На вулиці зимно, а мені тепло... Я особливо заплутана і водночас щаслива людина. Здається зовсім скоро навчуся ходити не торкаючися землі. Здається зовсім скоро збожеволію. Коли здається, потрібно хреститися...

Нема нічого ліпшого від пухнастих дерев, нема нічого смачнішого за чай з цитринкою, нема нічого приємнішого за обійми, які я називаю дружніми...

Весна приходить несподівано... Так, так, саме весна!!! Така внутрішня і квітуча, також з білими деревами але від квіточок.

Я хочу вигадати Тобі казку. Ту казку, яку ще ненаписав жоден автор, казку, яку Ти розповіш мені шерпотом, вкриваючи сніговою ковдрою мої найпрозоріші сни.

Мені було вісімнадцять, чи сімнадцять? Ти не пригадуєш? А ліс? Чому досі не можу забути, як Ти підійняв мене і розгойдував з частотою один герц. Була зима і пагорб... Шо за чортівня??? Пройшло стільки часу, а я досі пишу Тобі вірші, намагаюсь писати прозу і вся вона зводиться до того що було в мене з Тобою. Таки з Тобою. А що у нас було? Власне, що нічого, щось таке, що я вигадала собі сама. Надто закохалася, а Ти бавився? Моя вразлива свідомість розтрощилася вщент об реальність. Блін, це було так давно. Після Тебе у мене було більше мужчин ніж днів у році, а я не можу викинути з себе саме Тебе. Щовечора молюся саме за Тебе. Не за Івана, який заплітав мені в коси ромашки, не за Максима, який бринькав мені на гітарі, не за Романа, який навчив мене пити "за", не за Павла, з яким зрозуміла що в першу чергу я - жінка... Я молюся за Тебе. І водночас... Я стала такою... я ж не матюкаюся, вимови слово на літеру "б" сам, недмінно почервонівши при цьому.

Збираю вірші у жмут і кидаю іх у смітник... не повіриш, вони там приживаються., проростають і потім якісь люди мені говорять, що я гарно пишу. Мабуть мене просто гарно боліло. Біль причинений Тобою не міг бути інакшим.