Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.