ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
14:38
З давніх часів наші предки
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
2024.03.29
14:35
Рівнодення день,
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
2024.03.29
14:34
А небо знає
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
2024.03.29
14:33
Пізної ночі ми з’єдналися знов
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
2024.03.29
14:31
У двох світів Інь та Янь,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
2024.03.29
14:30
Високо на горі наш гетьман вельможний
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
2024.03.29
14:28
Заселені місця племенами
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
2024.03.29
14:27
Жили на світі різні племена,
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
2024.03.29
14:25
Сьогодні день святої Трійці
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
2024.03.29
14:24
Stop telling people
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
2024.03.29
14:22
Диво - видіння було уві сні, як віщі ночі:
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
2024.03.29
14:22
One day, someone will
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
2024.03.29
14:20
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
2024.03.29
14:19
У кожної відьми десь заховано серце.
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
2024.03.29
14:18
Душа вічна, можливо,
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
2024.03.29
14:16
Я слухаю та дивлюся на тебе щодня
Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Трипільці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Трипільці
Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію