Переклад – Василь Білоцерківський

І тих днів, котрі прокотилися блідим зимовим сонцем, і тих, котрі пропливли щербатим місяцем серед неквапливих хмар, уже нічим не вийде воскресити для другого проживання хоч би у спогадах. Та були гладенькі зелені кулі омели, і були чорні з прогалинами повітря воронячі гнізда. Ними, а не блідим сонцем і щербатим місяцем, відзначилася моя чотирнадцята весна.
Зараз маю сорок, і тумани минулого вкривають спогади ліричною вуаллю, хоча сам я ще не готовий до того, що мої спогади є моїм майбутнім, але десь там, глибоко в надрах, я вже здався й чекаю, що події розгортатимуться самі й майже без моєї участі, хоча зелені кулі омели й чорні кулі воронячих гнізд тривожать мою память…
…У школі я був справжньою бідою для вчителів, а справжньої бідою для мене була школа. Непослух і лінощі були моїми найбільш відмітними рисами, а тому моя цінність для суспільства коливалася десь коло нуля. Школу і все, пов'язане з нею, я ненавидів щирим серцем, навіть улюблених предметів не мав, ну, може, хіба географію. А школа спробувала вгамувати мою енергію, незрозумілу навіть мені самому. Ця енергія шукала виходу з моєї напівдикої душі, і поруч не було нікого, хто зумів би скерувати її в бодай яке-небудь пристойне річище. Ані вчителі, ані батьки, ані друзі не ставали моїми авторитетами. Я міг любити їх, міг боятися, але вперто використовував будь-яку нагоду, аби здійснити повстання. А школа, звичайно, душила моє прагнення волі. Існувала ціла купа безглуздих, на мій погляд, табу, що їх вигадали дорослі, аби зіпсувати життя недоліткові, але тоді я не думав, що куди більшу їхню кількість було створено для дорослих. Отож руки чомусь повинні лежати на парті, аби права долоня упиралася в лівий лікоть, а ліва долоня – у правий лікоть.
Усе почалося школою, то нею не скінчилося. Ішов сьомий рік моєї аж ніяк не рівної битви з усім тим, що містила ненависна шкільна будівля. З мого боку перемог майже не було, але поразки лише зміцнювали люту жагу боротьби. Від першого класу я зненавидів тривале, сорок п'ять хвилин поспіль, сидіння за партою сливе в позі сфінкса зі складеними руками. Це було вигадано, аби учень не робив нічого зайвого й аби міг акуратним підняттям руки попроситися піти до дошки та втішити вчителя доброю відповіддю завдання. Ще я ненавидів піонерську краватку: за її дратівливий колір і за те, що не вмів як слід зав'язувати її. Зазвичай вона лежала ув одній з кишень синього піджака, якого я так само не зносив, а на шиї вона перебувала лише під час входу до школи, бо при дверях стояли спеціальні чергові й пильно стежили, аби краватка була на належному місці. Але я таки примудрявся проникати до школи без неї – то використовуючи чорний вхід, а то елементарне спізнення на п'ять хвилин. Ще я не міг зрозуміти, навіщо для шкільних предметів потрібні різні зошити – значно раціональніше було записувати все в один загальний зошит. До речі, три останні роки навчання для всіх предметів я й використовував лише один зошит, та й той виявився не до кінця заповненим. На його обкладинці чомусь я власноруч написав: “з геометрії”. Можливо, через повагу до предмета, з якого мені не було дано жодних знань. І було ще багато чого, що я ненавидів у школі й проти чого боровся, і не без маленьких перемог. Чверть за чвертю я все більше застигав у своїх вадах, пороках і переконаннях, і навчання, яке досі не було серед моїх життєвих пріоритетів, відійшло кудись на другий план, а сам я впевнено перепливав до категорії так званих “твердих трійкарів”. І гадаю, що вчителі з задоволенням би відсунули мене на “камчатку”, – так називалися задні парти, куди потрапляли безнадійні учні, – якби не моя дисципліна, а тому вони старалися тримати мене перед очима і час від часу садовили мене з ким-небудь, хто бодай трохи міг на мене позитивно вплинути. Але й тут я був невиправний, і нині вважаю, що й сам би нічого не зміг вдіяти, навіть якби схотів, бо не відчував у цих змінах жодної доцільності. Звичайно, добра поведінка, лагідність і послух призводили до винагород і запобігали розправам, але буремні грози швидко закінчуються, а тоді знову світить сонечко. Отож змінювати своєї поведінки наміру я не мав, хоча неодноразово й навіть прилюдно обіцяв подумати над нею і обов'язково виправитися. І, звісно, виправлявся, але мене вистачало найбільше на три дні. А потім усе починалося наново. І були вигнання зі школи, і були втечі з неї, і були материні сльози, і був батьків ремінь.
