Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Слово Перше
Добре я жив чи погано, а пройшов чимало: у боротьбі й сварках, судах і суперечках, стражданнях і тривогах дійшов до похилих літ, знесилившись, усім переситившись, виявив тлінність і безплідність своїх учинків, переконався у принизливості власного буття. Що нині вдіяти, як прожити решту життя? Зачудовує те, що не знаходжу відповіді на своє запитання.
Керувати народом? Ні, народ не керований. Нехай цей тягар покладе на себе той, хто бажає дістати невиліковну недугу, або палкий юнак із не охололим серцем. А мене збережи, Аллаху, від непосильного тягаря.
Чи примножувати стада? Ні, не варто цього робити. Нехай діти вирощують худобу, коли їм потрібно. Не затьмарюватиму решток своїх днів, доглядаючи худобу на радість пройдисвітам, злодіям і жебракам.
Зайнятися наукою? Як осягнути науку, коли не маю з ким словом розумним перекинутися? Кому переказувати накопичені знання, у кого запитувати те, чого не знаю? Яка користь із того, що сидітиму в безлюдному степу, розклавши полотна, з аршином у руці? Знання перетворюються на гіркоту, яка приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з якою можна поділитися радістю і журбою.
А може, присвятити себе служінню Богу? Боюся, не вийде. Це заняття вимагає повного спокою й умиротворення. Ані в душі, ані в життя не знаю спокою, яке ж благочестя серед цих людей, у цьому краю!
Виховувати дітей? І це мені не до снаги. Виховував би, та не знаю як і чого навчати. Якої справи, з якою метою навчати, для якого народу їх виховувати? Як настановити, куди скерувати, коли сам не бачу, де б діти могли використати свої знання? І тут я не знайшов собі застосування.
Урешті постановив: папір і чорнило стануть віднині моєю втіхою, записуватиму мої думки. Якщо хто знайде в них потрібне собі слово, нехай перепише чи запам’ятає. Виявляться мої слова непотрібними людям – залишаться при мені.
І не маю нині інших клопотів.


Слово Друге
У дитинстві мені випадало чути, як казахи сміялися з узбеків: «Ох, ви сарти крислаті, здалеку комиш носите, аби дахи вкрити, при зустрічі белькочете, а за спиною одне одного лаєте, кожного куща лякаєтеся, торохтите без угаву, за що-бо і прозвали вас сарт-сурт ».
Зустрічаючи ногаїв , теж сміялися і лаяли їх: «Ногай боїться верблюда, утомлюється верхи на коні, іде пішки – відпочиває; і втікачі, і солдати, і торговці з ногаїв. Не ногаями, а нокаями належало б вас назвати».
«Рудоголовий урус, йому варто забачити аул, то як поскакає до нього сторчма, дозволяє собі все, що в голову впаде, вимагає „узун-кулака” показати, вірить усьому, що тільки скажуть», – казали вони про росіян.
«Боже мій! – думав я тоді з гордістю. – Годі знайти на світі народу гіднішого і благороднішого за казаха!» Тішили й веселили мене ці розмови.
Нині бачу: немає такої рослини, якої б не виростив сарт; немає такого краю, де б не побував торговець-сарт; немає такої речі, якої б не змайстрував він. Живуть миряни ладно, не шукають ворожди. Поки не було російських купців, сарти доправляли казахам одяг для живих і саван для померлих, скуповували гуртами худобу, якої батько з сином не могли поділити між собою. Нині, за росіян, сарти раніше від інших перейняли новації. І вельможні баї, і письменні мулли, і майстерність, і розкіш, і чемність – усе мають сарти.
Дивлюся на ногаїв: вони можуть бути добрими солдатами, стійко зносять злидні, покірно зустрічають смерть, бережуть школи, шанують релігію, уміють працювати й наживати статки, наряджатися і веселитися.
А ми, казахи, наймитуємо в їхніх баїв за жалюгідний прожиток. Нашого бая вони женуть зі своєї домівки: «Гей, казаху, не для того постелено підлогу, аби ти топтав її брудними чобітьми».
Їхня сила в тому, що вони безнастанно вчаться ремесла, а не проводять час у принизливих чварах між собою.
Про освічених і вельможних росіян і мови немає. Нам не зрівнятися з їхньою челяддю.
Куди пропали наші давні захвати?
Де наш радісний сміх?


Слово Третє
У чому прихована причина розбрату казахів, їхньої неприязні й недоброзичливості одне до одного? Чому їхні слова нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством?
Мудрі світу давно зауважили: лінива людина зазвичай буває боязливою і безвільною, безвільна – боязливою і хвалькуватою, хвалькувата – боязливою, дурною і нікчемною, дурна – нікчемна і не має поняття про честь, а безчесна жебрає в ледаря, невситима, непогамовна, нездарна, не бажає добра людям навкруги.
Ці пороки через те, що люди заклопотані тільки одним – якомога більше завести худоби й тим самим здобути шанобу людей навкруги. Коли б вони зайнялися рільництвом, торгівлею, прагнули до науки й мистецтва, цього б не сталося.
Батьки, примноживши свої стада, дбають про те, як би стала їхніх дітей стали ще жирнішими, аби передати піклування про стада пастухам, а самим провадити дозвільне життя – досита їсти м'ясо, пити кумис, насолоджуватися красунями й милуватися скакунами.
Зрештою їхні зимівники й пасовиська стають тісними, тоді вони, уживши силу свого впливу або становища, усіма доступними їм засобами викуповують, виманюють або забирають угіддя в сусіда. Той, облуплений, утискає іншого сусіда чи вимушено покидає рідні місця.
Чи можуть ці люди бажати добра одне одному? Чим більше бідоти, тим дешевша її праця. Чим більше знедолених, тим більше вільних зимівників. Він чекає на моє розорення, я чекаю, коли він зубожіє. Поступово наша прихована неприязнь одне до одного переростає у відкриту, непримиренну ворожнечу, ми злуємо, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, аби мати перевагу над супротивниками, б’ємося за чини.
Потерпілий не працюватиме, домагаючись достатку в інший спосіб; ані торгівля, ні рільництво не цікавлять його; він прилучатиметься то до одної, то до другої партії, продаючи себе, животіючи у злиднях і безчесті.
Злодійство у степу не припиняється. Якби в народі була єдність, не стали б люди потурати злодієві, який, спритно користуючись підтримкою того чи того угрупування, лише посилює свій розбій.
Над чесними синами степу вчиняють карні справи за фальшивими доносами, проводять принизливі дізнання, заздалегідь знаходяться свідки, готові потвердити те, чого не бачили й не чули. І все заради того, аби ославити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо гноблений заради свого порятунку мусить звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю, якщо не йде до них на поклон – тоді мусить бути несправедливо осуджений, терпіти злигодні й знегоди, не знаходячи в житті гідної місцини й справи.
Досягнувши влади хитрощами й ошуканством, волосні не помічають тихих і скромних, а стараються налагодити стосунки х людьми, подібними собі – верткими й меткими, розраховуючи на їхню підтримку, а найбільше побоюючись їхньої ворожнечі.
Нині побутує нове прислів’я: «Несуть справи, а суть особистості важлива». Отже, домогтися запланованого можна не правотою розпочатої справи, а спритністю і хитромудрістю її виконавця.
Волосних обирають терміном на три роки. Перший рік їхнього урядування минає у вислуховуванні образ і докорів: «Чи ж не ми тебе висували?» Другий рік іде на боротьбу з майбутніми суперниками. І третій = у післявиборчих клопотах, аби знову бути обраним. Що залишається?
Спостерігаючи, як народ чим далі, тим більше грузне у чварах, я дійшов висновку: у волосні потрібно обирати людей, які здобули хай невелику, але російську освіту. Якщо таких немає або є, але їх не хочуть висувати, нехай волосних призначають повітове начальство і військовий губернатор. Це було б корисно в багатьох вимірах. По-перше, марнославні казахи стали б віддавати дітей на навчання; по-друге, волосні б не залежали від примхи місцевих вельмож, а підкорялися б лише вищому начальству. Аби не плодити неминучих доносів і кляуз та не давати їм ходу, належало б відмежувати призначуваного од усіляких перевірок та іспитів.
Ми мали змогу переконатися в марноті виборів біїв-суддів у кожній волості. Не кожному до снаги здійснювати правосуддя. Аби радитися, як кажуть, «на вершині Культобе », необхідно знати зведення законів, які дісталися нам від пращурів, – «Світлий шлях» Касім-хана, «Старий шлях» Єсім-хана, «Сім постанов» Аз Тауке-хана. Але й вони застаріли з часом, вимагають змін і непомильних утілювачів, котрих у народі мало чи й зовсім немає. Люди, які добре знають казахів, говорили: «Якщо біїв двоє, то спорів чотири». Відсутність верховного судді й парне число біїв лише ускладнює розв’язання спорів. Навіщо збільшувати кількість біїв? Чи не ліпше вибрати з кожної волості по три освічені й тямущі людини, не визначаючи терміну їхнього перебування на посаді, й усувати лише тих, хто викаже себе в недобрих справах.
Нехай би спори розв’язували двоє суддів і посередник, якого обрали позивачі. І тільки не знайшовши істини в цих людей, не дійшовши мирової, сперечальники зверталися б до одного з трьох постійних суддів. Тоді б суди не затягувалися.


Слово Четверте
Уважні люди давно помітили – дурний сміх рівносильний сп’янінню. Сп’яніння веде до проступків, розмова з хмільним заподіює головного болю. Віддаючись марному сміху, людина втрачає сумління, усувається від справ, коїть непростимі помилки, за що її очікує відплата, як не на цьому, то на тому світі.
Людина, схильна до роздумів, завжди вдумлива, зібрана, чи то у світських справах чи перед судом смерті. Зібраність у справах і думках – основа добробуту. Чи означає це, що мусимо постійно поринати у смуток? Хіба може душа лише сумувати, не знаючи веселощів іі сміху? Ні, я зовсім не за те, аби ми тільки й знали, що журитися без причини. Але варто замислитися про свою безтурботність, зажуритися цим і постаратися позбутись безтурботності, зайнявши себе корисною справою. Не марна веселість, а корисна і розумна праця зцілює душу.
Єдино слабкі духом можуть замкнутися в собі, поринаючи в гіркі роздуми, не знаходячи втіхи.
Якщо смієшся з дурості нерозумної людини, смійся, не радіючи чужій дурості, а гнівно. Такому сміхові не віддаватимешся часто. Сміх із прикрості – гіркий сміх.
Смійся захоплено, щиро радіючи, коли бачиш людину, яка здобула благо, здійснила добрі справи, гідні наслідування. Гарний приклад навчає стриманості, вчасно зупинить, не допустить сп’яніння.
Не кожний сміх заслуговує на схвалення. Існує-бо з-поміж іншого сміх такий, що не йде з грудей – Богом даним шляхом, а виряджається і марним дзвоном розсипається, єдино заради того, аби красиво продзюрчати.
Людина народжується на світ плачучи й відходить тужачи. У проміжку між цими двома подіями, так і не зазнавши істинного щастя, не розпізнавши до кінця цінності й неповторності подарованого їй життя, вона бездумно розтринькує його у принизливих сварках і негідних суперечках. Спохвачується, коли життя вже наприкінці. І лише тоді починає розуміти, що за жодні скарби світу неможливо подовжити його бодай на один день.
Жити хитрощами, ошуканством, жебруванням – доля нездарних пройдисвітів. Вір у Бога, сподівайся на свої вміння і сили. На чесну і самовіддану працю навіть товща землі відповість врунами.


Слово П’яте
Журба затьмарює нам душу, морозить тіло, сковує волю та, врешті, виливається словами з вуст або слізьми з очей. Я бачив, як молилися люди: «О Аллаху, зроби нас безтурботними, як немовлят». Уявляють себе стражденними, обтяженими важкими клопотами й нещастями, наче вони розумніші за дітей. А про їхні клопоти можна судити за прислів’ями: «Якщо жити залишилося до полудня, зроби запаси на день», «Злидареві й батько стає чужий», «Худоба для казаха – тіло від його тіла», «Обличчя багатого світле, а бідного – рівне точилу», «Джигіт і вовк дістануть поживу в дорозі», «Стада шанованих мужів – у людей, вони дбають про своє добро через неробство», «Рука, що вміє брати, уміє і давати», «Хто зумів нажитися, той і має рацію», «Хто приносить дари, той зриває завісу відчуження», «Якщо на бая надія погана, то і на Бога не сподівайся», «Якщо голодний, скакай до оселі, де поминки», «Стережися озера з глибокими берегами та немилосердного народу». Подібних прислів’їв без ліку.
Про що вони говорять? Не про науку і знання, не про мир і справедливість дбає казах, йому б розбагатіти, та не знає – як? От і метикує, хитрує, аби хоч лестощами видурити багатство в інших; не вдасться – люто ворогуватиме з усім світом. Батька рідного не проти облупити й не вважатиме це за ганьбу для себе. Не прийнято в людей осуджувати тих, хто дістає собі худобу обманом, підлістю, жебранням, розбоєм чи іншими хитрощами…
Чим же відрізняється їхній розум од дитячого? Діти бояться розпаленого вогнища, дорослих не застрахати й пекельним вогнем. Діти, соромлячись, готові крізь землю провалитися, а дорослі не знають сорому. У цьому їхня зверхність над дітьми? Якщо ми не роздамо їм того, що маємо, не дозволимо їм розорити себе, не опустимося до їхнього рівня, вони готові од нас відвернутися.
І це народ, до якого ми тягнемося душею?


Слово Шосте
Одне з казахських прислів’їв говорить: «Початок успіху – єдність, основа достатку – життя».
Але в яких людей буває єдність і як вони досягають згоди між собою – казахи не знають. Гадають, що це – спільність худоби, майна, їжі. Коли так, то яка користь від багатства і яка шкода від злиднів? Чи варто працювати заради багатства, спершу не позбувшись родичів? Ні, єдність повинна бути в головах, а не у спільності майна. Об’єднати можна людей різних за походженням, релігією і духом, щедро їм роздаровуючи худобу. Домагатися єдності ціною худоби – ось початок морального падіння. Брати повинні жити у згоді не тому, що перебувають у залежності одне від одного, а сподіваючись на свої вміння і силу, кожен покладаючись на власну долю. Інакше вони і Бога забудуть, і справою не займуться, а стануть шукати напастей одне на одного. Загрузнуть у взаємних образах, обмовлятимуть, хитруватимуть і ошукуватимуть одне одного. Як тут досягти єдності?
«Життя – основа достатку». Про яке життя йдеться? Про буття заради того, аби душа неп окинула тіла? Але таке існування і собаці дано. Той, хто цінує таке життя, тремтить перед страхом смерті, стає ворогом життя небесного. Рятуючись, він тікає од ворога й уславлюється як боягуз, уникає роботи й уславлюється як ледар, перетворюється на противника достеменного добробуту.
Ні, тут ідеться про інше життя. Про те, коли жива душа і ясний розум. Якщо ти живий, але твоя душа мертва, слова розуму не досягнуть твоєї свідомості, ти не зумієш заробляти на життя чесною працею.
Нероба, зубоскал брехливий,
Нахаба й дармоїд пихливий,
Холуй в душі, на вид сміливий
Не знає сорому.
Якщо ти такий, не вважай себе живим. Праведна смерть ліпша за таке життя.


