Дрімучий ліс під кронами сховав
Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
Мабуть, не здатен буде залетіти.
Хіба що десь у кронах завивав.
Струмок маленький між дубів тече,
Звивається, мов шлях собі шукає
У суглинках. Далеко не втікає.
Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
І вже болото поглина його.
Від нього сморід. Але знайти воду
Напитися, в лісах цих швидко годі.
Бо ж непрохідні зарості кругом.
Тим більше, коли ти в краях чужих,
Де тобі геть неві̓дома природа…
Отож, шлях берендеєвого роду
Спинився, врешті у лісах оцих.
Не так багато в роді і було –
Десятків кілька тих, хто залишився,
Хто в цих поневіряннях не зломився.
Тож серед лісу вогнище гуло.
Чого-чого, а палива в достатку.
От з їжею проблемніше, хоча,
Дичини їм ліс трохи постачав.
Тому то берендеї, у випадку,
Коли їм випадала свіжина,
Спинялися аби поласувати.
Ногам хоч трохи відпочинок дати.
Поки на вогні смажиться вона,
Чоловіки до зброї узялися,
Жінки латають в одязі дірки.
Одні лиш безтурботно малюки
У лісі незнайомому велися.
Один Сазмат по лісу не гасав,
Біля дідуся Караса усівся,
На його руки жилаві дивився,
Якими струни той перебирав.
Старечий голос, хоч іще дзвінкий
Лунав навколо, відзивавсь луною
Від лісу, що навкруг стояв стіною.
І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
Співав дідусь про невідомий степ,
Який не має ні кінця, ні краю.
Про табуни, які кругом блукають
По травах соковитих, буйних, де б
Не зупинився. Про широкі ріки,
Байраки і діброви та гаї.
Сазмат не бачив вже землі тії,
Про неї чути довелося тільки.
Не міг він уявити взагалі,
Як то піднятись на курган високий
І бачити навколо на всі боки,
Бо ж він не бачив іншої землі,
Аніж оця, що лісом заросла.
Де між боліт не віднайти дороги.
Тож дідуся сидів і слухав свого,
Поки і пісня до кінця дійшла.
Тоді вже ближче дідуся присів
Та й заходивсь настійливо питати,
Бо ж так уже йому хотілось знати,
Звідкіль їх рід початки свої вів.
Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
Уважно слухай, якщо хочеш знати.
Колись онукам зможеш передати.
Іще віки й віки тому назад
Наш рід в степах безмежних проживав,
Отам, де сонце кожен ранок сходить.
Було тоді багато в нім народу.
Рід увесь час степами кочував.
Стада багаті мав і табуни,
Ганяв отари по степах привільних.
Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
Бо наші вої порухом одним
Змітали тих, хто на шляху стояв.
Степи безмежні, місця в них багато.
Там можна всім народам кочувати.
А, хто наживи легкої шукав,
То міг до хліборобів зазирнуть,
Міста і села їхні розорити.
Та нам було й без того гарно жити.
Хіба самі князі було позвуть,
Як то зробив був Володимир-князь,
Із торками позвав нас разом битись
Супроти печенігів. Так зустрітись
Із Руссю нам прийшлося перший раз.
Ми печенігів геть побили тих
Під містом руським, під Переяславом.
Князь в тім бою здобув для себе славу,
Ми ж заробили добре золотих
І знов вернулись у степи свої,
Щоб далі жити, мирно кочувати.
Та не дали нам половці прокляті.
Бо ж, як піску у морі було їх.
Ми й торки разом стали проти них
Та не змогли нічого учинити.
З своїх степів прийшлося відступити
У землі отих диких печеніг.
А з ними ж ми ворожими були.
Не стало де нам й голову схилити.
Пішли у Київ, щоб князів просити
Аби нам якийсь прихисток дали.
І руський князь пішов назустріч нам,
На прожиття дав землі понад Россю.
Колись тут росам гарно ще жилося,
Тож звідти й назви залишились там.
Щоправда, роси звідти подались,
Які у Київ, які розселились
По інших землях. А ці залишились
Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
Жили, як перше. Степом кочували
У своїх вежах, як завжди й жили
Та за стадами за своїми йшли,
Що пасовища у степах шукали.
На зиму йшли з добром до руських міст.
Під стінами у них і зимували.
Не те, щоби туди нас не пускали,
Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
То ми самі не йшли до міста жить,
Бо звикли жити у степах на волі,
Де ніяких немає стін навколо.
Де небо в зорях і ріка біжить.
За те, що прихистили нас князі,
Ми їхні землі брались захищати,
Усяких зайд незваних відганяти,
Які постійно пхались до Русі.
Чи, коли князь збирався у похід,
То наші вої теж із ним ходили
І в полі княжих недругів громили…
Та незабаром зворохобивсь світ.
Князь Мономах, що половців побив,
Занадто круто з нашими повівся.
Чи з перемог отак він загордився,
Чи то з вождями щось не поділив
І повелів він геть забратись їм.
Тож більшість наших, печеніги, торки,
Що київським князям служили поки
З людьми, товаром,скарбом зі своїм
Знялися і на захід подались.
З місцевими, я чув, там воювали
Та землі, що сподобались, займали.
Осіли та й, напевно, прижились?!
Ті, що лишились князеві служить,
Завіти предків стали забувати,
Своєю честю взялись торгувати,
Усе хапати, що не так лежить.
За гроші вони й князя продадуть.
Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
А на Русі вже брат ішов на брата
І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
Прийшли Залісські з півночі князі
І вождів наших гамузом купили,
Щоб вони проти Києва ступили,
Дали чимало із добром возів.
За те і стали їм служить вожді,
За те і Київ разом розоряли,
Про давні клятви геть позабували.
І покарали боги нас тоді.
Зманили нас північні ті князі
Земель багатством, службою, грошима
І подалися ми услід за ними
В Залісся з вереницею возів.
А тут навкруг ліси і болота.
Нема того простору степового.
Сюди не зазирають наші боги.
Зі степу лише вітер заліта.
Поміж лісів дрімучих і боліт
Прийдеться, видно й віку доживати,
Бо нам назад нема куди вертати.
Адже для нас уже чужий той світ.
Там інші вже народи й племена
В степах привільних. Славні берендеї
Не спромоглися зберегти своєї
Землі. Тож доля нас чека сумна.
Весь вік свій скніти в болотах оцих,
Які князі нам раєм називали.
Тоді свій вибір ми зробити мали.
Й зробили. Предків зрадили своїх,
Своїх богів і опинились тут…
Найбільше я жалію про єдине -
Тобі степів не бачити, дитино
І вільного повітря не вдихнуть!
А тут повітря з смородом боліт,
Вбиває віру, відбирає волю.
Тут вільним ти не зробишся ніколи,
Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
Живе̓мо вік у безнадії свій.
Ідем, куди накажуть, убивати.
Про рідний степ хіба лише співати
Та й то, мабуть, поки ще я живий…