Але це не зовсім те, що я хотів оповісти, бо насамперед був на скандинавських землях бог Одін, він мав вічно юного і радісного сина Бальдра, і ніщо, жодна зброя, не могло урвати його життя, окрім стріли з омелової гілочки. Якось про це довідався бог Локі (серед богів теж бувають свої пройдисвіти!) і виказав таємницю сліпому богові Геду; той зробив з омели стрілу і вбив юного Бальдра. Його смерть оплакували всі боги, а невтішний батько послав свого вірного крука по живу воду і відродив Бальдра. Але чи залишився Бальдр незмінно юним, убитий рукою сліпого безжального бога, чи залишився він цнотливо-наївним, пізнавши смерть? Гадаю, ні. І уявляю, що десь у глибині його світлих радісних очей зачаїлася невиліковна туга за втраченим навік. За тим, що вже ніколи не повернеться, навіть з новим народженням.
Тимчасом мої вчителі вказували на свою велику рішучість вести мене дорогою знань до отримання атестата про загальну середню освіту і застосовували до мене різні способи впливу з арсеналу місцевої педагогіки. Одним зі способів було пересаджування мене за різні парти. З цього виходив майже нульовий ефект, якщо не негативний, бо я швидко переймав усі вади своїх напарників і передавав їм свої.
Я мав тринадцять, і він так само мав тринадцять; ми мали багато спільного.Наші імена були однакові, і наші старші сестри були тезки. Мій батько і його мати працювали на залізниці. Годі й казати – у нашій нелюбові до школи ми так само сходилися. От тільки він її відвідував значно частіше за мене. І на те він мав свою причину. Одначе мені доволі часто вдавалося вмовити його піти в “сачки”, що означає – не піти на заняття. “Сачкувати” ми зазвичай ходили в підлісок, який і досі називається просто Лісок, він ріс на північному заході містечка і прилягав до численних дач. Там ми грали в карти й аж до блаженства накурювалися “Біломором” чи гаванською сигарою, але більше поважали болгарські “Родопи”, котрі для сміху читали як “погони”. А коли нас було четверо, то ми скидалися своїми запасами грошви на пляшку “фруктача”. Зазвичай я оповідав пригоди, вичитані з книжок, мій тезка дуже любив слухати про них, хоча сам до процесу читання ставився доволі прохолодно. А мені він оповідав своє життя: мати, батько, сестра, брат, друзі, сусіди, рідня – усе ставало темою розмови. З кожним разом бесіди робилися все щирішими, а я все більше заглиблювався у взаємини чужих мені сімейних людей. Я довідався, що його батько випиває не більше й не менше за інших, що не приносить додому всієї зарплати й що під гарячу шоферську руку потрапляє чи не вся родина і чи не через день відбуваються різні скандали. Коротше кажучи, нічого особливого, що би виходило за межі звичайного в нашому містечку. Про вбивства і каліцтва на пияцькому ґрунті мова в ті часи не йшла, навіть звичайний синець під оком міг спричинити гучний громадський резонанс і візит дільничного. Коротше кажучи, я дедалі більше мимоволі втягувався в його життя, і ось одного дня довідався чи не найбільшу таємницю мого приятеля: він був закоханий у нашу однокласницю чи, як у нас казали, “бігав” за нею. Ясна річ, нікуди він за нею не бігав, навіть ані разу не освідчився їй у почуттях, хоча, за його словами, кохав її ще з часів дитячого садка. І я, напевне, став першим, хто дізнався про його кохання. Приятель узяв з мене клятву, що нікому нічого не скажу. І я мовчав, відповідно до клятви, а його неначе прорвало. Уже він ні про що інше не міг говорити, окрім як про неї. Я мусив чи не щодня годинами слухати про те, яка вона розумна і гарна, і, певна річ, за деякий час у мені почала прокидатися цікавість до моєї однокласниці. До тієї пори особисто для мене вона нічим таким не вирізнялася серед решти дівчат.