Слово Сьоме
Дитина народжується на світ, успадковуючи дві стихії. Перша з них вимагає їжі, питва і сну. Це – потреба тіла, без якої воно не може слугувати пристановищем для душі, не ростиме і не міцнітиме. Інша – потяг до знань. Немовля тягнеться до яскравих речей, бере їх у рота, пробує на смак, прикладає до щоки. Стрепенеться, почувши звуки дудки або сопілки. Підрісши, біжить на гавкання собаки, на голоси тварин, на сміх і плач людей, утрачає спокій, питаючи про все, що бачать очі й чують вуха: «Що це? Навіщо це? Чому він так робить?» – це вже потреба душі, бажання все бачити, усе чути, усього навчатися.
Не розкривши для себе видимих і невидимих таємниць усесвіту, не пояснивши всього собі, людина не може стати людиною. І буття душі такої людини тоді нічим не відрізняється от буття якоїсь тварини.
Первинно Бог відрізнив людину од тварини тим, що обдарував її душею. Чому, подорослішавши й порозумнішавши, ми не шукаємо і не знаходимо задоволення тій цікавості, яка в дитинстві змушувала нас забувати про сон і їжу? Чому не обираємо шляху тих, хто шукає знань?
Нам би ненастанно розширювати коло своїх інтересів, примножувати знання, котрі живлять наші душі. Нам би зрозуміти, що блага душевні непорівнянно вищі за тілесні, і підкорити тілесні потреби наказу душі. Але ні, ми не стали цього робити. Ганячи й крякаючи, ми не просунулися далі за купу кізяку біля аулу. Душа керувала нами лише в дитинстві. Подорослішавши й зміцнівши. Ми не дозволили їй наказувати нам, підкорили душу тілу, на все навколо димимося очима, але не розумом, не довіряємо себе поривам душі. Удовольняючись зовнішнім виглядом того, що охоплює зір, не намагаємося проникнути у внутрішні таємниці, гадаючи, що нічого не втрачаємо від цього незнання. На зауваги й поради розумних людей відповідаємо: «Ти живи своїм розумом, а я проживу своїм», «Ніж бути багатим чужим розумом, ліпше бути бідним, але на свій лад». Ми не здатні оцінити їхніх переваг над нами, не розуміємо сенсу того, що вони сказали.
Немає ані іскри в грудях, ані віри в душі. Чи відрізняємося од тварини, якщо бачимо тільки очима? Дітьми були ми ліпшими. Тоді ми були людськими дітьми – прагнули довідатися якнайбільше. Нині ми гірші за худобу. Тварина нічого не знає, але й нічого не прагне. Ми нічого не знаємо, але готові сперечатися до хрипу: обстоюючи власну темноту, прагнемо своє невігластво видати за знання.


Слово Восьме
Чи хто стане прислухатися до наших порад або настанов? Хтось волосний, а хтось бій. Маючи наміри вчитися розуму, хіба б вони почали обиратися на такі посади? Ці люди вважають себе достатньо розумними й прагнуть влади, аби вчити й виховувати інших, буцімто досягли повної досконалості, і єдине, що їм залишилося, – це повчати інших. Чи ж вони повинні нас слухати, а якби схотіли, чи знайдуть час на це? Їхні голови зайняті клопотами: як би мимоволі не завинити перед начальством, не розізлити злодія, не розбурхати люду, не лишитися у збитку, а знайти зиск. Комусь треба підмогти, когось визволити. Усе нема коли...
Багатії? Вони ніяких злигоднів не знають. Нехай на день, але їм дано багатство, здається їм, що володіють скарбами ледве не половини світу, а чого їм бракує, те куплять за худобу. Їхні погляди високі, а думки ще вищі. Честь, сумління, щирість їм не дорожчі від худоби. Була б худоба, упевнені, можна підкупити самого Бога. Худоба заступає їм усе – батьківщину, народ, релігію, рідних, знання. Куди їм прислухатися до чужих порад? Прислухалися б, та часу не мають. Треба худобу напоїти-нагодувати, вигідно продати, від злодія і вовка вберегти, сховати від холоду і знайти людину, яка б усім цим зайнялася. Поки він усе заладить-зарадить, до похвального стану допровадить. І йому нема коли!
А злодій і шахрай лукавий так чи інакше нікого не слухатимуть.
Бідарі, смиренні за овець, заклопотані своїм прожитком. Навіщо їм поради, знання, учіння, коли всього цього не потребують багатії? «Не чіпайте нас, розмовляйте з тими, хто більше за нас розуміє», – кажуть вони, ніби, якщо бідний, то і знання не потрібні. Їм ні до кого нема діла. Маючи те, що мають інші, вони й горя б ніякого не знали.


Слово Дев’яте
Сам я – казах. Люблю казахів чи не люблю? Коли б любив, схвалив би їхні звичаї, знайшов би в їхньому поводженні якусь дещицю, що принесла б мені радість або втіху, дозволила б удовольнитися не тими, то тими їхніми якостями, і моя надія б не згасла. Але цього немає. Коли б я не любив, то не став би говорити з ними, ділитися потаємними думками, радитися, входити в їхнє коло, цікавитися їхніми справами, питаючи: «що там роблять, що відбувається?», полежував би собі спокійно, а ні – то зовсім відкочував би од них. Не плекаю такої надії, що вони зміняться або що я напоумлю їх, виправлю. Не відчуваю жодного з цих почуттів. Як же воно? Мусив би схилитися до чогось одного.
Хоча й живу, а живим себе не вважаю. Не знаю – чи через досаду на людей, чи через невдоволення собою, а може, з якоїсь іншої причини. Живий зовні, усе мертве всередині. Серджуся, але не відчуваю гніву. Сміюся, але не можу радіти. Слова, які вимовляю, і сміх, який видаю, здаються мені не моїми. Усе чуже.
Замолоду я й не думав про те, що можна залишити свій народ, любив казахів усією душею, вірив у них. А коли довелося пізнати людей, коли поступово згасла моя надія, виявив: нема вже тієї сили, яка б дозволила мені залишити рідні місця, поріднитися з чужими. Тому в моїх грудях нині – пустка. А взагалі думаю: може, воно і на краще? Помираючи, не страждатиму: «На жаль, не випало пізнати ще такої-то радості!..» Не мучачись жалями про земне, утішуся надією на прийдешнє.


Слово Десяте
Люди молять Бога про дитину. Навіщо людині дитина? Кажуть, треба залишити спадкоємця, аби син нагодував батьків на старості літ, молився за них по їхній смерті. І лишень?..
Що означає – залишити спадкоємця? Боїшся, що після смерті твоє майно опиниться без господаря? Чи повинен ти журитися про речі, які залишаться по тобі? Чи тобі жаль їх залишити людям? Які скарби нажив ти, аби жаліти про них?
Хороша дитина – радісний дар, погана – важкий тягар. Звідки знати, яку дитину дасть тобі Бог? Чи тобі недостатньо принижень, яких ти зазнав за своє життя? Чи ж мало мерзоти накоїв ти власними руками? Чому тобі хочеться ще породити дитя, виростити його таким самим негідником, приректи на ті самі приниження?
Хочеш, аби син молився за тебе по твоїй смерті? якщо ти в житті робив людям добро, хто не помолиться за спокій твоєї душі? Але якщо ти вчиняв лише зло, до чого тобі молитви сина? Хіба він зробить за тебе ті доброчинства, яких сам ти не здійснив?
Якщо просиш дитину для радощів потойбічного життя, значить, заздалегідь бажаєш їй ранньої смерті. Якщо просиш для радощів цього життя, хіба народиться в казаха такий син, який би, змужнівши, оточив батьків піклуванням, відмежував їх од мук? Чи може твій народ, чи може такий батько, як ти, виховати подібного сина?
Ти хочеш, аби він нагодував тебе, коли постарієш? І це марно. По-перше, чи доживеш ти до немічної старості? По-друге, чи виросте твій син настільки милосердним, аби піклуватися про твою старість? Хто не візьме на себе піклування про тебе, якщо ти маєш худобу? Не буде худоби, ще не відомо, хто і як тебе годуватиме. Також невідомо, чи твій син примножуватиме добро чи візьметься розтринькувати те, що ти нажив.
Гаразд. Скажімо, Бог почув твої молитви, дав тобі сина. Чи зумієш дати йому добре виховання? Ні, не зумієш. Мало тобі своїх гріхів, ще й загрузнеш у гріхах сина. Від самого початку життя ошукуватимеш його, обіцяючи йому то те, то те. І будеш радіти, що вдалося ошукати. Кого винитимеш, коли він виросте брехуном? Учиш його лихословити, ганити інших, щоразу борониш: «Не чіпайте цього упертюха», потураєш його пустотливості. Віддаючи в навчання, обираєш муллу за малу плату, аби лише навчити сина читати й писати, учиш хитрощів і підлості, навіюєш йому в душу недовіру до ровесників, прищеплюєш погані схильності. Це-бо є твоє виховання? І від цього сина очікуєш милосердя?
Так само люди молять Бога і про багатство. Навіщо людині багатство? Ти молив Бога? Молив. Бог дає тобі, а ти не береш. Він дав тобі сили, аби ти міг працювати й наживатися. Хіба витрачаєш цю силу на праведну працю? Ні. Бог дав тобі сили, аби ти міг навчатися, дав розум, здатний засвоїти науки, але невідомо, на що ти витратив їх. Хто не зуміє розбагатіти, якщо працюватиме без лінощів, домагатиметься невтомно, творитиме розумно? Але ж тобі не це потрібно, хочеш отримати багатство, залякуючи, випрохуючи, ошукуючи інших. Хіба це мольба? Це жебрання, розбій, який учиняє той, хто втратив честь і сумління.
Ну, скажімо, обрав ти цей шлях, дістав собі худобу. То використай її на те, аби здобути освіту. Не для себе, то для сина. Без просвіти немає ні віри, ані блага. Без знань ані намаз, ані пости, ані паломництва не досягнуть мети. Я ще не зустрічав людини, яка б, діставши багатство розбійним шляхом, використала його на добру справу. Те, що людина дістала в собачий спосіб, і витрачає по-собачому. І нічого не залишається від такого багатства, окрім гіркоти розчарування, злоби, душевних мук.
Допоки багатство в його руках, він хизується ним. розтринькавши, хвалиться тим, що «і він колись був багатий». Збіднівши, опускається до жебрання.


Слово Одинадцяте
Чим промишляє, як живе народ? Є два засоби. Один із них – злодійство. Злодій сподівається розжитися краденим, бай думає примножити свої стада, повернувши собі вкрадене з лишком, можновладець, обіцяючи баєві знайти й повернути пропажу, а злодію – уникнути правосуддя, обкрадає обох. Обиватель шахраює, доносячи на злодія владі, одночасно надаючи йому дрібні послуги та скуповуючи в нього крадене задешево. І ще – шахраї напоумляють людей на хитрощі, про які вони й не думають, – підбурюючи: зроби так, і станеш вельможним, зроби сяк – дістанеш незліченні багатства, здобудеш славу невразливого, застрашиш ворогів. Розпалюючи порочні пристрасті, нацьковуючи людей одне на одного, сподівається стати придатним комусь із них, на тому й гріє руки.
Так і живуть: вельможний – допомагаючи баєві й підмагаючи злодію, бідар – підіграючи можновладцям, підтримуючи їх у суперечках, прилучаючись то до тої, то до тої партії, запросто поступаючись власною честю, продаючи дружину, дітей, земляків.
Якби не було злодія і шахрая, люд би замислився. Він би й радий працювати чесно, тягнутися до добра і знань, якби бай удовольнявся тим, що має, а бідар, не втрачаючи надії й віри, домагався б того, чого йому бракує.
Простолюд мимоволі стає посередником у брудних справах. Кому до снаги викоренити це зло? Невже кануть у забуття поняття честі й клятви, вірності й сумління?
Знайшлася б сила, здатна приборкати злодія, але хто і яким чином напоумить бая, котрий через жадобу потурає лукавим підмовлянням шахрая?


Слово Дванадцяте
Коли хтось навчає інших Слова Божого, чи добре, чи погано він робить свою справу, нам язик не повернеться заборонити йому проповідь, адже у благонамірених справах немає нічого осудливого. Нехай повчає, навіть якщо сам недостатньо просвічений. Але йому належить пам’ятати дві непорушні умови.
Передусім, він мусить утвердитися у своїй вірі, по-друге, хай занадто не вдовольняється тим, що знає, а постійно вдосконалюється. Якщо хто, не скінчивши навчання, полишає його, той позбавляє себе божого благословення, від його настанов годі очікувати пуття. Який сенс, коли, обгорнувши голову чалмою, суворо дотримуючись постів, здійснюючи моління, він удає поважний вигляд, але не знає, у яких місцях вимагає повторення чи в якому місці може урватися той чи той намаз?
Хто недбалий, не тримає себе в суворості, не вміє співчувати, того не можна вважати вірянином: без дбайливості й уваги не можна утримати в душі іман – віру.


Слово Тринадцяте
Іман – це непорушна віра в єдиного і всемогутнього Творця, про буття й існування котрого нам дано знати з послань через його Пророка, нехай благословить Аллах його ім’я.
Існує подвійна дорога віри.
Одні приймають віру, переконавшись у її необхідності й справедливості, зміцнюють її в собі розумними аргументами. Цю віру йменуємо «якіні іман» .
Інші вірують, черпаючи знання з книжок і зі слів мулли. Ці люди потребують особливої відданості предметові своєї віри, твердості духу, аби вистояти перед звабами тисяч спокусників і не похитнутися навіть перед лицем смерті. це – «тякліді іман ». Аби зберегти в собі іман, необхідно мати мужнє серце, тверду волю, упевненість у власних силах. Але як нам бути з тим, хто не має знань, котрі дозволяють віднести його числа прибічників «якіні імана», або не має твердих переконань, легко піддається спокусам і вмовлянням, корисливо називає чорне білим, біле – чорним, клянеться, видаючи брехню за правду, аби назвати його прихильником «такліді іману»? убережи нас, Аллаху, від таких людей. Кожен мусить пам’ятати: не існує іману, окрім згаданих.
І нехай віровідступники не розраховують на безмежжя Божої милості, вони не заслуговують ані на прощення Аллаха, ні на захист Пророка. Нехай буде проклятий той, хто приймає за істину хибні прислів’я: «Вістря меча сильніше за клятву», «Немає гріха, якого б не простив Аллах».


Слово Чотирнадцяте
Чи має людина щось коштовніше за її серце? Називаючи когось чоловіком із серцем, люди вважають його за батира. Інших якостей серця вони ясно собі не уявляють. Милосердя, доброта, уміння прийняти чужинця за рідного брата, бажаючи йому благ, яких він побажав би собі, – усе це накази серця. І любов – бажання серця. Слухаючись серця, язик не збреше. Тільки лицеміри забувають про серце. А ті, кого в народі кличуть «людиною з серцем», часто виявляються людьми, не гідними похвали. Якщо вони не шанують увічливості, вірності даній обіцянці, відрази до зла, здатності вести за собою заблукалих, а не плентатися за юрмою жалюгідним псом, уміння сміливо постояти за праву справу, коли це тяжко, не відступитися од істини, коли це якнайлегше зробити, то у грудях тих, кого люди вважають батирами, б’ється не звичайне, а вовче серце.
Адже казах – теж людська дитина. Багато з них сходять зі шляху істини не через брак розуму, а через те, що не мають у серці мужності й стійкості, аби прийняти поради розумного та їх дотримуватися. Багатьом із тих, хто запевняє, буцімто він скоїв зло через незнання, не вірю. Мають вони знання, але ганебне безвілля і лінощі змушують їх нехтувати цими знаннями. Відступившись раз, рідко хто знаходить у собі сили виправитися.
Ті, кого люди звуть міцними джигітами, хоробрими джигітами, спритними джигітами, найчастіше підбивають одне одного на темні, кепські діла. Їхнє сліпе наслідування одне одного, бездумне молодецтво призводять до нещасть.
Якщо людина, віддавшись поганим учинкам, непогамовній хвальбі, не спроможна спинитися і спитати з себе, не намагається очиститись перед Богом або власною совістю, як назвати цю людину джигітом?
Час поставити собі запитання – чи людина він?


