Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.