Тоді я ще спав як чоловік, а моя душа лише починала шукати своєї форми, і був я тоді відкритий єдино мандрівкам книжками й околицями, де міг давати простір своїй тузі, або далекими країнами та іншими епохами. Ірокези й спартанці були для мене живими сучасниками, і я любив уявляти, що би сталося з індіанцями, якби Колумб або хтось інший опинилися біля берегів Америки в наші часи, якби апачі змогли отримати від нас “катюші” й “акаеми”. І що б було, якби монголи не зруйнували Київської Русі, І ще багато чим подібним була напхана моя голова. І чомусь мені здавалося, що все цікаве й піднесене вже відбулося в інші епохи й в інших країнах, а якщо й відбувається ще, то, зрозуміло, не в нас, і що мені ніколи не випаде стати учасником або навіть свідком того, що звичайно описують у книжках.
Але день у день я все пильніше придивлявся до своєї однокласниці, усе глибше проймався чужими почуттями й непомітно для себе став їх засвоювати. І звичайно, не обійшлося без пропаганди, бо щодня я вислуховував від приятеля оди його коханій. І ось близько тої пори, коли зима почала збиратися на свою сувору негостинну північ, я збагнув, що мої погляди в бік однокласниці набули якогось іншого, незрозумілого мені характеру, що вимовити вголос її ім'я стало мені достеменною мукою, а її великі блискучі очі стривожили мої сни солодко-згубними ополонками. І ось, не попередивши, слова кохання вдерлися в мої вірші та в моє життя, стрімко і владно змінивши його напрямок. Проте скільки ще буде в моєму житті таких поворотів! Але цей мусить бути мені найдорожчим, бо він відрізав моє дитинство і показав береги нового світу. Хоча я, можливо підсвідомо, прагнув уникнути приходу цієї новизни – страшної й притягальної. Та сказати, що я був зовсім із ним незнайомий, означало би сказати неправду; такий-сякий досвід я мав, але моє почуття, яке міцніло і розвивалося день у день, не мало нічого спільного з фізіологією й перебувало радше на рівні емоцій. Хоча на рівні своєї дитячої свідомості я взагалі був неготовий до приходу кохання – віддався йому з палом неофіта.
Сліпий Гед убив юного Бальдра, убив омеловою стрілою. Омела в нас росла на старій тополі, біля громадської лазні, й була, мабуть, єдиною на все містечко, може, через несприятливу екологію. Там само неподалік мешкала моя кохана, відразу за поштою. Я любив ходити до тополі взимку і напровесні, аби тішити око свіжою зеленню, і ця майже фантастична для зими барва переконувала мене у незмінності вічних законів живої сили. Там запалала моя душа для народження римованих і неримованих рядків, там вона захворіла на болісне усвідомлення самоти й беззахисності, там душа спричинилася до солодкого права – кохати!
Юного Бальдра оплакав Одін, який послав свого віщуна-крука по живу воду і відродив його до нового життя. А мені ніхто не дав тієї води, ніхто не дав ліків від тої хвороби, яка опанувала мою бідну дитячу душу, яка кинула її в пекельний вогонь мук і загартувала, аби я знову віддавався тортурам кохання. І були клятви, і були сердечні обіцянки, що ніколи не справджувалися. І пекучий гіркий мед поезії став єдиним напоєм, який був здатний утамувати вічну жагу краси…
Про лазню я згадав не лише тому, що там росла омела, а й тому, що крізь отвір у склі ми проходили нескладну науку статевих відмінностей: там ми мали змогу вряди-годи бачити своїх обраниць у вбранні Єви, там формувалися наші естетичні уявлення про жіночу вроду. І коли я закохався, то перестав ходити “на баню зирити”, бо дуже боявся побачити там об'єкт своєї любові. Мені здавалося, що коли побачу її серед інших, такою ж, як інші, то це стане кінцем мого кохання, яке я плекав у своїй душі, немов найбільшу коштовність мого життя. Мені здавалося: царівна втратить корону, мучениця – німб, ранок – схід сонця, Єгипет –Ніл. Зате пізніми вечорами я тинявся неподалік її будинку, часом підходячи доволі близько, – як мені