Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.05
13:44
Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
2026.05.05
12:08
Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
2026.05.05
10:16
Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
2026.05.05
08:36
Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
2026.05.05
05:47
Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
2026.05.04
22:00
Не витримує кишка
Сатиричну штангу.
А зате мої прогнози -
Як у баби Ванги!
Сатиричну штангу.
А зате мої прогнози -
Як у баби Ванги!
2026.05.04
21:14
Ще трішки, і засвітиться каштан,
Свічки запалить білі в канделябрах.
Між іншими каштан - ошатний пан,
Що живиться у потаємних надрах.
Шипи у квітах настовбурчив глід -
Дивись, перестраховуйся як слід!
Свічки запалить білі в канделябрах.
Між іншими каштан - ошатний пан,
Що живиться у потаємних надрах.
Шипи у квітах настовбурчив глід -
Дивись, перестраховуйся як слід!
2026.05.04
21:13
смак має значення однак
естетики христові рани
хтось каравани дерибанить
красиво та не аби-як
уп’явся снайпер у приціл
утримуючи зброю рівно
і реагуючи підшкірно
полює вишукану ціль
естетики христові рани
хтось каравани дерибанить
красиво та не аби-як
уп’явся снайпер у приціл
утримуючи зброю рівно
і реагуючи підшкірно
полює вишукану ціль
2026.05.04
18:34
Напишу вам віланелу,
І частівку, і сонет…
Станцював би тарантелу -
Та не стану - я ж поет!
Я розбурхую болото!
«Рясно-згасне-передчасно»…
Ось така моя робота -
І частівку, і сонет…
Станцював би тарантелу -
Та не стану - я ж поет!
Я розбурхую болото!
«Рясно-згасне-передчасно»…
Ось така моя робота -
2026.05.04
15:38
Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
2026.05.04
15:10
Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
2026.05.04
14:15
Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва в урочищі Гострий Камінь в 1596 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва в урочищі Гострий Камінь в 1596 році
Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
