Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.