здавалося, небезпечно близько, – з таємною надією побачити за шибкою милі мені обриси. І мене тішила думка, що ніхто на всім білім світі не здогадується про мету моїх вечірніх вештань. Цей нічим не особливий куток містечка став мені і Палестиною, і Індією, і пеклом, і раєм, де щовечора я помирав і народжувався, де відроджувався, аби померти, і помирав, аби відродитися на щемливо-солодкому відчутті поміж буттям і небуттям. А поблизу її будинку був нічийний сад, і я чекав, коли на яблунях з'явиться зав'язь, – ми називали її “яблучками” й лікували нею авітаміноз, – і тоді мої блукання коло її будинку набудуть хоч якогось раціонально-легітимного характеру, бодай у моїх власних очах. Заразом я лякався приходу літа, бо довідався, що на увесь час канікул вона збирається до рідні в далеку Росію, і це краяло мені серце. Про таке тривале розставання я й подумати боявся, воно здавалося мені в мої неповні чотирнадцять майже вічним, і думав, що не переживу його (одначе пережив! і ще багато чого пережив). Але ж літо ще не надійшло, а весна набувала свого справжнього характеру. Сніг потроху сходив, сонце прогрівало землю, глибинні соки рухалися до гілок, і ті набрякали клейкими й пахучими бруньками. Я обламував кленові гілочки, а вранці місця зламів заростали солодкими, ніби карамель, льодяниками, і я задоволено хрумав ними, не думаючи про ангіну. А південні схили пагорбів починали жовтіти підбілом. Кури знову починали нести яйця, а ми вирушали в походи по березовий сік, якого найчастіше не доносили додому, запиваючи ним узяті з дому хліб і шкварки. Потім лісові галявини вкривали килими кислиці, на залізничних схилах проростав щавель, а на луговинах можна було знайти стебла гусячої цибулі. Ще почався тут нерест, і хоча рибалка з мене був слабкий, я також брав вудку і тягнувся за своїми успішнішими друзями. Потім мені виповнилося чотирнадцять, травень укрив землю травою, а дерева – листям, і омела стала майже непомітною серед загальної зелені. Моя душа шматувалася між бажанням тинятися навколишньою природою та бажанням відвідувати школу, де я міг побачити свою любов, де міг наяву захоплюватися її поставою, очима, волоссям, ходою, руками, де міг чути її голос. І далебі, я пізнав насолоду, а ще мене гріла думка про моє кохання, про яке вона й знати не повинна, і взагалі ніхто, крім мене, також цього не знає й навіть не здогадується. Хоча зараз думаю, що той чи той з моїх товаришів починали щось підозрювати, можливо, виходячи з досвіду власної поведінки… Тим більше я занедбав свою епічну поему про країну Ельдорадо й почав дряпати вірші про темноволосу красуню, і солов'їні співи ночами стали якось зовсім по-іншому хвилювати мою душу, ніби пробуджуючи в мені ті бажання, у яких я боявся признатись навіть самому собі.
Але одного дня, коли шкільна пора підходила до канікулярної перерви, я признався своєму приятелеві в тому, що його кохана тепер також моя. На мій подив таке признання вельми втішило його, бо кохана здавалася йому настільки досконалою й чудовою, що не лише я, а цілий світ мусив шанувати її й милуватися нею. Це моє признання ще більше зблизило нас, зробивши носіями одної ідеї, хранителями однієї таємниці. Тоді він урочисто оголосив мені, що хоче стати моряком на кораблях, які пливуть за кордон, і цим, мовляв, зможе підкорити її серце. Я нічого не зміг йому протиставити, бо й сам не знав до пуття, ким хочу бути, адже насамперед любив тинятися лісом і запоєм читав книжки про чужі подорожі й пригоди екзотичними країнами, а також про розквіт і занепад могутніх народів минулих епох, тому збрехав, що хочу стати археологом і, подібно до Шлімана, розкопати свою Трою, наповнену золотими скарбами. Археологом я так і не став, але моя брехня про мою мрію заради Коханої піднесла мене у приятелевих очах на недосяжну висоту, бо людей з такою професією ані в нашому містечку, ані в його околицях попросту не було.
