Вмирати треба лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У нас бо з ним вже кілька є домовлень,
Він мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку і мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру – хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне.
Їх дев'ять, доки я іще жива.
Коли помру – одна із них погасне,
Щоб на вісьмох сповнялися дива.

18.07.2015