Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.