Весна тимчасом добігала свого кінця, і я з тугою думав про те, як на цілих три місяці буду позбавлений змоги бачити її по шість разів на тиждень. А я так ані разу й не заговорив з нею, ані разу не провів її зі школи, ані разу не підніс її портфеля, ані разу не почастував її морозивом, ані разу не запросив її до кіна. Коротше кажучи, не вчинив того, що міг і мусив зробити добру сотню разів і це б найліпше вказало на мої справжні почуття. А я, наче добрий дурень, поступався всім цим іншим, і гаяв одну за одною можливості здійснити такі нескладні вчинки. Напевне, чекав якихось виняткових обставин, котрі відповідали б напрузі моїх почуттів. Проте час ішов, а нагоди не випадали. Ми посіяли бульбу й посадили город. Я вже купався в кар'єрах і чекав, коли в лісі з'являться перші суниці. Літні канікули наближалися неухильно і невблаганно. А результати навчального року жодним чином не втішали моїх батьків. Я й так навчався негарно, а тут, коли мої душа і голова виявилися забиті коханням, зовсім скотився до трійок, але це не переймало мене, якщо хочете, зовсім. Я хвилювався, що от вона поїде, і цілих три місяці буду відірваний од неї. Моя тривога передалася й моєму приятелеві. І ми вирішили освідчитися їй у коханні, тільки не знали, яким чином це здійснити. Зрозуміло, що на пряму дію нам би просто забракло сміливості, а з обхідною дорогою все ніяк не виходило.
Але, дяка Богу, наші страхи справдилися не до кінця. Значну частину літа вона пробула вдома, і ми дістали змогу бодай вряди-годи бачити її. Здається, на якийсь час її затримала так звана шкільна практика, і ми могли бути з нею. Про зустрічі мова не йшла, хоча багато хто з наших знайомих хлопців уже ходили з дівчатами, а я в цьому сенсі був настільки дикий, що й подумати про таке не міг. До того ж, я не уявляв, про що можна з ними говорити, тим більше по кілька годин поспіль. Мій приятель у цьому плані був куди сміливіший за мене, але він уважав, що не має ще таких чеснот, аби почати з нею ходити. Водночас нам кортіло сказати їй про своє кохання, бо наші почуття, підігріті щоденними піднесеними розмовами-мріями, дійшли до тієї точки, коли окріп починає переливатися через вінця, коли необхідно поділитися своєю радістю з усім світом. І ми вирішили щодня дарувати їй квіти, а в букети вкладати папірці з гарними й високими словами, тільки без наших підписів, лише з ініціалами: “С. С.” З таємною надією, що вона здогадається, але не відразу, а трохи пізніше. Удень ми обходили містечко, старанно придивляючись з-за дерев, примічаючи, у кого ростуть найгарніші квіти, і потихеньку підгодовували найбільш гавкітливих і злих охоронців господарського майна, а потім, як сутеніло, я під різними приводами зникав з дому на добру годину. Зазвичай ми зустрічалися на півдорозі від наших будинків і сливе відразу без зайвих кружлянь рухалися до визначеного подвір'я. І поки я пильнував спокій навколишнього повітря, мій приятель нечутно “брав тин” і заздалегідь приготованими ножицями навпомацки зрізав квіти, потім так само безшумно залишав посадку. Я приймав у нього квіти, загортав їх у грубий папір, і ми, зберігаючи спокійний вигляд, покидали межі містечка, а там уже розбирали здобич, складаючи букет із найкращих квітів. Усередину вкладали писульку з віршиком і прямували в бік її будинку, а там із серцями, обімлілими від надмірного калатання, посилали любовний дарунок у розчинену кватирку того вікна, за яким, на нашу думку, містилася її кімната. І далебі, закидаючи букет, ми хвилювалися набагато більше, ніж під час реквізування квітів. І дивно, але жодного разу жоден собака не загавкав на нас, а нашого спокою ані разу не порушив жоден господар, і навіть випадковий свідок не примусив нас “дати ногам знати”. Одначе правда й те, що собак тоді тримав далеко не кожен господар, не так, як нині, коли тебе проводжає собачий гавкіт, якщо гуляєш містечком у вечірній час…
Але така форма освідчень нам видалася недостатньою, і ми планували, як зробити освідчення більш відкритим і яскравим. Рішення прийшло саме. Здається, завжди людина любила прикрашати себе перснями, браслетами, коралями та ін., і далеко не останню роль тут відігравало татуювання. Зазвичай його робили з метою залякати ворога, і воно могло багато про що розповісти досвідченій людині: найславетніші вояки мали значно щільніші візерунки, навіть обличчя не уникало цієї болючої операції. Щоправда, у нашому суспільстві з плином часу татуювання стало ознакою належності до кримінального світу, але в останні роки… та не про них мова. А звичайні люди обмежувалися наколюванням на руці свого імені, як ведеться, у короткій формі, та ще, може, відзнаки професії, зазвичай військової, у вигляді якого-небудь символа: кітвиця зі смужками – моряк, сонце на сході з промінням – водій. Ми, дітьми, страшенно заздрили дорослим і хімічними олівцями малювали на руках і ногах свої імена, а ще всілякі жахливі речі: свастики, черепи, труни, кому що більше подобалося. Зрозуміло, що це була лише вбога імітація, бо коли коли в лазні або на пляжі з'являвся хтось із колишніх в'язнів, ми могли споглядати часом цілі незмивані картини, зроблені на живому тілі. От ми й вирішили увічнити її ім'я дещо подібним чином та ще так, аби вона побачила його на власні очі. І ясна річ, ані мастиковий стержень, ані хімічний олівець не підходили для вічності, а про справжні татуювання ми, чотирнадцятирічні хлопчаки, тоді могли хіба лише мріяти, але нам і тут вдалося знайти прийнятне розв'язання проблеми.