Слово П’ятнадцяте
Між розумними й дурними людьми, як на мене, є істотна різниця.
Народившись на світ, людина не може жити, не захоплюючись цікавими речами. Дні захоплень і пошуків залишаються в пам’яті найсвітлішими днями її життя.
Розумна людина цікавиться гідними, серйозними справами, уперто досягає своєї мети, і навіть спогади про пережиті знегоди на шляху до неї пестять слух і тішать серце її слухачів. У такій людині не знайдемо й тіні жалю за прожитими роками.
Легковажна людина витрачає час на марні, безглузді затії, які нічого не варті. Схаменувшись, вона виявляє, що найліпші роки пролетіли даремно і що пізнє каяття не приносить їй утіхи. Замолоду ця людина поводиться так, нібито молодість нескінченна, не сумнівається, що попереду на неї чекають ще більш заманливі втіхи й радощі. Але дуже скоро, утративши давню силу і гнучкість, ця людина виявляється непридатною ні до чого.
І ще одна спокуса чатує на людей, які пристрасно захоплюються, – досягнення успіху або наближення до нього дурманить їм голови, п’янить. Хміль затуманює розум, змушує робити помилки, людина мимоволі привертає до себе увагу тих, хто навкруги, стає об’єктом людських забобонів і глузів.
Розумні в такі критичні миті не втрачають розсудливості, стримані й не виставляють своїх почуттів на загальний огляд.
А дурний скаче на неосідланому коні, підвівши очі до неба, мовби ошалівши, у запалі втративши шапку і не звертаючи уваги на те, що поли його чапана вкривають зад коня...
Ось що я бачив.
Коли бажаєш бути в числі розумних людей, то питай себе раз на день, раз на тиждень чи бодай раз на місяць: як ти живеш? Чи зробив ти щось корисне для своєї освіти, для земного або потойбічного життя, чи не муситимеш потім напитися гіркоти жалю?
А чи ти й сам не зауважив, не пам’ятаєш, як і чим жив?


Слово Шістнадцяте
Казах не хвилюється про те, чи угодні Богу його моління. Він робить лише те, що роблять інші, – устає і падає, молячись. З Богом поводиться приблизно як із купцем, котрий з’явився по борг. «Це все, що маю: хочеш – бери, не хочеш – не з-під землі ж я дістану тобі худобу». Не струджуватиме себе, думаючи, ламаючи язика, навчаючись, дбаючи про очищення віри. «Це все, що знаю. Не братися ж до науки на старості літ? Головне – аби не дорікнули, що не молюся, а що кострубатий язик – не біда».
Хіба його язик улаштований не так, як язики інших?


Слово Сімнадцяте
Воля, Розум і Серце звернулися раз до Науки, аби розв’язати суперечку: хто з них важливіший.
Воля мовила: «Гей, Науко, ти ж бо знаєш – без мене нічого не сягає досконалості: аби пізнати тебе, треба вперто вчитися, а без мене цього не зробити; служити Всевишньому, поклоняючись йому, не знаючи спокою, можна тільки з моєю допомогою. Не можна, якщо немає мене, досягти в житті багатства, майстерності, поваги, кар’єри. Хіба не я вберігаю людей від дрібних пристрастей і тримаю їх у покорі, хіба не я остерігаю їх від гріха, заздрощів, спокус; хіба не я допомагаю їм зібратися і в останню хвилину втриматися на межі прірви? Як можуть зі мною сперечатися ці двоє?»
Розум мовив: «Тільки я здатний розпізнати, котре з твоїх слів корисне і котре згубне, чи то в земному чи в потойбічному житті. Лише мені дано пізнати твою мову. Без мене не оминути зла, не знайти вигоди, не осягнути знань. Чому ці двоє сперечаються зі мною? До чого придатні вони без мене?»
Серце мовило: «Я – володар людського тіла. З мене йде кров, у мені живе душе, без мене життя немислиме. Я позбавляю сну, змушую ворочатися тих, хто лежить у м’якому ліжку, спонукаю їх думати про вбогих, які не мають житла, мерзнуть і голодують. З моєї волі молодші поважають дорослих і поблажливі до менших. Але люди не стараються зберегти мене в чистоті й через це страждають самі. Якби я було чисте, то не робило б різниці між людьми. Я захоплююся чеснотою, повстаю супроти зла і насилля. Самолюбство, сумління, милосердя, доброта – усе виходить від мене. До чого придатні ці двоє без мене? Як вони сміють зі мною сперечатися?»
Вислухавши їх, Наука відповіла:
«Волю, ти все слушно сказала. У тобі ще багато чесноти, яких ти не згадала. Нічого не можна досягти без твоєї участі. Але ж у тобі прихована й жорстокість, рівна твоїй силі. Ти тверду в служінні добру, але виявляєш не меншу твердість і в служінні злу. Ось що в тобі погане. Розуме! І ти маєш рацію. Без тебе неможливо досягти в житті будь-чого. Завдяки тобі ми дізнаємося про Творця, ми посвячені в таємниці двох світів. Але це не межа твоїх можливостей. Лукавство і підступність – теж творіння твоїх рук. І добрий, і злий спираються на тебе, ти вірно служиш і тому, і тому. Ось у чому твоя хиба.
Моє завдання – вас помирити. Добре, якби тим, хто наказує й вирішує в цій суперечці, стало Серце.
Розуме! Ти маєш без ліку шляхів-стежинок. Серце не може йти кожною з них. Воно лише радіє твоїм добрим задумам, але й охоче тебе в них супроводжує. Та воно не піде за тобою, якщо ти замислив недобре, і навіть гидливо тебе відцурається.
Волю! Маєш багато сили й мужності, але й тебе серце здатне утримати. Воно не перешкоджатиме у справі розсудливій, але в непотрібній зв’яже тобі руки.
Мусите об’єднатися і в усьому слухатися Серця. Якщо всі ви троє мирно вживетеся в одній людині, то пилюгою з її ніг можна буде зцілювати невидющих. Коли не знайдете згоди, віддам перевагу Серцю. Бережи в собі людяність. Усевишній судить про нас за цією ознакою. Сказано так і в писаннях», – мовила Наука.


Слово Вісімнадцяте
Людина повинна вдягатися скромно, утримувати одяг у чистоті, бути охайною. Витрачати на одяг більше, аніж дозволяють кошти, обтяжувати себе зайвими турботами про зовнішній вигляд можуть лише чепуруни.
Чепуруни виявляють себе на різний лад: один доглядає обличчя, плекає вуса і бороду, ніжить тіло, поважно ступає – то млосно підніме брови, то стукає пальцями, то відведе лікоть убік; а інший наголошено недбалий у своїй чепурності й, окрім того, намагаючись видатися хлопцем-простаком, мовби незумисно обмовиться про найліпшого скакуна і про свої багаті строї – мовляв, нічого особливого; старається, привертаючи до себе увагу тих, хто стоїть вище за нього, викликає заздрощі в рівних собі, а серед нижчих знаний як приклад недосяжної вишуканості й розкоші. Про нього кажуть: «Про що можна журитися, коли маєш такого коня і вдягаєшся, як він?»
Усе це і безглуздо, і соромно.
Хай ніхто не захоплюється цією марнотою, інакше йому тяжко буде повернути достеменно людський вигляд.
У слові «кербез» бачу спорідненість зі словами «кер» , «керден» , які остерігають людей від цих пороків.
Людина повинна відрізнятися од інших розумом, знаннями, волею, сумлінністю, хорошою вдачею. Думати, що можна піднестися інакше, може тільки дурень.


Слово Дев’ятнадцяте
Людська дитина не народжується на світ розумною. Лише слухаючи, споглядаючи, пробуючи все на дотик і на смак, вона починає пізнавати різницю між добрим і поганим. Чим більше дитина бачить і чує, тим більше пізнає. Багато чого можна засвоїти, якщо слухати слова розумних людей. Недостатньо мати розум – лише через слухання і запам’ятовування настанов обізнаних людей, уникання пороків можна стати повноцінною людиною.
Але якщо людина осягає мудрі слова, недоречно або, навпаки, в’яло, розсіяно захоплюючись, не перепитуючи незрозумілого, не стараючись проникнути в сутність сказаного, або ж не робить собі жодних висновків, хоча відчуває їхню справедливість і користь, який у тому сенс – слухає вона чи ні?
Про що говорити з людиною, яка не знає ціни слову?
Як мовив один мудрець: ліпше пасти свиню, яка тебе визнає...


Слово Двадцяте
Усі ми знаємо: ніщо не панує над долею. Людині властиве почуття переситу, воно не виникає за бажанням, його визначає доля. Пізнавши пересит одного разу, людина більше не може звільнитися од нього. Якщо навіть зберешся на силі й відкинеш його, він наздоганятиме і поборюватиме тебе.
Чим тільки чоловік не пересичується! Йому, більшою чи меншою мірою, набридає все – їжа, розваги, чепурність, учти, компанії, прагнення перевершити інших, жінки. Рано чи пізно виявивши порочність, безглуздя всього, він розчаровується і холоне.
Життя людини, її доля, так само, як і все, що існує на світі, мінливі. Нічому живому на землі не дано стану спокою. Звідки ж візьметься сталість почуттів?
Пізнати пересичення дано людям розумним, які прагнуть досконалості в житті, багато чому знають ціну, розбірливі, здатні осягнути нікчемність і марноту земного буття. Тим, хто пізнав швидкоплинність і тлінність земних радощів, саме життя видається набридлим.
Я подумав: блаженний той, хто нерозумний і безтурботний.


Слово Двадцять Перше
Тяжко утриматися від самовдоволення, хай воно більшого чи меншого ступеня. Я відзначив два його види: гордощі та хвальбу.
Гордовита людина сама собі дає високу оцінку. Докладає всіх зусиль, аби не уславитися в народі як людина нікчемна, легковажна, яка не дотримується своїх обіцянок, невихована, чванькувата, як несумлінний брехун, злостивець, шахрай. Вона розуміє всю принизливість оцих пороків, прагне бути вищою за них. Це риса людини розумної, сумлінної, піднесеної. Вона погоджується з тим, аби про неї не говорили нічого похвального, і зробить усе можливе, аби не ганили її імені.
А інший, хвалько, старається, аби про нього якнайбільше говорили. Нехай усі знають, що він – батир, багатий, родовитий... Він випускає з уваги, що люди також неодмінно скажуть оте, чого б людина не хотіла чути про себе. Він радше не забув про цей бік популярності, але просто не звертає уваги на цю неодмінну інші сторону слави. Такі хвастуни бувають зазвичай трьох ґатунків.
Перший з них одержимий бажанням уславитися в чужих краях, серед незнайомих йому людей. Він – невіглас, але в ньому ще жевріють певні людські якості.
Другий хоче стати відомим і бути хваленим у своєму роді. Цьому невігластву, повному, явно бракує людяності.
Третій шукає, чим би похвастати перед домашніми або у своєму аулі; жодна стороння людина не схвалила б його вихваляння. Оце – невіглас із невігласів, і він уже не людина.
Той, хто бажає заслужити на похвалу серед чужих, старатиметься відзначитись у своєму роду. Той, хто бажає бути хваленим у своєму роду, домагатиметься похвали у своїх близьких. Той, хто шукає похвали у близьких, упевнений, що доможеться її, вихваляючи й підносячи до небес себе самого.


Слово Двадцять Друге
Думаю, кого серед казахів сьогодні я міг би любити чи поважати?
Поважав би бая, але нині такого нема; а коли і є, то він не пан своєї волі й свого багатства. Ворогуючи з одними, через обережність роздає худобу іншим, урешті виявляючись зобов’язаним добрій сотні людей. Гадає, виявив милість, відгукнувшись на їхні покірні прохання. Через свою дурість так гадає. Він сам перебуває в залежності від них. Ані щедрим, ані милосердним годі його назвати. На рідній землі б’ється зі своїм народом, тринькає добро, перед негідними розпинаючись. Там, де баї не знаходять між собою згоди, плодяться всілякі пройдисвіти, страхають їх і живуть їхнім коштом.
Став би поважати мирзу. Але годі зустріти в наші дні достеменно щедрих, а тих, хто без пуття роздає худобу туди-сюди, більше, ніж собак. Одні роздають худобу добровільно, бажаючи отримати зиск, інші – мимоволі, дехто так метушиться, стараючись набути слави мирзи, неначе приклали йому до одного місця просолену повсть, але найчастіше він теж стає жертвою лиходіїв.
Я поважав би волосного і бія. Одначе немає в степу пристойної управи й суду. Влада, заслужена низькопоклонством або куплена за гроші, не багато вартує.
Хотів би я поважати сильного, але бачу – усі в нас дужі до поганого діла, готових на діла добрі не знайти.
Знайти б людину розумну і виказати їй шанобу. Та немає людини, чий розум був би хуткий на служіння справі совісті й справедливості, а на хитрощі й підступи здатен кожний.
Поважав би я вбогого і злиденного, але ж і його не можна вважати безгрішним. Не дивися, що на лежачого верблюда не можна сісти. Якби він мав силу, то знайшлася б у ньому і спритність прихопити собі щось крадькома.
Хто залишився? Хитрун і хват. Цих не вгамуємо! Допоки вони не розорять і не пустять з торбами інших...
Що ж бо, кого маємо любити, за кого молитися? Смердючих волосних та біїв не рахуємо. Залишається той тихий бай, який живе з причини своєї лагідності за прислів’ям: «Як шукаєш достатку, уникай чвар». Цей усім немилий, хоча одну половину свого багатства роздає, а другу силкується вберегти від злодія і ґвалтівника.
Що вдіяти? Мусимо його жаліти, за нього молитися.
Нікого іншого не знайшов я.


Слово Двадцять Третє
Є одна радість і одна втіха, які прокляттям висять над казахом.
Він радіє, зустрічаючи погану людину або бачачи чийсь кепський учинок, якого сам не робив; радіє і каже: «Убережи нас, Аллаху, від такого-то! Адже й він уважає себе людиною, обіч нього ми – зовсім чисті, зовсім світлі люди». Хіба сказав Аллах, що йому достатньо бути ліпшим від такого-то? Чи, може, розумні люди пообіцяли, що він не буде залічений до числа поганих, якщо знайде людину, котра перевершує його в невігластві й порочності? Хіба станеш ліпшим, рівняючись на мерзотника? Добра вчаться в добрих людей. Можна зрозуміти того, хто приходить першим на скачках або цікавиться, скільки ще коней попереду нього. Але який сенс питати, скільки скакунів лишилося позаду? Яка радість переможеному: знати – п’ять чи десять скакунів обігнав він?
У чому знаходить казах утіху? Він каже: «Не ми самі такі, усі так чинять, не слід виокремлюватися, ліпше бути з більшістю. Той , який святкуєш з усіма, найбільший той». Хіба Аллах наказав йому існувати лише в юрмі? Хіба вже Аллах не панує над юрмою? Хіба Всевишньому забракне пут на юрму? Хіба високу науку опанує будь-яка людина? Чи вона до снаги лише одиницям? Може, усі люди до одного обдаровані генієм? Чи геніальність осяває тільки одного з тисячі? Хіба не можна принизити юрму? Хіба буде легше від того, що половину людей вразить недуга, а інша половина залишиться здоровою? Хіба не потрібна одна людина, яка добре знає місцевість, коли тисячі блукають, її не знаючи? Що ліпше для мандрівців: якщо вкупі зголодніють усі коні чи буде ситою бодай половина з них? Що ліпше: коли постраждає від джуту весь народ чи вціліє бодай половина його? У чому втіха одному дурневі з того, що поруч є тисяча інших безмізких? Чи підкорить наречену кепський жених, заявивши, що в усього його роду смердить із рота? Чи втішиться наречена, довідавшись, що не лише її суджений має цю ваду?


Слово Двадцять Четверте
Кажуть, нині на Землі живе понад два мільярди людей. З них нас, казахів, понад два мільйони . Казахи не подібні до жодного іншого народу в своєму прагненні багатства, у пошуку знань, пізнанні мистецтва, у прояві почуття доброзичливості, сили, хвалькуватості або ворожнечі.
Ми ворогуємо, розорюємо одне одного, стежимо одне за одним, не даючи своєму ближньому й оком кліпнути.
На світі є міста з чисельністю мешканців понад три мільйони. На світі є люди, які тричі обійшли земну кулю.
Невже й далі так мусимо жити, чатуючи одне на одного, залишаючись наймізернішими серед усіх народів на Землі? Чи все-таки настануть світлі дні, коли люди забудуть злодійство, ошуканство, лихослів’я, ворожнечу і потягнуться до знань, навчаться ремесла, почнуть здобувати багатства чесним, гідним шляхом?
Навряд чи такі дні настануть. Нині на кожні сто голів худоби заздриться двісті людей. Хіба вони вгамуються, допоки не знищать одне одного?


