Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкруги всі їм скорились
І те чудовисько з’явилося на світ.
Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
Аби з правителями іншими рівнятись,
Своїм корінням кожен має похвалятись,
А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
Колись вони, говорять із Русі пішли.
Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
З якої б гордо в світ дивитися могли.
А, раз вся Русь тепер належала Литві,
Москва і прагла всі ці землі відібрати.
Тож нам доводилося з нею воювати.
А вона зачіпки шукала все нові,
Щоб знов війну яку супроти нас почати.
То православних, бачте ми своїх гнобим,
До церкви, наче, не даєм ходити їм.
А то князів, бояр береться підкупляти,
Щоб колотили тут усю Литву вони
І до Москви тоді на службу перебрались.
Таке у нас князям і не заборонялось.
Так, справді, але з пунктиком одним.
Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
А ті і землі слідом за собою тягнуть,
Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
Москві ж для того лише привід який дай,
Аби війною знов і знов на нас піти.
Або орду іще якусь на нас наве́сти.
Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
Таких на світі підлих більше не знайти.
Тож саме так розпочалась і ця війна.
То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
Що в католицтво його хочуть заганяти,
Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
І Стародубський, і Шемячич теж слідом
Про перехід в московську службу заявили.
А вони ж землями такими володіли,
Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
Напевно, плата за ту зраду чималенька.
Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
«Неначе» він про усе те зарані знав.
Поки іще наш Олександр щось гадав,
Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
І землі їхні до Москви не віддавати,
Іван московський вже й війська давно зібрав
Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
Скоріше землі всі під себе підібрати,
Ногою міцно на литовських землях стати.
І тоді спробуй в них загарбане забрать.
Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
А в нас із військом для походу поки сумно,
Хоч Олександр і звивається, як вуж.
Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
Бо відступати перед ворогом не звик.
Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
На те Острозький сподівався тоді дуже,
Що встигне їх здолати швидко, тож велів
Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
Хоч був не надто говірким, повідав муж,
Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
І перебіжчики прийшли. Все те із криком
«Язик» повідав. Дуже голосно волав.
Та не повірив гетьман «язику» тому,
Велів повісити, а з військом далі рушив.
Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
Не знаю, що тоді завадило йому.
Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
Як москалі казати часто полюбляють?
Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
Тож наше військо все під Єльнею знялось
І подалося швидким маршем по шляху,
Аби скоріше того Кошкіна здолати.
Не довелося довго зустрічі чекати,
Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
Мабуть, годину бій отой ми почали.
Тих москалів було не так уже й багато.
Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
Вони ж поволі аж до берега дійшли,
А там по двох ними збудованих мостах,
А хто і вбрід, на східний берег відступили.
Хоча із берега ще опір і чинили,
Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
І князь велів нам на спинятися, іти.
Здолали річку ми слідом за москалями,
Готові поле устелити їх тілами,
Щоб перемогу свою повну довести.
Але, як виявилось, хитрість то була.
Бо перед нами раптом військо все постало.
Воно стіною нам шляхи перепиняло.
Напевно, справді, що підмога підійшла.
Полки впирались одним боком у Дніпро,
Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
Чи то природну обережність поборов
Й велів на місці нам у страху не стоять,
А враже військо з усіх сил атакувати.
На москалів спочатку вдарили гармати,
Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
А далі ми всі разом вдарили на них,
Хоча і бачили, що їх багато надто.
Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
Сам особисто воїв вів у бій своїх.
І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
То вони нас до річки ближче відтісняли.
Вже під ногами від крові червоно стало…
От тут москальський воєвода і візьми
Та й дай веління йти у бій іще полкам,
Які до того десь у засідці сиділи.
Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
Того удару не вдалось відбити нам.
А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
І військо наше враз утратило всі сили,
Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
Та вже побігли перші, паніка пішла.
Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
Усі злякалися, що ворог нас оточить,
Хоча дорога й так закрита вже була.
А москалі взялися в паніці отій,
Хто опирався – тому голови рубати,
А, хто скорився – то мотузками в’язати.
Один лиш Кішка не утратив розум свій,
Зібрав круг себе також воїв кілька сот
Та і почав гуртом до річки пробиватись.
Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
І ваш слуга тоді покірний опинився.
Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
Тоді все військо наше там і полягло.
Одні від шабель, другі – в річці потонули,
Коли у неї, утікаючи, пірнули.
Багато ж наших у полон тоді пішло.
І сам Острозький був поранений в бою
Й в полон потрапив разом з кількома князями.
Їх до Москви бігом доправили возами,
Де князь Іван їм волю висловив свою.
Коли не хочуть йому вірою служить,
То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
Щоб той, як інші став поклони йому бить.
Але Острозький на ту зраду не пішов.
І кілька років відсидів у тій темниці.
Як князь Василь став замість батька у столиці,
Тоді він гетьмана позвав до себе знов
І змусив клятву через силу його дать,
Що буде вірно він Московії служити.
Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
Все, що під примусом, не може сили мать.
Та відволікся я. Програли ми той бій,
Лягла на тому полі вся литовська сила.
Вже москалям Литва і опір не чинила
І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
Уся Чернігівська і Сіверська земля
Тепер Московії належати повинна.
Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
Бо того, звісно, ще не досить москалям.
Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
І вони більше на наш край не нападали.
Можливо сам москаль себе тоді зжере.