Пам'ятаю, той день пашів спекою, і все двоноге населення містечка, точніше, усі ті, кому ще було далеко до передпенсійного віку, шукали порятунку і відпочинку на берегах річки Рось і кар'єру Бакалярівщини. (Колись із нього видобували пісок, а потім він наповнився водою і став популярним пляжем у тутешнім мешканців. Сподіваюся, коли мене опанує епічний настрій, розповісти про цей та інші кар'єри.) Була там і вона вкупі з нашими однокласниками, але ми з приятелями не насмілювалися туди підходити, бо мали побоювання, що може відбутися щось мимовільне й несподіване, і ми станемо анекдотом на все літо. Тим більше, що таке вже траплялося. Один із таких випадків закарбувався в моїй пам'яті особливо сильно. Коли я вже був трохи старший, здається, мав шістнадцять років, то пішов на шкільний вечір. Здається, то були танці, у нашій школі діяв свій ВІА, і ми дуже пишалися ним, хоча містечковий ВІА неабияк перевершував його своїм рівнем. Я запросив на танець одну дівчинку, здається, з рівнобіжного класу. Танець був повільний, і ми якось самі собою притулилися так, що я відчув своїм тілом і її груди, і її живіт, і її стегно. Однією рукою охопив її плечі, друга розташувалася нижче її спини. І протягом якоїсь хвилини я відчував, як мені темніє в очах від притоку крові, а те, що коїться долі, вже не підлягає моєму контролеві. Та це ще було не все. Не встиг закінчитися танець, не встигли стихнути останні акорди, а я вже став там, долі, мокрий. Помирав від сорому, а її очі сміялися. Мені здалося, що не тільки вона, а цілий світ сміється з моєї ганьби; я скинув з себе її руки, сторчма рвонув з зали й за лічені хвилини опинився вдома, де, зачинившись у ванні, проплакав добрі дві години. Так, пам'ятаю, її очі сміялися, але своїх рук вона не розмикала, а можливо, її очі зовсім не сміялися, і зовсім не з мене. Тільки от її обличчя стерлося з моєї пам'яті, стерлося, може, й довіку, а можливо, лише на певний час, аби відродитися в пам'яті на останніх хвилинах життя, коли, як кажуть досвідчені люди, на якісь хвильки немов перед очима постає все найважливіше й найдорожче і те, що здавалося дрібницею, а тому зникло з уваги, хоча якраз воно, можливо, й було найважливіше. Але не можу знати наперед, про що я згадаю у свої останні хвилини, і, здається, ще не час мені про це думати.
