоб мать більше сили.
І без війська і Поділля, і Волинь звільнили.
А тут ляхи стали військо велике збирати.
Настав час тоді і Хмелю уже виступати.
Скликав хлопців він до себе, прийшли в повній силі.
Під Пилявцями і військо вороже зустріли.
Зіткнулися знову ляхи в полі з козаками,
Зійшлись ляхи серед греблі з нашими полками.
А найперший Морозенко на конику грає,
Веде корсунців у битву, жалості не має.
Летять голови ворожі від його домахи,
Утікають воріженьки та дрижать від страху.
Ледве чують, що з’явився Морозенко в полі,
То тікають та прохають зглянутися долю.
А народ уже про нього і пісні співає,
Бо надійного у ньому захисника має.
До душі припав він Хмелю, в бою ж його бачив,
Над кіннотою всією він його призначив.
Веде Богдан своє військо, на Збараж ступає,
Поряд із ним Морозенко на конику грає,
А за ним полки кінноти – козацька еліта.
Нехай спробують-но ляхи ту силу спинити.
Зачинили ляхів в Збараж, звідусіль затисли.
Ті уже й тікати раді до самої Вісли.
Але й миша не проскочить, не пролетить птаха.
Сидять в Збаражі голодні та сердиті ляхи.
Іще трохи і дотиснуть. Аж тут вість наспіла,
Що король веде у поміч чималеньку силу.
Лишив Богдан трохи сили ляхів не пускати,
А сам з військом геть подався короля стрічати.
Ляхи з голоду сердиті прорватися прагнуть.
Аби стримати їх треба багато відваги.
Якось вдарили ті ляхи по полку Бурляя.
Сам він, бувши серед перших, вже кров’ю спливає.
І Богун криваву рану у бою отримав,
Його полк ворожу силу велику не стримав.
От-от вирвуться на волю крізь козацькі лави.
Бачить Нестор Морозенко, що погані справи.
Підняв свій резерв і кинувсь той пролом закрити,
Аби вражу ляську силу в поле не пустити.
Налетіли, наче вихор, козаки на ляхів,
Ті не стримали удару, подались від страху.
Іще трохи й будуть гнати козаки їх силу.
Але доля – підла баба, коня підкосила.
Упав кінь під Морозенком, і він упав долі,
Не встиг, навіть підхопитись – аж ляхи навколо.
Накинулись із шаблями, посікли, побили.
А коли вже козаченьки на них налетіли,
То відбили… Іще дихав, намагався встати,
Але видно, що вже скоро йому помирати.
Розігнали тоді ляхів, у Збараж загнали,
Але радості від того козаки не мали.
Помер славний Морозенко, закрив свої очі.
Плачуть мужні козаченьки, вірити не хочуть.
Гетьман сам сльозу не стримав над Нестора тілом.
Всі полки із ним прощались, стяги опустили.
Проводжали із салютом славного козака.
Не було того у війську, хто б за ним не плакав.
Навіть , небо заюшило, зливою проллялось,
Коли славні козаченьки з Нестором прощались.
Гірко - рано обірвалось так життя козаче.
«…За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».