Слово Двадцять П’яте
Добре б дати казахським дітям освіту і було б цілком достатньо спершу навчити їх бодай тюркській грамоті. Але наша земля – Дар-аль-Харб ; до того ж, аби віддати дітей навчатися, треба накопичити багатство, необхідно знати перську й арабську мови. Чи може голодний зберегти ясний розум, дбати про честь, плекати сумлінне ставлення до вчителя? Убогість достатку, міжродові чвари сприяють розвиткові в людях таких поганих нахилів, як злодійство, ґвалтування, жадібність. Буде худоба, то й черево буде сите. А там і з’явиться потяг до знань, ремесла. Почнуть люди метикувати, як би здобути освіту чи бодай би дітей чогось навчити.
Потрібно вчитися російській грамоті. Духовні багатства, знання, мистецтво й інші незліченні таємниці зберігає в собі російська мова. Аби уникнути пороків росіян, перейняти їхні досягнення, треба вивчити їхню мову, осягнути їхню науку. Бо росіяни, пізнавши інші мови, прилучаючись до світової культури, стали такими, якими вони є. Російська мова відкриє нам очі на світ. Вивчивши мову і культуру інших народів, людина стає рівною серед них, не принижується нікчемними проханнями. Просвіта теж корисна для релігії.
Той, хто живе по-кріпацькому, готовий продати матір і батька, рідних і близьких, віру і сумління заради милостивого поплескування по плечу. Дехто не дивиться на те, що задок оголився, – йому аби лише заслужити на схвальну усмішку чиновника.
Російська наука, культура – ключ до світових скарбів. Володар цього ключа всю решту дістане без особливих зусиль.
Казахи, які навчають дітей у російських школах, намагаються використати їхню письменність як ознаку зверхності у чварах із родичами. Уникай цих намірів. Прагни навчити дітей добувати свій хліб чесною і розумною працею; нехай інші наслідують добрий приклад, і тоді не терпітимемо сваволі росіян, які вдають панів, бо не мають єдиного для всіх закону. Потрібно вчитися, аби пізнати те, що знають інші народи, аби стати рівними серед них, аби стати захистом і опорою своєму народові. Наразі з тої молоді, яка здобула російську освіту, ще не вийшло видатних особистостей. Тому що батьки й родичі псують їх, збивають із праведного шляху. Тим не менше вони набагато кращі за тих, хто не здобув жодної освіти. Тільки шкода, що всієї їхньої освіченості вистачає лише на те, аби тлумачити чужі слова. Заможні люди рідко віддають своїх дітей навчатися, вони, найімовірніше, віддадуть дітей бідарів на зганьблення і приниження російським учителям. Чого вони можуть навчитися, ті нещасні?
Сварячись із родичами, дехто вигукує: «Ніж терпіти ваші кривди, віддам сина в солдати, а сам відрощу волосся і бороду!» Не бояться такі люди ані кари Божої, ані ганьби людської. Чого може досягти нащадок такої людини, навіть якщо здобуде освіту? Та й чи багато йому дасть ота освіта? Чи далеко він піде од інших? Навчаються абияк: прийшов, посидів, пішов. Жодного прагнення, жодної старанності. Батько насилу дає згоду віддати сина в науку, коли хтось інший бере на себе всі витрати. Хіба він погодиться розстатися з майном заради навчання дитини?
Моя тобі порада: можеш не женити сина, не залишати йому багатих скарбів, але обов’язково дай йому російську освіту, якщо навіть муситимеш розстатися з усім нажитим добром. Ця дорога вартує будь-яких жертв.
Шануй Бога, соромся людей! Якщо хочеш, аби твій син став людиною, віддай його в науку! Не шкодуй майна!
Як він зостанеться неосвіченим негідником, кому з того користь? Чи стане він утіхою тобі? Чи сам буде щасливий? Чи принесе благо своєму народові?


Слово Двадцять Шосте
Казах буває шалено радий, коли його скакун приходить перший на змаганнях, коли борець, якого він виставив, перемагає у двобої, коли його борза чи ловчий сокіл відзначається на полюванні. Не знаю, чи буває в його житті більша радість? Мабуть, ні!
Але яке задоволення він знаходить у тому, що одна тварина перевершує іншу в спритності й швидкості, або в тому, як одна людина валить на землю іншу? Адже не він випередив і навіть не його син когось поборов! Усе це тому, що казах не має більшого ворога за іншого казаха. Бурхливо захоплюючись із наймізернішого приводу, один старається своїми радощами досадити іншому, породити заздрощі в ньому.
Відомо: викликати в людях заздрощі зумисне – означає порушити шаріат, нашкодити своїм справам, спротивитися здоровому глуздові. Яку втіху дає їм чужа злоба? Чому це приносить їм задоволення? І чому ті, інші, засмучуються їхні успіхам, почуваються ледве не приниженими?
Кровних скакунів розводять то в тому, то в тому аулі, ловчий птах, добрий пес опиняються в руках то одного, то іншого. І силачі не всі родом з одного аулу. Усі ці досягнення – не витвір людських рук. Той, хто одного разу випередив, той, хто одного разу подужав, не залишаються якнайшвидшими і якнайсильнішими назавжди. То чому люди, знаючи це, засмучуються так, якби було виявлено їхні власні чорні задуми або ганебні діла; засмучуються, наче їх закопали в землю? Нескладно здогадатися: народ-невіглас радіє всілякій дрібниці, не вартій уваги. Радіючи, він утрачає глузд, хмеліє, не пам’ятає, що говорить і коїть. Соромиться не того, чого треба соромитися, і, зробивши непристойну справу, не зашаріється.
Ось вони – ознаки невігластва і нерозсудливості. Скажи йому про це, він слухатиме і підтакуватиме: «Так-так, усе слушно». Але не здумай повірити його словам: він – один із тих, багатьох. Бачачи очима, тямлячи розумом, він, мов безвільна тварина, неспроможний відмовитися од порочного. І нікому не до снаги погамувати, переконати, напоумити його. Узявши за правило погані вчинки, він уже ніколи їх не зречеться. Лише великий страх або смерть здатні розлучити його зі шкідливою звичкою.
Годі зустріти людину, яка, визнавши свою неправоту, узялася б себе вгамовувати.


Слово Двадцять Сьоме
Це слова Сократа, які він сказав ученому Аристодемові, одному зі своїх учнів, про служіння всемогутньому Творцю. Аристодем часто кепкував з вірян.
Гей, Аристодеме, як гадаєш, є на світі люди, чиї творіння були б гідні захвату?
Їх без ліку, вчителю, – відказав той.
Назви бодай одного з них.
Мене захоплюють поезії Гомера, трагедії Софокла, уміння декотрих перевтілюватися в чужі образи, також захоплююся малярством Зевксіса. – Аристодем назвав ще кілька відомих імен.
Хто, гадаєш, гідний більшого захвату: той, хто створить безживне зображення людини, чи Всевишній, який створив людину з її розумом і живою душею?
Гідний останній. Але тільки в тому разі, якщо його творіння вчинила сила розуму, а не воля випадку.
У світі багато корисних речей. Користь одних очевидна, про призначення інших не можна судити за зовнішнім виглядом. Як гадаєш, котрі з них створено силою розуму, а котрі випадково?
Звісно, речі, користь яких очевидна, – творіння розуму.
Добре. Усевишній, створюючи людину, обдарував її п’ятьма органами чуттів, знаючи про їх потребу людині. Він дав очі, аби бачити; без них ми б не могли насолоджуватися гарнотами світу. Аби можна було розплющувати й заплющувати очі, дано повіки; аби вберегти їх од вітру і пилу, дано вії; аби відвести од очей піт, який стікає з чола, дано брови.
Якби ми не мали вух, то не змогли б чути ані гуркотання, ані ніжних звуків, не змогли б насолоджуватися співом і музикою. Якби ми не мали носа, то не змогли б розрізнити запахів, нас би не тягло до пахощів, не відвертало б од смородів. Не маючи язика і піднебіння, ми б не відрізняли солодкого од гіркого, м’якого од жорсткого.
Хіба все це створено не на користь?
Наші очі й ніс розташовані близько до рота, аби ми могли бачити й відчувати запах того, що їмо. Інші отвори, які необхідні нам, але викликають гидливість, містяться далеко від благородних органів, розташованих на голові.
Хіба це не засвідчує того, що Бог створив нас осмислено?
Подумавши, Аристодем визнав, що Творець воістину всесильний, і чинив свої творіння з величезною любов’ю.
Тоді скажи мені: усе живе, що створене, плекає ніжну любов до свого дитяти, усе живе ненавидить смерть, старається прожити якнайдовше, дбає про подовження роду. Усе створене для життя та його продовження. Хіба не з любові вчинив Бог свої творіння такими, які люблять, створюють життя?
Гей, Аристодеме, – вів далі Сократ, – як можеш думати, що, крім тебе, людини, ніхто не має розуму? Хіба не нагадує тіло людини крупинки землі, по якій вона ходить? Хіба волога твого тіла – не крапля всієї земної вологи? Звідки маєш розум? Звідки б не був він, лише завдяки душі, даній тобі, ти став умістилищем такого високого розуму. Бачиш лише досконалість, цілість і гармонію закону, за яким створено природу, бачиш, зачудовуєшся, але не зможеш охопити свідомістю того, що бачиш.
Як гадаєш після цього: природа – безцільне породження випадку чи витвір Творця, володаря незмірного розуму? Якщо не воля розуму, то сила непорушної закономірності, яка, суміривши розсудливість і призначення всього створеного, пояснює таємницю, котра не підвладна людській свідомості.
Слушне все, що ти говорив, – відповів учень. – Ясно, що Творець має воістину великий розум. Не заперечую його всемогуття. Але не перестаю дивуватися з того, всесильний Творець потребує моїх молитов.
Аристодеме! Ти помиляєшся. Якщо існує хтось, хто дбає про твій добробут, – ти зобов’язаний йому. Невже потребуєш пояснення такої простої істини?
Звідки мені знати, дбає він про мене чи ні?
Тоді подивися на всіх тварин і подивися на себе. Хіба ми однаково сприймаємо дійсність? Людина здатна думати про своє минуле, теперішнє і майбутнє. Тварина-бо невиразно думає про своє минуле і теперішнє, а майбутнього й не тямить. Порівняй зовнішній вигляд людини й тварини. Людина стоїть прямо, на двох ногах, аби бачити навколишнє. Вона здатна підкорити своїй волі будь-яку тварину. А тварини сподіваються тільки на свої ноги, на свої крила, не вміють підкорити собі своїх побратимів. Якби Бог створив людину такою ж безпорадною, як тварин, то вона б ні до чого не була придатна. Людину створив Володар усього живого на Землі. Якби тварини мали людський розум, навряд чи їхній зовнішній вигляд відповідав би здатності працювати, навчати інших красномовства і чесноти. Подумай, хіба бик здатний побудувати місто, виготовити знаряддя, виявитися вмілим майстром? Те, що Бог обдарував людину високим розумом і вмістив цей розум у таке досконале тіло, яке гармонійно поєднує в собі духовне могуття і моральну красу, є доказом того, що Бог створив людину, дбаючи про неї. Хіба після цього людство не мусить поклонятися Богу?
Так учитель закінчив розмову.


Слово Двадцять Восьме
Мусульмани! На світі існують багаті й бідні, здорові й хворі, розумні й дурні, добрі й злі. Якщо хто спитає, чому це так, ви відповісте – така воля Аллаха.
Але буває: Аллах винагороджує багатством усіма зневаженого ледаря, а інший, поклоняючись Богу, чесно працює і все-таки живе у злиднях, сяк-так утримує дружину і дітей. Сумирна, тиха людина часто хворіє і немічна, а якийсь шахрай і злодій обдарований дужим здоров’ям. В одних і тих самих батьків один із дітей народжується розумним, інший – дурним. Аллах закликає всіх бути чеснотливими, жити чесно. Готуючи праведним місце в раю, грішникам – муки пекла, одних він скеровує правильною дорогою, інших – хибною. Хіба це не суперечить милосердю Бога, його справедливості? І люди, і все їхнє майно належать Аллахові. Він поводиться зі своєю власністю так, як забажає.
Як можемо зрозуміти його дії?
Стверджувати, що Творець – безгрішний, значить, визнавши його недосконалості й огріхи, продовжувати мовчати про це через страх? У такому разі чого може домогтися смертний своїми стараннями й зусиллями? Усе чиниться за волею Творця. Люди не мають у чому винити одне одного. хіба, творячи добро і зло, вони не виконують волі Господа?
Розумна людина повинна знати: обов’язок вірянина – творити добро. Права справа не може боятися випробування розумом. Якщо не дати свободи розумові, то як бути з істиною: «Нехай пізнає мене володар розуму»? Якщо в нашій релігії є вада, то як заборонити розумному думати про неї? На чому ґрунтувалася б релігія, якби не було розуму? Чого вартує добро, яке твориться без віри? Ні, мусиш зрозуміти й повірити в те, що добро і зло створив Бог, але не він їх творить. Бог створив багатство і бідність, але не він зробив людей багатими й бідними. Бог створив хвороби, але не він змушує людей потерпати від них. Інакше, усе – тлінь.


Слово Двадцять Дев’яте
З-поміж казахських прислів’їв є такі, що заслуговують на увагу, але є й ті, котрі не містять нічого божого чи людського.
Кажуть: «Якщо живеш у злиднях, забудь про сором». Нехай буде прокляте життя, котре не знає сорому! А якщо це добра порада: не гребувати жодною важкою роботою, коли прислуговуєш, то в такій праці немає нічого ганебного. Заробити свій хліб чесно, замість перебиватися жебранням або животіти в неробстві – доля сумлінної людини.
«Спритний може й сніг запалити», «Умілим проханням можна все випросити» – ось вони, прокляті Богом слова! Аніж жити, сподіваючись на спритність і випрохуючи крихти з чужого столу, чи не ліпше брати багатства в землі, працюючи в поті чола?
«Якщо твоє ім’я незнане, підпали поле». Яка потреба в поганій славі?
«Ліпше один день бути бурою , аніж сто – вихолощеним верблюдом». Навіщо потрібне життя одного дня, проведене в шаленствах, які приносять лише спустошення?
«При вигляді золота навіть янгол сходить з праведної дороги». Нехай вони будуть жертвою на шляху янгола! Навіщо янголові золото? Сказавши це, люди виправдовують свою ж жадобу.
«Багата скарбниця миліша від батька з матір’ю; власне життя дорожче від золотого палацу». Яку ціну можна дати за життя того негідника, котрому скарбниця видається милішою від батька з матір’ю? Тільки людина, позбавлена розуму і честі, може виміняти батька з матір’ю на золото. Батьки наживають майно, дбаючи про добро дітей, і той, хто рівняє батьків зі скарбницею, робить богопротивну справу.
Треба бути обережними при повторенні прислів’їв, породжених святенництвом і недоумством.


