(уривок)

Чатують з схованих шпарин в голодних свідках очі,
Та мислиш ти: «Свої діяння в тиші схоронив»,
Вчинивши ж підле зло, під злим покровом ночі,
Ти сам не знав, а таїну розкрив.

І
Зоріла ніч в вогких травневих шатах,
У хвилях сяйва місячних блукань,
І в цім промітті бачилась розплата,
Гроза, нізвідки вибухла, булатна,
В знамення тихих, страчених зітхань.
Нізвідки вмить зчинились вітровії,
Як із небес зійшла промітна тінь,
Шубовснув спалах, мов зімкнулись вії,
З набряклих хмар спустились срібні змії,
І безліч гніву сповнених створінь.
Мов полоснув хто скальпелем по сфері,
Як з лона місяця з’явилася рука,
І в згустках хмар в побляклій атмосфері,
Скресала плоть у видноті химерній,
А в ній буяла дика нагота,
Яку ніяк не спишеш на папері.


ІІ
І в цій молочній млі в звучаннях грому,
Метнулись зорі повз вощаний шпиль,
І ваготіли в вихорі страшному,
Черкання світла при дощі рясному,
І буря вивергала лячний квиль.
В склепінні неба вирвалась хорея,
В палких, строкатих лініях грози,
І випинались з тучної лівреї,
Дугою клуби в місячній камеї,
Із бірюзовим відблиском роси.
Стрімливо буря вщухла, як ступила,
Вона між зорі, в плетиві нічнім,
В ході цибатих ніг жарінь манила,
І в бризках з хмар лілового чорнила,
Зійшла з висот, де захлинався грім,
І перса в безвинності розкрила,
Та глуму не було в лиці хмурнім.

ІII
В тремких розливах роздавались кроки,
Пагіння крон схилялося до ніг,
І в цій покорі клекотав неспокій,
Коли пила з тіней калюжних соки,
До поки обрій сяйвом не знеміг.
В провалля тьми злягла уява хвора,
Злетівши стоком спорожнілих снів,
Сон розуму, як бач снує потвору,
І страх земний, що дивиться угору,
З цього видіння вирватись хотів.
Крізь лите скло в тьмяних його відливах,
В північнім часі розпашних годин,
Щезав в упитій вулицею зливі,
Холодний образ. І душа мрійлива,
Звільнялась від розмарених картин.
Але поглянь, двійник з якогось дива,
Явився нам без відома причин.

ІV
В легкім вбранні з тонкого маркізету,
Пашіла плоть в принадності своїй,
А на руках трималися браслети,
В тонкому ж поясі гойдалися кисети,
Ох скільки ліній звабливих у ній!
В поспілих грудях дихання здіймалось,
Гарячим духом пах її парфум,
В очах кокетство пристрасно кохалось,
І без торкань, до тіла доторкалось,
І пронизав в блаженстві серця струм.
Ім'я назвала… Ах, цей чудний голос,
Ах, скільки барв спліталося у нім,
Мов в древній знак – містичний уроборос,
Все смертне вмить й живе зімкнулось колом,
Та стиснути красу в обіймах, втім,
Й вінок сонетів був би надто кволим,
В травневім запалі, і серці навіснім.

13.08.2019