Не випадкова зайшла, –
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...

Ти для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо зачала вона гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.

Я в дорозі від болю і жалю, бувало, стогнала стогоном.  
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.

Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!

І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім між хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він дочекався, бо непохитний!

Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Та чи разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?(!)

13.11.2016