Слово Тридцяте
Побутують у нас так звані «балакучі хвальки». На сорока з них не поїхати далі від аулу. До чого вони придатні? Кому яка користь від них? Не мають ані здорового глузду, ані самолюбства, ані широти поглядів, ані глибокого мислення, не вирізняються ні силою, ані мужністю, ані людяністю, ані сумлінністю.
Кине дехто з них недбало через плече: «Ох, облиште! Хто за кого ліпший? Чия голова, гадаєте, приторочена до чужого сідла? Хіба він кладе в м’ясо в мій котел чи дає мені дійну худобу?»
Або вилається х відчайдушною рішучістю: «Чи ж мені життя своє жаліти? Та чого воно варте? Задля благородного діла готовий хоч під кулі, хоч у заслання. Однаково смерті не минути!»
Чи траплявся вам коли-небудь казах, котрий діє згідно з такими словами? Я не бачив поміж ними тих, котрі змирилися перед владою смерті, але ж вони ніколи не викажуть і страху перед нею. При нагоді будь-хто з них, виявляючи жертовну готовність, розітне собі горло долонею: «Та нехай мене заріжуть на місці!»
Коли б ці слова були щирі, їхній господар міг би ошелешити нас якщо не розумом, то нечуваною хоробрістю. Але як маємо назвати того, чия загроза розрахована на боягузів, готових від страху залізти в будь-ку щілину при поважних сутичках? А якщо це всього лише вдавана відважність, якою він домагається визнання малодушних: «Вельми-бо страшний гнів цього кафіра!»?
Боже мій! Якби він був прекрасний душею, щедрий і безкорисливий, сміливий і вірний слову, хіба б не вгадувалися ці чесноти за одним його видом?!
А це один із тих нечестивих, про яких кажуть: «Безсоромному обличчю дано й непогамовні щелепи».


Слово Тридцять Перше
Існують чотири причини, які пособляють сприйняттю і запам’ятовуванню почутого:
по-перше, треба утвердитися духовно і бути непохитним;
по-друге, слухати поради розумних людей уважно і щиросердно, з готовністю і бажанням утямити сенс сказаного;
по-третє, вдумливо, неодноразово повторювати подумки ці слова і закріплювати їх у пам’яті;
по-четверте, належить уникати шкідливих властивостей розуму; навіть якщо доведеться зазнати спокус цими силами, не піддаватися їм.
Шкідливі властивості розуму: безтурботність, байдужість, схильність до безпричинових веселощів, потяг до похмурих роздумів і згубних пристрастей. Усі чотири пороки здатні зруйнувати і розум, і талант.


Слово Тридцять Друге
Ті, хто прагне засвоїти науку, мусять знати умови, без яких неможливо досягнути мети.
По-перше, набуваючи знань, не став собі завдання отримати через них який-небудь зиск. Аби зайнятися наукою, передусім потрібно її полюбити, мати прагнення до неї. Якщо ти цінуєш знання як найвище благо, кожне відкриття нових істин принесе твоїй душі спокій і задоволення. Твердо запам’ятай те, що нове для тебе; тоді з’явиться прагнення пошуків, любов до науки; пам’ять добре засвоїть і закарбує в собі те, що ти бачив і чув.
Якщо твої думки зайняті іншим, а науку шукаєш через жагу збагачення, твоє ставлення до знань буде таким самим, як і ставлення мачухи до пасерба. Коли душа і думки воістину прихильні до науки, вона й сама стає прихильною – легко дається. При половинчастій прихильності вона й сприймається половинчасто.
По-друге, вивчаючи науки, став перед собою ясні й благородні цілі, не прагни здобути знання для того, аби мати змогу сперечатися з іншими. У розумних межах суперечки допомагають габути твердості в переконаннях, але надмірне захоплення ними лише псує людину. Бо охочі до словесної перепалки найчастіше затівають суперечки не для з’ясування істини, а щоби сяйнути своїми знаннями, узяти гору над іншими. Такі суперечки породжують заздрощі, не додають людяності, не слугують науці, навпаки – збивають людей з пантелику. Це – заняття баламутів. Той, хто збиває з праведної дороги сотні людей, не вартий мізинця того, хто повернув на шлях істини бодай одну людину!
Так, суперечки – один зі шляхів науки, але той, хто втягується в них, ризикує стати самовдоволеним чваньком, заздрісним пліткарем. Така людина в суперечках не цурається і брехні, і лихослів’я, і лайки, які принижують людську гідність.
По-третє, якщо ти домігся істини, не відступай од неї навіть під страхом смерті. Якщо твої знання не здатні переконати тебе, не думай, що хтось інший їх оцінить. Якщо сам ти не цінуєш своїх знань, як очікувати визнання інших?
По-четверте, існують два знаряддя, що сприяють примноженню знань. Одне з них – мулахаза , друге – мухафаза . Це здібності повинні перебувати в постійному вдосконаленні. Якщо не посилити їх у собі, то неможливо примножити знань.
По-п’яте, у дев’ятнадцятому Слові сказано про чотири згубні вади розуму, серед них та, що зветься безтурботністю, бездіяльністю розуму. Душе моя, заклинаю, остерігайся цього зла! Воно згубне і для Бога, і для людини, і для розуму, і для честі. Воно – ворог усьому! Але там, де живе сумління, цій ваді місця немає.
По-шосте, ємність, яка містить розум і знання, – характер людини. Виховуй свій характер! Віддавшись заздрощам, легкодумності, раз у раз потрапляючи під вплив чужих слів і сьогочасних захоплень, можеш утратити твердість характеру. Не буде користі від навчання, якщо немає надійного сховища для знань.
Для того, аби досягти запланованої мети й бути вірною своєму обов’язкові, людина повинна мати у своєму характері постійність, рішучість, сильну волю, здатні зберегти тверезість розуму і чистоту сумління.
Усе повинно слугувати справі розуму і честі.


Слово Тридцять Третє
Хочеш бути багатим – навчайся ремесла. Багатство з часом вичерпується, а вміння – ні. Той, хто продає плоди свого ремесла без обману, вважається святим у народі. Але тих, кому Бог подарував хоч якесь ремесло, не минуть і пороки.
По-перше, вони не шукають осторонь найкращих майстрів, аби перейняти їхній досвід і не прагнуть досягти більшої майстерності. Удовольняючись тим малим, що мають, уважають, що цього цілком достатньо і впадають у лінощі.
По-друге, треба ненастанно працювати. А їм варто придбати два-три поголів’я худоби, як вони починають уявляти, що потопають у добробуті, – починають байдикувати, бундючитися, роблять свою справу абияк.
По-третє, варто комусь до них звернутися з проханням: «ти – майстер, братику, ти щедрий» або «що тобі вартує зробити для мене те-то і те-то», як вони починають самовдоволено думати, що дожили до днів, коли люди стали звертатися до них із проханнями. Запишавшись, піддавшись лестощам, вони втрачають свій коштовний час, дають привід для звитяги лукавого лестуна.
По-четверте, такі люди домагаються приятельських стосунків з будь-ким. Досить пройдисвітові подарувати їм яку-небудь дрібницю, пообіцяти допомогу, назвати другом, вони й раді, що виявилися комусь потрібні, що годяться у друзі. Тут-таки й виявляється їхня наївність, їхнє незнання життя. Довірившись брехливому язикові, шалено радіючи вітанню вдаваного друга, вони стараються зробити для нього все: якщо йому чогось бракує, діляться з ним власним майном, забувають про їжу, одяг, про свої клопоти й обов’язки, коли притискають злидні, то бігають, випрохуючи в борг. Догоджаючи іншим, розтринькують час, залишаються без доходів, утягуються у чвари через борги, утрачають свій людський вигляд, живуть в убозтві й неславі.
Чому так відбувається? Подеколи люди, здатні кого завгодно надурити, самі легко стають ошуканими.


Слово Тридцять Четверте
Усі знають, що люди смертні, що смерть приходить не лише по старих, і, взявши когось, вона ніколи його не повертає. Казах вірить у це мимоволі, а не тому, що доходить цієї істини шляхом глибокого роздуму.
Казахи твердять, що вірять у те, що є Бог, який по смерті за все спитає, за добро відплатить добром і покарає за зло, що його кара і нагорода відрізняються од світських і що його винагороди нескінченно щедрі, а кара незмірно жорстока. Мені ж не віриться в їхні слова. Бо вони не вірять щиро й усвідомлено. Якби вони в це повірили, то чинили б добро за своєю вірою і не знали б журби. Хіба можливо переконати їх у чомусь іншому, коли навіть у ці істини вони вірять невиразно? Яким шляхом їх виправити? Чи можна їх назвати істинними мусульманами?
Той, хто хоче уникнути мук на цьому і на тому світі, мусить пам’ятати: не буває в душі одночасно двох радостей, двох пристрастей, двох суперечностей і двох прикростей. Це неможливо. Той, для кого земні радощі й земні смутки вищі за турботи й радощі потойбічного світу, – не мусульманин.
Наскільки казах є мусульманином, тепер судіть самі. Якби йому трапилися дві речі, одну з яких призначено для потойбічного життя, а другу – для земного, і йому треба було б обирати щось одне, казах не змарнував би нагоди обрати другу, гадаючи, що придбає першу іншим разом, а якщо не буде нагоди, то Аллах великодушно простить йому за вибір. Перед судом смерті ця людина присягатиметься, що не зміняла блага потойбічного світу на земні радощі. Як йому вірити після цього?
Людина людині – друг. Бо все в житті – народження, виховання, почуття ситості, голоду, суму, горя, форма людського тіла, шлях, яким з’являємося на світ і яким ідемо з нього, – усі мають усе однакове; в іншому світі – смерть, похорон, тління, допит на Страшному суді – теж усе спільне. Хтозна, проживеш ти ще п’ять днів чи ні? Усі люди гостюють одне в одного, сама людина – гість у цьому житті, то чи варто лихословити, ворогувати через багатство заздрити чужому щастю, косити одне на одного через дрібниці?
Схилятися не перед Богом, а перед людиною, молитися не про благословення своєї праці, а про те, аби добро для тебе було забране в інших; хіба з таким проханням належить звертатися до Аллаха? Хіба Творець може заради одного принижувати й знедолювати іншого?
Без здорового глузду і без освіти, без уміння зв’язати два слова вперто наполягати на своєму, змагатися з мудрими – хіба це гідно звання людини?
І що це за людина?..


Слово Тридцять П’яте
Прикликавши до Суду ходжів, суфіїв, мулл, жомартів і сеїдів, Усевишній суворо спитає з них. Окремо поставить тих, хто був ходжею, суфієм, муллою, жомартом і сеїдом, але служив і був доброчинний за життя лише заради того, аби жити в шанобі й користуватися всіма благами. І окремо поставить тих, хто служив заради служіння Аллахові, старався йому догодити.
І скаже тим, хто виголошував йому хвалу корисливо: «Ви за життя служили заради того, аби до вас зверталися шанобливо – софеке, ходжеке, молдеке, мирзеке. Тут не буде цього. Ваше щасливе життя скінчилося, скінчилася ваша влада над людьми. Тут ви не лише не будете шановані, а навпаки, спитають вас про все. За все муситимете відповідати! Я дав вам життя, обдарував багатством. А ви це використали для наживи, ошукували людей, прикриваючись турботою про потойбічний світ».
А тим, хто старався служити чесно, він скаже: «Ви своїм життям і своїми ділами намагалися догодити мені. Я задоволений вами. Я приготував вам почесне місце, тож проходьте! Можливо, тут ви зустрінете друзів і тих, кому робили добро, або тих, хто сприяв вашим добрим намірам. Радійте!»


Слово Тридцять Шосте
У хадисі наш Пророк, нехай благословить Аллах його ім’я, мовив: «Хто не має сорому, той не має й віри». У народному прислів’ї мовиться те саме: «Хто має сором, той має іман». Стає очевидним: сором – це невід’ємна частина іману. Але щó є сором?
Існує сором, породжений невіглаством. Це подібне до соромливості дитини, яка стидається вимовити слово або підійти до незнайомої людини, хоча не має ні перед ким жодної провини. Без провини перед шаріатом, перед власним сумлінням соромитися того, чого не слід соромитися, – певна ознака дурості й низькородності.
Достеменний сором – той, який відчувають, зробивши вчинок, противний законам шаріату, сумлінню, людській гідності. Такий сором буває двох видів.
Один із них – коли соромимося не за себе, а за провину іншого. Соромимося, бо співчуваємо людині, й думаємо: «Ой леле, що сталося з цією людиною? Чому вона раптом учинила так негідно?» – шарієшся за неї.
Інший сором спричинений власним сумлінням, власною провиною перед шаріатом, перед своїм сумлінням і людяністю, провиною, скоєною помилково або інстинктивно. Можливо, ніхто, крім тебе, і не знає про твою провину, але твій розум і твоя натура мучаться, караються. Ти не знаходиш собі місця, не можеш дивитися людям в очі, картаєшся.
Люди, здатні переживати такий сором, відмовляються од їжі, утрачають сон, буває, що в розпачі накладають на себе руки. Сором – це людська чеснота, яка змушує зсередини визнати свою провину і винести покарання собі. У такі години і думки не йдуть у голову, і слова мовби губляться. Нема коли витерти сльози з очей і вологу з носа. Людина уподібнюється до жалюгідної собаки. Вона не лише не може дивитися людям в очі, але і взагалі нічого не бачить. Хто знає про такі муки, але, замість великодушно пробачити винному, посилює його страждання, той позбавлений людяності й милосердя.
Люди, яких бачу тепер, нічого не соромляться і не вміють шарітися. «Я ж визнав свою провину, що ж бо ще?» – кажуть вони. Або виправдовуються: «Гаразд, я зганьбився, але ж і ти так чиниш!» Або кажуть: «Ось такий-то і такий-то зробили те-то і те-то, але ходять по землі, як ніде нічого. А я, порівняно з ними, можна сказати, нічого поганого не скоїв. До того ж я мав причину так учинити». Замість усоромитися скоєного, вони оббілюють себе.
Як нам назвати цю людину – соромливою чи такою, яка не знає сорому?
Назвати соромливою не дозволяють хадис і слова, що їх мовили мудрі...
Як нам утямити – мають ці люди іман чи не мають його?!.


Слово Тридцять Сьоме
Про чесноти людини суди не з того, як вона розпочала справу, а з того, як подужала її скінчити.
Яка не чудова думка, пройшовши крізь людські вуста, вона тьмяніє.
Сказавши мудрі слова самовпевненому невігласові, подеколи отримуєш утіху, але від них не лишається й сліду.
Твори добро розумному, дурного воно лише псує.
Син свого батька іншим – ворог. Син людський – твій брат.
Гідний, попрохавши багато, удовольняється малим, нікчемний прохає багато, але залишається невдоволеним, якщо даси більше, аніж він прохає.
Той, хто працює для свого блага, уподібнюється тварині, яка пасеться лише для себе; того, хто працює, виконуючи людський обов’язок, Усевишній позначає своєю любов’ю.
Хто отруїв Сократа, хто спалив Жанну д’Арк, хто стратив Гайсу , хто закопав нашого пророка в рештках верблюда? Юрма. Нерозумна юрма. Зумій скерувати її на шлях істини.
Людина – дитина свого часу. Якщо вона погана, у цьому винні також її сучасники.
Якби я мав у своїх руках владу, відрізав би язика тому, хто стверджує, буцімто людина невиправна.
Залишатися самотнім – однаково що померти. Усі біди впадуть на голову самотньому. У світі багато порочного, але і втіха, і веселощі існують у ньому ж. Хто гідно витримає перше? Хто вистоїть у других?
Кому з нас не доводилося бувати в біді? Утрачає надію лише слабкий. Слушно, що у світі немає нічого незмінного, але ж і зло не вічне. Хіба по суворій зимі не приходить повноводна квітуча весна?
Якщо хтось мовчить у гніві, значить, усю силу гніву він зачаїв у собі. Хто вивергає чорну лайку, той зазвичай хвалько чи боягуз.
Успіх і щастя п’янять людину. І тільки один із тисячі вміє зберегти холоднокровність і розум.
Якщо хочеш, аби твої справи йшли ладно, берися до них розумно.
Висока посада – однаково що висока скеля. І некваплива змія виповзе, і швидкий сокіл злетить на неї. Недоброзичливці починають хвалити тих, хто ще не сягнув вершини, а ті, легковірні, радіють їхнім словам.
Світ – океан, час – віяння вітру, ранні хвилі – старші брати, пізні хвилі – молодші брати. Покоління змінюються почергово, і здається – непорушний їхній спокій.
Простолюдин, який уславився розумом, вищий за царя, якого піднесла щаслива доля. Юнак, який продає свою працю, гідніший за старого, який торгує своєю бородою.
Ситий жебрак – диявол у тілі, лінивий суфі – лицемір.
Поганий друг – однаково що тінь: коли сонце над головою, її годі позбутися, коли сходяться хмари, її годі знайти.
Будь відвертий з тим, хто самотній, підтримуй добрі стосунки з тими, хто має багато друзів. Будь обережний із безтурботним і стань опорою знедоленому.
Марні та ялові: безсилий гнів, любов без вірності, учитель без учня.
Поки домагаєшся щастя, усі бажають тобі добра, та щойно досягаєш мети, твій доброзичливець – ти сам.


