В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019