Слово Тридцять Восьме
Діти мої, утіхо мого серця! Ось написав я кілька слів про людські дії й заповідаю написане вам, як пам’ять. Прочитайте уважно, проникніть у сутність оцих слів, і ваші серця переповняться любов’ю. Любов людини невіддільна од її розуму, людяності, знань. Вихідна, початкова причина цих властивостей – оті досконалості, які даються людині зроду, – міцне здоров’я, прекрасна зовнішність, уся решта залежить від благородства батька і матері, від мудрих навчителів і добрих друзів. Любов породжує цілеспрямованість і тямущість. А розум, людяність і знання будять у людині інтерес до науки.
Дитина з доброї волі не тягнеться змалку до навчання. Доводиться її змушувати або заохочувати до того часу, поки в ній не виникає жага знань. Дитину, яка має прагнення до знань, можна вважати людиною, можна плекати надію на те, що вона прагнутиме пізнати Бога, зрозуміти себе і навколишній світ, що навчиться набувати майна, не поступаючись честю, і уникатиме зла. Інакше їй суджено перебувати в невігластві, у найкращому випадку – вона отримає вельми поверхові знання. Погано, що багато батьків, які кепсько виховали своїх дітей, потім віддають їх в опіку муллам, адже користі від цього навчання немає. Розбещені змалку діти не можуть мати інтересу до знань, релігії, шанування своїх навчителів. Не вийде з них повноцінних людей, сумлінних мулл, істинних мусульман. Найскладніше – виховати в них людяність. Бо Аллах – це шлях істини, а щирість і правдивість – вороги зла. Хіба друг прибуде на запрошення, надіслане через ворога? Не досягти істини, якщо в душі немає любові до неї. Людські знання добуваються любов’ю до істини, жагою відкриття для себе природи й сутності речей. Це не боже всевідання – допитливість і прагнення до наук дають людині знання лише сумірні її розумові.
Але передусім потрібно полюбити Аллаха. Відомо, що Наука – один із ликів Усевишнього, тому й любов до Науки – ознака людяності й щирості. Не досягнути вершин Науки, якщо займатися нею для жадоби, досягнення корисливих, ницих цілей. Нехай багатство, загальна повага і слава самі знайдуть людину – тільки тоді вони зможуть стати гідною прикрасою її. А упадання перед ними принижує людину – незалежно від того, досягне вона успіху чи ні.
Якщо ти набув любові до істини, бажання вчитися – знайди в собі уважний слух і щиру старанність. Ті, хто сповідує іслам, насамперед мусять знати, у чому полягає істина іману, бо іман – це не сліпе поклоніння. Скажімо, ми повірили в Бога, у те, що слова Корану – вияв його волі, що Мухаммед Мустафа, нехай буде благословенне його ім’я, є його посланцем. Що на дає така віра? Ти віриш у Бога заради нього чи задля свого спасіння? Аллах великий, і він не постраждає од твоєї невіри. Якщо стверджуєш, що твоя віра необхідна тобі самому, – добре, значить, ти віриш. Але якщо це – віра заради віри, користі з неї тобі не буде. Твоя віра виявиться воістину праведною, принесе користь, коли сам ти цього жадаєш. Потрібно знати, якими зусиллями досягається усвідомлена, розумна віра...
Ти сказав, що віриш у Бога, у його лики та імена. Тоді мусиш знати його імена, розуміти велич сутності кожного з його восьми ликів, назвавшись мусульманином, уважати себе рабом Усевишнього і намагатися підкорити свої думки його волі. Не стверджуй без знання, що неможливо уподібнитися Богові. Справді, не можна докладно передати творінь Усевишнього. Не наслідуй усіх його справ, іди дорогою, яку показав він. Ось найсвітліші лики Аллаха: Життя, Наука, Могуття, Пильність, Чуйність, Бажання, Слово, Творіння.
Творець обдарував людину цими восьма ликами, але не в такій абсолютній досконалості, у якій сам він їх має.
Чи можемо зватися мусульманами, скеровуючи дані нам, хай мізерні, але все-таки здібності, не за призначенням, не використовуючи їх на догоду Всевишньому? Потрібно знати, яким чином уподібнити свої дії восьми найбільшим якостям Аллаха, адже природа Аллаха така, що не потребує нашого опису; цього вимагає наш розум, який потребує ясності представлення Бога у восьми згаданих ликах. Не знаючи їх, ми не можемо скласти уявлення про Всевишнього. Оскільки знаємо Аллаха в міру його проявів, то пізнати його остаточно не дано нікому. Навіть наймудріший з мудрих не може розібратися в його діях, тим більше – пізнати внутрішню сутність його природи. Аллах усесильний, наші можливості обмежені. Виміряти конечним безконечне – неможливо. Намагаючись закріпити у свідомості поняття про нього, стверджуємо: Аллах є, Аллах єдиний. Але саме поняття «є», «єдиний» не відповідає незбагненній сутності Аллаха, адже будь-яке справді можливе явище не омине виміру «єдиний». Його можна застосувати до всієї світобудови, яка перебуває у володінні Аллаха, про що нам розказано в писаннях, де згадано також вісім незмінних ликів і дев’яносто дев’ять благосних імен Аллаха, що виражають його неповторний образ і дії.
А я хочу повести мову про чотири лики: перші з них – Наука і Могуття, решта є невід’ємною складовою, яка доповнює і пояснює сутність оцих двох. Відзначу ще один із шести ликів – Життя.
Ми кажемо: Аллах є, Аллах єдиний; характеризуємо і сприймаємо його як Могуття Науки. Замислімося, чи мають реальну силу поняття «є», «єдиний», «могуття», «наука»? не випадає сумніватися в тому, що могуття науки – реальна сила: де Життя, там і Бажання. А там, де Наука, Бажання теж неминуче. Сама по собі Наука нічого не дає. Усе на світі урухомлюється могуттям Усесильного. Одна з властивостей, притаманних Бажанню, – Слово, себто мова. Хіба Слово може обійтися без літерних знаків і голосу? Лише слово Аллаха беззнакове і безголосне. Та коли є потреба говорити, отже, є здатність чути сказане і бачити зриме, чи не так? Аллах чує і бачить не так, як ми – вухами й очима, що є панівною перевагою, себто Могуттям Науки.
Наступний з його образів – Творіння, себто втілення в життя. Якщо вважати, що Творіння – один із ликів Аллаха – перебуває в безперервному втіленні, не звільняючись від цього, не відокремлюючись, як Наука і Могуття, а перебуваючи в підпорядкуванні й примусі, то це вказувало б на його безсилля і залежність. А залежність не личить Аллахові. Творіння утверджує Могуття. Звідси випливає – завдяки Науці й Могуттю знаходять єднання всі вісім ликів Аллаха. Наука – незмірна і досконала. Могуття – усесильне і бездоганне. Про майстра судять за його справами. Жодному смертному не дано осягнути розумом – якою колосальною працею створено і якою могутньою силою зібрано в єдине ціле все, що бачимо і відчуваємо.
Якщо розум земної істоти – її володар, а сила слугує їй в усіх діях, випливає висновок: чи не ті самі властивості слугують Аллахові? Поняття «Наука» і «Могуття» треба сприймати спільно – «Усезнаюче Могуття», інакше – одне з них виявиться ведучим, інше – веденим. Що теж суперечить ученню Аллаха.
У такому разі чи може виявитися, що вісім ликів Аллаха, не зливаючись у єдиний образ, перетворяться на різні й самостійні лики? Усі ці властивості походять від одного Творця, усі вкупі вони уособлюють єдиний і неповторний образ Аллаха. Убачати навмисність їх поєднання – для створення могутнього образу – було б помилкою.
Сила людини полягає в її розумі й знаннях. Могуття Всевишнього виражене в Науці й Милосерді. Хоча Милосердя не згадане в числі його восьми ликів, воно пояснюється сенсом таких його імен: Усемилостивий, Милосердний, Співчутливий, Увічливий, Той, хто все прощає, Той, хто любить, Той, хто захищає, Той, хто опікується, Той, хто робить добро, Той, хто дарує. Ці імена Аллаха потверджують мої аргументи. Логіку моїх викладів також потверджує дивовижна гармонія створеної світобудови. Адже все на світі створено так, що одне слугує інтересам іншого. неживі тіла не відчувають болю і слугують поживою живій тварині; звірі підтримують життя розумних істот – людей; звірі звільнені од відповіді перед Страшним судом, а людина обдарована розумом і панує над усім. У тому, що Бог створив людину здатною відповідати на Страшному суді, виявилися його справедливість і любов до людини. Він створив людський образ відмінним од форми хробаків, птахів, інших живих істот, обдарував людину ліпшою будовою тіла, поставив на дві ноги, високо розташував голову, аби людина могла озирати навколишній світ, аби вона не пригиналася і не брала їжу, як тварина, дав їй дві руки, які слугують голові; аби вона могла насолоджуватися пахощами, дав їй ніс; аби вона могла бачити вживану їжу, дав їй очі; аби захистити їх від небезпек, дав повіки; вії дано, аби вберегти повіки од тертя; брови – аби відвести од очей піт, який стікає з чола; язика дано для того, аби люди могли спілкуватися, розуміти одне одного і спільно працювати. Хіба це не свідчення любові до людини: якщо хтось тебе любить, хіба не мусиш відповісти йому тим самим?
Вдумайся: сонце випаровує вологу, перетворює її на хмари, які, проливаючись на землю животворним дощем, дають життя насінню, травам і квітам, які тішать людське око і серце; дозрівають усілякі плоди, цукрові тростини, що підтримують життя на землі; річки стікаються в моря й озера, утамовують спрагу тварин і птахів, слугують оселею рибам. Земля обдаровує людину хлібом, бавовною, коноплями, плодами та ягодами, зберігає в собі багатства-копалини; птахи дають людині пух, м’ясо, яйця, тварини – молоко і шкуру, води – риб, риби – ікру, бджоли – мед і віск, хробаки – свій шовк. Виробляючи ці багатства, ніхто і ніщо на світі не скаже: «Це моє!» Усе призначено для добра людини. Фабрики й машини, створені неймовірною працею, слугують на радість і користь людині.
Хіба це не прояв любові Всевишнього до людини? Хіба не обов’язок людини – відповідати любов’ю на любов?
Аби людство через свою невситимість не винищило видів тварин і не завдало шкоди наступним поколінням, Аллах змушував ту саму людську жадобу оберігати тварин; тварини й птахи сподіваються на свою силу, міцні ноги, швидкі крила; знаходять пристановище у глибині вод, мешкають у високих скелях, ховаються в лісах; усе живе прагне розмноження та обдароване інстинктом самозбереження і піклування про нащадків. Усе створено не з огляду на те, аби тварина, розвиваючись, удосконалювалася до рівня людини, а з метою забезпечити людину невичерпним джерелом живлення. В усьому знаходимо прояв доброти й справедливості.
Ми не замислюємося над тим, що доброта і справедливість – це умови шаріату. Уважаючи себе мусульманами, ми мусили бути вірними послідовниками Аллаха, але хіба йдемо за ним невідступно? Хіба нам не достатньо цих яскравих, подібних небесним світилам доказів турботи Аллаха про людину?
Нам подобається бачити доброчинства інших. але себе не обтяжуємо зайвою турботою про близьких. Хіба це не гріх?
Хто допускає зло, не перешкоджаючи йому, той не може вважатися істинним мусульманином. Або ж він мусульманин наполовину.
Де та праведна дорога, яку вказав Усевишній? Багато людей цього не знають. Я не зустрічав мусульманина, який би дослухався до слів Пророка: «Задумайся про дії Аллаха» чи б дотримувався молитви: «Люби Аллаха, і він полюбить тебе». «Твори людям добро, адже Аллах любить тих, хто творить добро». «Ті, хто вірить у Бога, творять добрі діла; їм приготоване місце в раю».
Коран рясніє такими аятами, але ніхто з нас не намагається проникнути в їхню сутність; ми не маємо ані бажання, ані достатніх знань для пізнання цих істин.
«Є люди, які вірять в Аллаха, уважають за свій святи обов’язок творити людям добро, адже знають: Аллах не любить зловмисних». Це засвідчують такі слова Пророка, нехай благословить його Аллах: «Хто несправедливий, той не має сумління. Хто не має сумління, той не має віри».
Звідси розуміємо, що віра не може виникнути сама по собі, справедливість і доброчесність народжують її. Але справедливості й доброчесності не домогтися самими молитвами й сліпим поклонінням. Тут не потрібні докази. Ти бачиш мусульман, які старанно моляться і дотримуються суворого посту, одначе цього недостатньо.
Справедливість – мати всіх добродійств. Поняття «сумління» і «честь» походять від справедливості. Справедлива людина неодмінно замислиться і спитає себе: «Чому я схвалюю добрі діла інших, а сам не поспішаю взяти в них участь?» Хіба це не свідчення його справедливості й чесності? Хіба це не початок добрих справ? Але чому, дбаючи про людей, людина не виявляє такої ж турботи про Творця?
Уміння вдовольнятися малим породжує прагнення доброчинності. Не втрачайте почуття справедливості, не втомлюйтеся творити добро. Без справедливості немає ані віри, ані людяності. Як навчає Суфі Аллаяр, один порок породжує сто інших.
Поняття про Всевишнього склалися в нашій свідомості як про Знаючого, Милосердного, Справедливого. Якщо ознаки Науки, Милосердя, Справедливості наявні в тобі, це означає, що ти маєш прагнення знань, ти – істинний мусульманин і маєш високу людяність. Відомо, що жауанмарт утілює в собі три такі риси, як правдивість, благонаміреність, розум. правдивість уособлює Справедливість, благонаміреність – Милосердя, а Розум, як нам відомо, – одне з імен Науки. Цими якостями, але меншою мірою, обдарована людина; її обов’язок – довести їх до досконалості, використати на благо, пам’ятати про них, берегти їх у собі. Цього можна досягти, якщо мати щирі бажання і безнастанно працювати. Ці три якості має Пророк, за ним їх мають святі, учені й істинні мусульмани; ці якості скеровані на служіння Всевишньому, їх проповідує Пророк і з любов’ю прийняли святі. Але їхньої любові вистачило б лише на те, аби виявити турботу про загробне життя. Про світські радості вони забули або на них не зважали.
А вчені думають і дбають про земне життя. Судження святих і вчених суперечливі, хоча вони недалеко пішли одне від одного у своїх переконаннях, хоча обидві сторони міркують на користь учення Аллаха. Але чи будь-яка суперечка повинна скінчитися задоволенням сторін?
Наука і Розум, як і людська природа, не зносять насильства над собою, їм осоружна нещирість, вони вчать нас бути добрими, щирими, доброчинними, що, власне, є Милосердя.
Але я думаю, що і святі, і вчені шукають задоволення в суперечках заради свого марнославства.
Якби людство для свого вдосконалення обрало тарикат – шлях, який вказали святі, – то світ став би занедбаний. Хто б тоді пас худобу, хто б зупинив ворога, хто б шив одяг, хто б сіяв хліб, добував багатства земних надр?
Хіба, відмовившись од земних благ, які подарував Усевишній, ми не ризикуємо виявитися непоштивими, нерозсудливими й невдячними, тим самим упадаючи в тяжкий гріх?!
Тим, хто обрав цей шлях, загрожує повне зникнення, або вони стануть жертвами кафірів; найнестриманіші серед них безславно зійдуть з обраного шляху.
Якщо цей шлях призначено лише половині мусульман, то виникає запитання: хіба існує половинчаста істина? Істина мусить бути єдина для всіх. Хіба може бути вибіркова істина? Вибіркова справедливість? У такому разі народ не може мати й самого життя. Бо життя – це найвища істина. Без життя не може бути досконалості.
Не всі святі зневажили земні блага. Відомо, що троє наближених Пророка – хазрет Ґусман, Габдурахман ібн Гауф, Сагід ібн Абдукас – славилися своїми багатствами.
Сувору стриманість святих можна пояснити їхньою невпевненістю у своїй силі, побоюванням спокуситися світськими радощами, що безсумнівно послабило б їхню віру. Або ж це спричинено бажанням відволікти увагу людей од накопичування прикладом своєї стриманості, з розрахунком на те, що люди, бачачи їхнє смирення, відмовляться од згубних задоволень, корисливих цілей і оберуть шлях любові до доброчинності. Якщо це вчинено з самовідданої любові до людей, то їхні жертви невиправдані, їхній шлях небезпечний і хибний. Досягти істини таким шляхом можуть лише люди, віддані своїй вірі, які досягли вершин науки, мають могуття влади, рідкісну мужність, духовну непохитність. Зібрати ці якості в одній людині майже неможливо, або ж їхній носій може виявитися неперевершеним шахраєм.
Прагнення відзначитися, піднестися над іншими псує людську натуру. Невіглас, який оголосив про свій вступ на шлях тарикату, тим самим признається в аморальності. Мислитель і вчений – це одне, але в пізнанні виявляється їхня відмінність. Визнану в світі зовнішню науку підносять нам у вигляді наставлянь. Наставники, які досягли найбільшого успіху у своїх наставляннях, звуться вченими.
Нічого не створено без причини; можливо, служителі такого вчення одержимі жагою пізнання таємниць Аллахового могуття, чого нікому не заборонено, або вони зайнялися наукою такого складу з безмежної любові до Всевишнього? Але чи доречно говорити саме про таку любов, якщо людині не дано пізнати самого Аллаха?
Тільки любов, породжену ясним розумінням, незмірною вірою, почуттям вдячності й зобов’язаності Всевишньому за тих істот, яких він створив з любов’ю, які самі обдаровані здатністю любити й співчувати, можна назвати любов’ю до Всевишнього.
І лише ті гідні звання вченого, хто прагне пізнати Аллаха сумірно до свого глузду, хто шукає першопричини всіх явищ і предметів. Вони домагаються істини, справедливості, блага в інтересах людства, для них не існує в житті радості й задоволення, окрім їхньої праці. Якби не було цих мислителів, котрі йдуть правильним шляхом, настала б усеземна катастрофа. Ці достеменні вчені – кістяк усіх людських творінь, їхні розуми впорядковують усе, що є на землі. Їхня діяльність скерована на земний добробут, як кажуть: земне життя – це зорана нива для життя загробного.
Не кожен учений – мудрець, але кожен мудрець – учений.
Традиційної віри набувають через наставляння вчених, але завдяки просвіті мудрих вона перероджується в істинну віру. Цього досягають мудреці, які пізнали найвищий сенс мусульманства. А вчені світських наук не знають засад релігії, хоча вони домагаються істини й зуміли розкрити для себе таємниці всесвіту і людського буття. З семи умов шаріату вони здатні визнати лише Аллаха, не можуть відрізнити прихильників Аллаха од його супротивників. Хай вони не є нашими духовними пастирями, але вони заслуговують на нашу вдячність, адже, як мовив Пророк у Хадисі, найліпшими з людей уважаються ті, хто приносить користь людям навкруги.
Ці люди не знають ані сну, ані спокою, ані розваг; вони перебувають у безнастанному пошуку відкриттів, корисних людству; вони добули електрику, підкоривши людині енергію блискавки; навчилися тримати зв’язок одне з одним на величезних відстанях; змусили вогонь і воду виконувати колосальну роботу, непосильну тисячам людей; вони вдосконалюють людський розум, вчать нас відрізняти добро од зла; безсумнівно, ми багато чим завдячуємо їм.
Теперішні мулли – противники вчених, що засвідчує невігластво священнослужителів або хибність їхніх помислів, адже сказано: за своєю природою людина тяжіє до зла. Багато з їхніх учнів, вивчивши кілька молитов арабською чи перською мовою, уважають, що можуть брати участь у суперечках, пишаються цим і, замість користі, заподіюють людям шкоду, збиваючи їх з дороги гучними закликами й марною хвальбою. Декотрі з них шкодять не через злий умисел, а підкоряючись природному інстинктові. Утішно бачити, коли хтось із них, почувши правдиве слово, повертається до сумління. Хіба назвемо сумлінним того, хто перешкоджає правді? Самовдоволення, тим більше – необґрунтоване, псує людину. Якщо правда ще йменується істиною, а істина – це Аллах, потрібно не противитися їй, а постаратися зрозуміти справедливо. Така помилка може потягти за собою небезпеку відчуження од релігії.
Коли Великий Пророк, нехай буде благословенне його ім’я, сказав, що «настане день, рівний року своєю тривалістю», богослови спитали його: «Скільки ж буде молитов того дня?» І отримали відповідь: «Про це знатимуть учені того часу». Та чи хотів Пророк цими словами дати зрозуміти, що вкупі з часом змінюватимуться, оновлюватимуться й канони релігії?
У наші дні методи навчання в медресе безнадійно застаріли, виявилися не лише марними, але й шкідливими. Відповідно до цього в Туреччині вже відкрилися нові навчальні заклади, у яких, окрім богослов’я, викладають військову дисципліну та інші науки. Наша молодь багато років віддає даремному заучуванню в медресе, і звідти виходять неосвічені, нерозумні, не пристосовані до праці люди, які й далі живуть ошуканством і брехнею. Учення мулл не приносить нічого, крім шкоди.
Краса світобудови облагороджує людський розум. Буває, що через злидні й нестатки людина втрачає свою людську подобу, звіріє. Не мати прагнення осягнути світову науку – ознака невігластва, яке осуджує Коран.
Поміж багатством, накопиченим для того, аби піднестися, і багатством, яке накопичують для того, аби мати змогу допомогти стражденним і не бути залежним від інших, є велика різниця.
Ми не прагнемо опанувати знання з метою наживи. Навпаки, використовуємо багатства на шляху до опанування знаннями. Мистецтво – ось достеменне, невичерпне багатство, навчатися його – найблагородніша справа. Знання повинні слугувати справедливості й відповідати вимогам Закону Божого. Людина мусить бути доброчинною і не лише захоплюватися доброчинністю інших, але й сама безнастанно творити добро.
Говорячи про мулл, хотів би особливо застерегти вас од ішанів. Їхні вчення хибні, згубні. Багато з них невігласи, не знають автентичних законів шаріату, а обирають дорогу богослужіння, намагаються вчити інших при всій убогості власних знань; учення цих спокусників людства шкідливі навіть для псевдорелігій. Вони знаходять собі опору серед дурнів; їхні слова – брехня; свідчення їхньої вченості – чотки, чалма і більше нічого!
Отож знайте, діти мої! Шлях Усевишнього – безмежний. І нікому не дано його подолати. Той, хто наважився піти цим шляхом, уважається істинним мусульманином. Якщо твоя кінцева мета – збагачення, це вже не божий шлях, це свідчення твоєї обмеженості. Яка незбагненна розумові жадоба – жадати багатств усього світу?! Якщо ти маєш намір ділитися з іншими своїми грошима, худобою, знаннями, іншими благами – це є шлях Усевишнього, єдиний шлях, який не знає межі. Ті, хто обрав його, уважаються його істинними рабами, вони можуть плекати надію наблизитися до Бога. Яку надію може мати інший шлях? Здібності й наміри декотрих людей скеровані на поліпшення зовнішнього вигляду, вони дбають про свій одяг, стежать за ходою, уважаючи це заняття високим досягненням. Стараються виставити себе напоказ, мов на торгах, викликають заздрощі в дурнях, чий розум – тільки в очах. Дивлячись на них, одні змучуються, бо їх поїдають заздрощі; інші вибиваються з сил, їх наслідуючи. Кому яка вигода з цього? Скільки зусиль витрачено лише на те, аби сподобатися людям навколо своєю зовнішністю! Чесноти людини містяться не в зовнішності, а в чистоті її думок, у неприкрашеній внутрішній сутності, за якою й розпізнає нас Аллах. Хіба додасться розуму цим шанувальникам дзеркал? Розум людини вдосконалюється безмежною, невичерпною любов’ю до добра.
Своєю досконалою майстерністю Аллах створив світобудову і людину, аби остання могла рости й подовжувати людський рід. Святий обов’язок кожного з нас – множити число своїх друзів. Це залежить від сердечності, прихильності до людей навкруги, що викличе відповіднé почуття, чи бодай не бажайте зла іншими, не намагайтеся піднестись над іншими словами або ділами.
Піднестися духовно можна іншими шляхами.
По-перше, уміння зберегти людські чесноти, навіть під час великих випробувань, облагороджує людину.
По-друге, самовихваляння, виставляння власних чеснот можуть лише нашкодити тобі.
По-третє, зловмисність, приниження, образа самолюбства інших породжують відповіднý ворожість.
Причина бажання відзначитися перед іншими – хвалькуватість, вона породжує заздрощі; одні заздрощі тягнуть за собою інші.
Тимчасом відсутність оцих пороків приносить людині умиротворення, а в умиротвореній душі народжується прагнення.
Існують три речі, здатні принизити увесь людський рід, яких належить уникати, – це: невігластво, лінощі, злочинство.
Невігластво – це відсутність знань, без яких нічого не можна досягти; відсутність знань рівняє людину з худобою.
Лінощі – найлютіший ворог мистецтва; безталання, безвілля, безсоромність, бідність – плоди лінощів.
Злочинство – ворог людства; заподіюючи зло комусь, людина віддаляється од інших людей, уподібнюючись дикому звірові.
Протиотрута від цих пороків – людинолюбство, бажання загального добробуту, твердість духу, справедливість, глибокі всебічні знання. Скеруй свої знання шляхом, який вказав Аллах, адже Аллах, не лінуючись, величезними зусиллями й стараннями створив гармонійний, досконалий світ. Твоя справа також мусить бути зроблена з ретельністю і добрими намірами. Усе, що створив Аллах, має своє значення; плоди твоєї праці теж повинні бути повернуті на користь людям. Інакше – будь-яка праця марна. І твоя віра – даремна.
Відомо: творіння Аллаха не створювалися без труднощів і жодного предмета не створено без призначення. Усе має свою мету, свою причину. Людина з потягом до знань мусить пам’ятати – будь-яку справу треба вершити цілеспрямовано. Пророк, хай благословить Аллах його ім’я, залишив нам такі слова: «Перш ніж узятися до справи, потрібно мати мету і прагнення».
Та ось ви постановили здійснювати віднині обмивання, читати молитви, дотримуватися постів. Але чи не гріх – дбати лише про зовнішнє дотримання обрядів? Якщо ваша душа чиста, дотримання обрядів служби божої відбиває ваше духовне життя, зовнішня упорядкованість лише прикрашає й облагороджує вашу віру. Чи не тому стверджували мудреці, що віра одна, що вона великим терпінням, без стриманості вона тьмяніє, а можливо, навіть приречена на загибель. Це сказано для того, аби невігласи, які думають лише про дотримання обрядів, не забували головного завдання – віри.
Маю підстави думати, що вони переконані: досить їм здійснити обов’язкові елементи обрядів, аби вважатися мусульманами. Це не так, обряди – єдино вартові віри. Але яка користь із вартового, котрий тільки пильнує, не дбаючи про збереженість і добробут предмета охорони? Що станеться з вірою без пильності? Хіба достеменна мета – не збереженість і чистота предмета охорони?
Не здатні втямити сенсу обрядових знаків, прислухайтеся! Найголовніше в них – намаз. Але перш ніж приступити до нього, мусите здійснити обмивання. Обмивання здійснюється після очищення від скверни. Пам’ятайте про це! Ця процедура повинна скінчитися проведенням вологими руками по ногах – декотрі знаки мають символічний характер.
Позбувшись скверни, ви здійснюєте обмивання, очищаючи невидимі сторонньому оку частини тіла, що, звісно, зовсім нецікаво знати стороннім, але цими діями ви показуєте людям, що ваша душа безгрішна і ви приводите свій зовнішній вигляд у відповідність із внутрішнім станом. При повному очищенні й спокої ви приступаєте до намазу. Намаз – це молитви, заклинання.
Легкий дотик мокрими пальцями до шиї й ніг означає, що вони вже обмиті й чисті.
Приступаючи до молитви, торкаєтеся пальцями вух – це означає, що перед Аллахом ви не смієте підняти руки вище, цей рух виражає ваше визнання – Аллах понад усе, і ваше благання до нього – не дай потонути у світській метушні, протягни помічну руку.
Схилена голова і складені на грудях руки – знак того, що ви стоїте не просто як раб перед вельможею, не як простолюдин перед падишахом, а виявляєте цим визнання, як більш слабке, мізерне створіння, справедливості й незмірному могуттю всемудрого Аллаха.
Звернення обличчям до Кибли – це поклоніння гаданому місцю відвідання Всевишнього, хоча ми знаємо, що не може бути на землі місця, гідного його перебування. Це надія на те, що наші молитви досягнуть слуху Всевишнього.
Читання намазу починається з сури Фатіха. Це тривала і змістовна молитва.
Уклони, здійснювані з руками, покладеними на коліна, – знак того, що мусульманин постав перед ликом Аллаха.
Перший дотик землі чолом означає, що людина вийшла з землі, другий – що вона в землю й повернеться. Звернення обличчям до неба – знак надії й благання про воскресіння після смерті.
Ви закінчуєте молитву ще одним присіданням і словами привітання Всевишньому та його Пророкові, нехай благословить Аллах його ім’я, а також побажанням усім мусульманам світу єдності й добробуту.
То що ж ми зрозуміли для себе з цього Слова?


Слово Тридцять Дев’яте
Так, безумовно, наші пращури поступалися нинішнім людям освіченістю, увічливістю, доглянутістю й охайністю. Але вони мали дві чесноти, яких ми тепер не маємо.
Долаючи в собі вади, які дісталися нам від пращурів, ми розгубили ці чесноти. Якби у своєму характері ми мали рішучість і зусилля, скеровані на набуття нових якостей, приклали до того, аби зберегти старі, можливо, ми стали б уряд з іншими народами. Оскільки немає рішучості характеру, знову набуте більше сприяє розвиткові в нас властивостей демонічних, аніж людських. Це – одна з причин того, що ми втратили національні чесноти.
Про які риси говоримо? У стародавні часи були люди, що звалися «єл баси» , «топ баси» . Вони розв’язували суперечки, керували життям суспільства. Простолюд, так-сяк, займався своїми справами. Було не прийнято оскаржувати рішення «єл баси» або «топ баси» чи бігати від одного до другого. Кажуть: «Візьми альчик , якщо він зручний для твоєї руки, зроби з нього биту». «Коли кожен бій сам собі, не вжитися і на безкрайніх просторах; коли є очільник громади, то і в вогні не згоріти». Визнавши цю істину, люди приносили жертву святим духам і, помолившись, віддавали важелі урядування загальному обранцеві й надалі старалися підтримувати його в усьому, приховуючи його вади й славлячи чесноти. Ставилися до нього з належною повагою, слухалися і беззастережно підкорялися, тоді й впливові особи не переходили меж розсудливості. Якщо могли вони не дбати про людей, коли всі були братами й мали спільне надбання?
І друге – люди свято берегли й цінували єдність. Щойно хтось закликав на допомогу інших, згадавши при цьому імена пращурів, як усі кидалися виручати, забувши всі образи й чвари, охоче йшли на поступки й жертви. Тоді казали в народі:
«Хто не вміє вибачити провини ближньому, того скривдить чужий».
«Брати сваряться, але не зрікаються одне одного».
«Коли шестеро загрузли у чварах, утратять те, що мають у руках, коли четверо перебувають у згоді, на них сходить небесна благодать».
«Хто шукає правильного шляху, знаходить скарбницю, хто шукає чвар, знаходить біду».
Де нині цей благородний дух спільності й піклування про честь? Їх забезпечували людська стійкість, сумлінність, мужність. Ми втратили їх.
У нинішніх людей дружба – не приязність, а підступність.
Ворожнеча – не обстоювання істини, а просто невміння жити у згоді.


Слово Сорокове
Шановні, ось про що хочу спитати вас.
Як це виходить, що про покійників не говоримо поганого, а серед живих не бачимо гідних?
Чому старі живуть у згоді з молодими, а поміж собою ворогують, хоча число їхніх ровесників щодня стає дедалі меншим?
Варто комусь поїхати на чужину, як усі відразу починають любити його наче рідного. Але щойно він повертається, то змушуємо його тікати від нас. Чому?
Чому, побачивши хорошу людину з чужого роду, люди розпинаються перед нею, захоплюючись її чеснотами, а у своєму роду не зауважують тих, хто перевершує чужинців мудрістю і благородством?
У чужому краю вихваляють свій аул, а повернувшись, підносять статки чужого аулу. Як то?
Чому дорослі ласкаві, дбають про дітей, допоки ті маленькі, але холонуть до них, щойно ті дорослішають?
Чому важко зібрати родичів, коли радість, біда чи інші гідні збори, а як запахне злодійством чи розбоєм, вони тутечки?
Чому родичі нарікають і ображаються на тебе, коли твій кінь приходить першим на перегонах?
У старовину люди пам’ятали: якщо хтось бодай раз допоміг їм дістатися місця, вони вдячно згадували про це до останніх своїх днів. Нині люди швидко забувають добрі діла. Чому?
Чому байський син, зубожівши, не соромиться злодійства, а йти на службу до іншого бая вважає для себе ганьбою?
Чому двоє хороших людей не можуть ужитися в одному роду? А двоє негідників чомусь завжди стають друзями?
Чому той, кого ти вважаєш другом, кому даруєш коня, відмежовується од тебе, отримавши стригунця від твого ворога?
Чому дехто не цінує друга, з яким живе у згоді, а за ворога, який раз у вік виконав його єдине прохання, готовий віддати життя?
Чому багато людей не бажають добра друзям, а якщо комусь із двох друзів поталанить, вони стають заклятими ворогами?
Чому одні шукають людини, яка б дала їм розумну пораду, але уникають тих, хто знає їхню справу до тонкощів?
Чому декотрі в гостях поводяться так, ніби пригнали з собою всю свою худобу, а приймаючи гостей у своїй домівці, удають, ніби далеко відігнали всі свої стада?
Люди шукають спокою, але варто йому запанувати, як їм одразу стає нудно? Чому?
Чому народом завжди урядують управні ділки? І чому, зазвичай, вони завжди бідні?
Чому молодші дружини бувають норовливими? Чому лиходії бувають сміливими? Чому деякі бідарі бувають пихатими?
Чому людей стриманих, які живуть мирно, називають безвільними, а тих, хто розпущений, хвалькуватий, задерикуватий, уважають зухами?
Чому казахи не слухають праведних слів, не знаходять часу для цього, але охоче почують плітки й брудні обмови та не підуть, не вислухавши їх до кінця, хоч усі їхні справи розлетяться на порох?


Слово Сорок Перше
Той, хто зібрався вчити, виправляти казаха, мусить мати дві переваги.
Перша – мати велику владу і гігантський вплив, аби, залякуючи дорослих, забирати в них дітей і віддавати в науку, спрямовуючи одних однією дорогою знань, інших – іншою, а батьків змушуючи оплачувати їхні витрати. Дівчаток досить було б навчити мусульманству, аби вони були сильні бодай у релігії. У такому разі можна б було сподіватися: коли батьки, постарівши, відійдуть од справ, молоде покоління піде правильним шляхом.
Друге – потрібно володіти незліченними багатствами, аби через підкуп брати дітей у батьків і віддавати їх навчатися, як було сказано вище.
Ніхто не має влади, здатної залякати сучасних людей. Нікому не дано багатства, якого б вистачило на те, аби задобрити всіх батьків.
Якщо не залякати або не підкупити казаха, то неможливо вмовити чи переконати його в будь-чому. Невігластво, отримане від батьків, всотане з молоком матері, пройшовши крізь м’ясо, досягло кісток і вбило в ньому людяність. Поміж собою вони мають якісь крутіння і кривляння, нашіптування і двозначні натяки, нічого цікавішого їм не спадає на гадку. Вони намагаються думати, але не мають часу зосередитися на своїй думці. Говорю з ними – вони й слухати уважно не можуть, їхні очі бігають, думки розходяться.
Як жити?
Як далі маємо бути?


Слово Сорок Друге
Одна з причин пристрасті людей до пороку – неробство. Коли людина обробляла землю, займалася торгівлею, хіба вона могла вести бездіяльне життя? Їздить з аулу до аулу на випроханому в когось коні, живе на дармове, розносить плітки й чутки, хитрістю і підступами підбурює інших або сам іде на поводу в підбурювачів, поневіряючись без діла і без користі. Той, хто прагне добробуту, хто звик жити своєю працею, уважатиме таке життя принизливим. Хіба він полишить свою справу, аби волоцюжити без цілі?
Той, у кого заводиться бодай сяка-така худоба, не вдовольняється цим, не береже того, що має, а вирушає шукати радощів, залишивши пастухам і дітям піклування про стадо, яке стає здобиччю злодіїв і хижаків, гине в негоду. Він знесе цю втрату, але не буде на силі відмовитися од участі в таємних змовах, плітках, дрібних чварах. Бажаючи набути значущості й ваги в суспільстві, він уважає за обов’язкове для себе бути причетним до гидких і злих підступів, брудних нашіптувань, мізерних капостей. Ті, котрі досягли певних достатків, кидають своє добро на піклування інших: «ти, мовляв, подивися, приглянь», а самі віддаються марнослів’ю, дармоїдству, бездільному вештанню.
Нині люди не цінують високого розуму, загальної поваги чи багатства; уміння писати скарги, уміння вправно когось надурити – ось що в шанобі. Кому це вдається, хай він буде бідний і нещасний, йому всюди приготовані почесне місце, жирний кусень м’яса і вгодований кінь. Такому шахраєві легко влестити простуватого бая, коли він заявить лицемірно: «Ви лише накажіть, заради вас я хоч у вогонь готовий піти». І цього досить, аби, і пучкою не кивнувши, бути ситим, одягненим, їздити на доброму коні й мати загальну повагу.
Бай не думає про втрачений спокій, не рахує своїх витрат. Перш ніж говорити з кимось, він радитиметься з пройдисвітом, який стелиться перед ним дрібним клусом, боячись утратити баєву довіру, тривожачись, як би не завелися у володаря інші радники. «Аллах з вами, – каже він догідливо, – невже ви самі не додумалися до такої простої речі?» І почне підказувати хитрощі одну гидкішу від іншої, навіює баєві помисливість до інших людей. Урешті бай втрачає довіру до себе людей навкруги. Якщо розумний чоловік не погоджується з баєм і відвертається од нього, пройда відразу: «Ось бачите? Чи не говорив я вам, що це його підступи?» І зовсім підкорить своїй волі наївного бая.
Ось на що сучасні люди витрачають свій розум і свої бажання.
Ось чим вони живуть.


Слово Сорок Третє
Людина обдарована від природи тілом і душею. Потрібно знати, які властивості тіла і душі дано від народження і які набуваються в результаті праці.
Необхідність їсти, пити, а також спати – мимовільні потреби. Бажання щось побачити й дізнатися – зачатки мимовільного інстинкту, але розум і знання – це надбання людської праці. Слухаючи вухами, бачачи очима, торкаючись руками, пробуючи язиком, вдихаючи носом, людина отримує уявлення про зовнішній світ.
Одержані відчуття, приємні чи неприємні, сприйняті п’ятьма вказаними органами чуттів, розташовуючись у пам’яті в заданій закономірності, створюють певну образність.
Отримувати приємне враження від доброго і відвертатися од поганого – природна здібність людини. Спочатку ці зачатки дуже слабкі. Людина розвиває і посилює ці здібності, без уваги й розвитку вони притуплюються, зникають або залишаються в зачатковій стадії, виявляються ні для чого не придатними.
Хто багато слухає і бачить, черпаючи знання ззовні, той багато має: він здатний розсудливо міркувати й відрізняти корисне од шкідливого. Людину, здатну аналізувати події й факти, залічують до людей розумних.
Невіглас, не здатний мислити, не привчений працювати, намагається скинути свою безпорадність на Бога. «Що вдіяти, коли Бог не обдарував розумом?» або «Нас с тобою Бог створив неоднаковими», – кажуть вони.
Хіба Бог наказав йому не вслухатися, не вдивлятися, не запам’ятовувати чуте і бачене? Хіба йому сказано: їж, пий, розважайся, удовольняйся похвалянням і перетворюйся на тварину, розгубивши душевні скарби?
Інші кажуть: «Можливо, розум – справді річ наживна, але прагненням обдаровує природа. Обдарований здібностями набуває й розуму. Нездібні залишаються нерозумними». І це хибно.
Діти теж мають прагнення, що безперечно. Ми вже говорили, що спочатку здібності людини дуже слабкі й потребують дальшого розвитку і вдосконалення. Навіть ремесло, у якому людина вправляється охоче, день у день стає досконалішим. Якщо не повертатися до набутих навичок, то можеш їх утратити, і сам не помітиш, як став іншою людиною. Хіба вміння і майстерність, покидаючи тебе, попереджають про це заздалегідь? Спроба повернути їх потребує ще більше зусиль, аніж раніше.
Душевні здібності настільки різноманітні й багатогранні, що тут їх усіх описати неможливо. Сила душі здатна довго утримувати навички набутої майстерності, але без уваги вони втрачають свою цінність і з часом може також вичерпатися сама сила, яка їх утримує. Набути її наново неможливо.
Сила душі має три особливі властивості, які потрібно цінувати й берегти в собі, тому що без них людина перетворюється на тварину. Перша з них зветься «рухомий елемент». Що це є? ця властивість допомагає не лише усвідомити побачене і почуте, але спонукає живо осмислити, що з чого випливає і куди провадить. Без цієї властивості марно багато читати: це нічого не дасть. Не зробивши вчасно, не подумавши вчасно, не сказавши вчасно, усюди спізнюючись, усе життя шкодуватимеш і засмучуватимешся: «Як жаль! Там-то й тоді-то треба було вчинити так-то!»
Інша властивість зветься «притягальна сила однорідного». Коли ти дізнався щось нове для себе, починаєш думати й порівнювати зі схожими речами. Чи в усьому вони схожі? Чи лише в окремих елементах? І допоки не розтлумачиш собі всієї причини схожості, не розпитаєш, не перевіриш своїх припущень, – не знайдеш заспокоєння.
І третя. Воно зветься «вразливість серця». Якщо зумієш зберегти серце від згуби чотирьох пороків, як-от самовдоволення, корисливість, легковажність і безтурботність, отримані відчуття зовні чітко відіб’ються у дзеркальній непорочності серця. Ці враження живитимуть твій розум і запам’ятаються надовго. Якщо не вбережеш чистоти серця, потьмяніє дзеркало душі, усе буде видне в ньому невиразно або у спотвореному вигляді. І твої поняття про все на світі складуться хибно.
Усе, що добувається працею і міститься поза тобою, зветься багатством. Якщо не знати всіх перипетій і тонкощів ведення господарства, то важко втримати в руках своє добро. Так само важко вберегти нажите духовне багатство – розум і знання, від яких може бути й чимала шкода. Коли не знати про це і втратити пильність, то можна легко позбутися набутого.
Усе на світі має свою міру. У тім числі й добре. Велика річ – знати міру всьому. Уміння думати – похвальне, але декотрі люди, надмірно захопившись, заплутуються в думках, утрачають здоровий глузд.
У бажаннях їсти, пити, одягатися, розважатися, кохати, насолоджуватися, збагачуватися, досягати влади й навіть у виявленні обережності й хитрості, скерованої на те, аби не бути ошуканим, потрібно знати міру. Усе, що понад міру, – це зло.
Давні мудреці казали: «У тому, чого вперто домагаємося, ми знаходимо зло». Нехай буде тобі відомо: у двох властивостях духовної сили, званих «притягальною силою однорідного» і «рухомим елементом», приховано все те добро і все те зло, що існує на світі. Владолюбство, егоїзм, гнів, брехня – усе, що порочить людину, бере початок у цих істинах. Таку силу потрібно вміти спрямовувати на вдосконалення добрих і корисних якостей, потрібно придушувати порочне в його зародку.
Розум відрізняє корисне од шкідливого. Але навіть силою розуму не подолати цього зла. Його може подолати лише той, хто поєднає в собі силу розуму та силу волі. Той, хто зумів зосередити в собі розум і волю, подібний до швидконогого скакуна – йому підвладне все.
Якщо ці якості нерозвинені або одна з них наявна, а інша – ні, то духовне могуття піднесе тебе, мов необ’їжджений, некерований скакун, кидаючи і на скелі, і у воду, і у прірву. Ти безвільний. Мчиш, не тямлячи дороги, поли твого халата розпущені, очі підняті до неба… І до кінця твоїх днів тобі не позбутися безчестя.


Слово Сорок Четверте
Наймізерніший з людей той, хто не має прагнень. Але прагнення бувають різні. І ті, хто чогось прагне, відрізняються одне від одного здібностями й силою волі. Талановиті чи нездарні, усі вони не проти почути похвалу на свою адресу. Вони чекають на неї, заслужену чи ні – однаково.
Люди спілкуються з людьми свого кола, діляться з ними потаємними думками. І найперше очікують похвали від тих, хто мешкає поруч них і знає їх, а не від незнайомих і далеких людей.
Одні прагнуть шаноби. Інші жадають багатства. Неважливо, яким чином – скнарістю чи хитрощами. «Хто дістав багатство, той безгрішний» або «Заможний має світлий лик», – кажуть вони й знають, що ніхто за це їх не осудить. Бачать у багатстві свою головну чесноту і честь. Якщо судити за їхніми розбещеними звичаями, так воно і є, але якщо дивитися з позицій людяності – це один з огидних пороків.
Одні хочуть уславитися як хоробрі, святі, баї, інші не цураються слави хитрих, управних, усезнаючих. Чваняться лихою славою, навіть з неї намагаючись добути вигоду.
Усі чогось прагнуть – прагнуть читати, але не за книжками, а за обличчями людей. Дивляться, мовби намацують пульс і визначають: «А… сьогодні в ціні те-то і те-то, а ось на цій справі можна непогано заробити». Аби пізнати науку за книжками, потрібно, кажуть, передусім очистити від скверни душу, думки й лише потім приступити до читання.
Якщо волієш навчатися за обличчями, продовжуй розпочате, не старайся очиститися, адже нікому не видно, що там у твоїй душі. Кажуть, чим більше складок і зубців у ній, тим невразливіший і надійніший добробут. Ото й суди тепер, хто чого навчався і хто чого прагнув.


Слово Сорок П’яте
Доказом існування єдиного і всемогутнього Бога є те, що багато тисячоліть різними мовами люди говорять про існування Бога, і скільки б не було релігій, усе вважають, що Богу притаманні любов і справедливість.
Ми – не творці, а смертні, що пізнаємо світ за створеними речами. Ми – служителі любові й справедливості. І відрізняємося тим, наскільки ліпше один за одного усвідомлюємо творіння Всевишнього.
Вірячи й поклоняючись самі, не маємо права сказати, що можемо змушувати вірити й поклонятися інших.
Початок людяності – любов і справедливість. Вони в усьому наявні й усе вирішують. Це – вінець творіння Всевишнього. Навіть у тому, як опановує огир кобилу, виявляється любов.
У кому панують почуття любові й справедливості, той – мудрець, той – учений. Ми не здатні вигадати науку, можемо лише бачити, відчувати створений світ і осягати його гармонію розумом.