Ми з приятелем зайшли до нашого Ліска і вибрали найбільш приховане від людей місце. А перед цим нарізали добрий пучок ніж-трави. Вона настільки жорстка, а її вузькі леза настільки гострі, що тільки вхопишся за неї, то можна руки порізати до крові. Там, у ліску на галявині, ми й провели один на одному нехитру, але дуже болючу операцію, вирізавши на грудях ніж-травою ім'я коханої. І хоча крові з нас стекло, як на бійні, але ми терпіли, аби літери вийшли шириною з палець, і дяка Богу, що ім'я було коротке. Потім десь годину ми лежали під палючим сонцем, виставивши йому свої животи. Десь за годину рани підсохли і вже сливе не боліли. Було б добре, якби й на душі рани гоїлися так швидко. Проте швидко гояться лише подряпини – справжніх ран ані на тілі, ані на душі нічим загоїти неможливо. Але, гаразд. Потім ми обережно поздирали засохлу кров, і наша радість від нашої вигадки не знала меж. Шрами поєднувалися між собою в літери, що утворювали найдорожче нам ім'я, яке до сліпучого білим вирізнялося на наших зчорнілих від сонця грудях. Напевне, десь подібні почуття володіли тими нещасними, коли вони прикрашали ліву частину грудей профілем Вождя. Спочатку ми відразу намірилися йти до неї, туди, де гомоніли, веселилися, пили охолоджений у криниці компот, грали в карти, пірнали зі стрімкого берега чи просто бездумно лежали, віддаючись сонцю і доброму настроєві. Але, пам'ятаю, ми злякалися спільної думки, що наші наколки фальшиві, що ми намалювали їх крейдою, і Вона не зможе оцінити нашого почуття до Неї. А тому ми попливли.
Від нашого берега до її було того озера не більш як шість сотень метрів. “Узяли” ми їх легко, бо плавати в нашому містечку, особливо серед молоді, не вміли хіба одиниці. Незважаючи на це, вода щороку брала своє через потопельників, і хоча тонули переважно приїжджі, але й тутешні часом ставали жертвами, надто коли забували, що вода тут хоча й нібито своя, та легко поглинає необережних. І коли ми вийшли з води, то побачили, що наші шрами, які незадовго до цього вражали нас своїм аж до неприродності білим кольором, зараз набрякали кров'ю й опукло виділялися на наших грудях. Ми підійшли, стараючись мати байдужий вигляд, прийняли похвалу за подолану відстань – нас побачили ще з того берега, а плисти ми намагалися швидко і красиво, аби майже не було бризків. І звичайно, усі помітили наші “татуювання”, і звичайно, помітила вона. І тут ми відчули, що от-от нас покине самовладання, а тому, намагаючись зберегти гідність, рушили до того берега, де були наші лахи. Там спустилися до води й попливли. Старалися пливти швидко і красиво, бо знали, що на нас дивляться. І там були її очі, і я відчував її погляд на своїй спині, а тому, виходячи з води, сливе не був утомлений. О, якби я все робив з поправкою на її погляд, то й цінність моїх шкільних оцінок була б іншою, і зовсім інші були б мої взаємини з суспільством, і зовсім іншою була б моя доля, і зовсім іншим був би я, і писав би зараз, якби писав, зовсім інші рядки, а рядки, подібні до цих, писав би зараз дехто зовсім інший, а не я. Але все сталося так, як склалося, і “би” в цьому житті не передбачено.
Зате тепер ми були впевнені, що вона знає, від кого отримувала квіти й писульки. Це і втішало, і хвилювало, і давало поштовх нашим фантазіям, і ми сягали своїми мріями дорослого життя. Але тут із фатальною неминучістю поставало запитання, кому з нас бути її чоловіком. Подвійне заміжжя нам було просто неприйнятне, а сваритися ми не хотіли: у містечку не було такої традиції – сваритися через жінку; і ми у приступі альтруїзму поступалися правами володіти нею один одному. Але врешті зуміли домовитися, що житиме з нею власне той, кого вона сама обере. Ми муситимемо погодитися з її вибором і лише порадіємо щастю друга. Отже, передавши право вибору в інші руки й переклавши відповідальність на інші плечі, ми заспокоїлися, і вже навіть її від'їзд до рідні не здавався нам таким болісним, а до того ж, ми призвичаїлися грати в карти. Грали у так звану “триньку” і, махлюючи на пару, вигравали чималі на ті часи гроші. Одначе відомо: кому везе в картах, тому не везе в коханні. Та я знову випереджаю хід подій, а тому зупиню свій біг.
До речі, мої груди ще кілька днів боліли, та головне – мені доводилося старатись, аби шрамів не помітили батьки. Бо тоді вже було б не уникнути допитів і небажаного втручання дорослих у мої почуття, чого я не бажав понад усе. Щиро вважав кохання прерогативою юнацтва, а дорослі, мовляв, зайняті суціль проблемами виключно матеріального характеру.
Між іншим, ще того літа ми довідалися, що наші нічні послання потрапляли до її батьків, бо ми, два юні закохані ідіоти, не дали собі ради точно з'ясувати, де розташована її кімната. І ми дуже боялися реакції батька дівчини: дебелого чорновусого чоловіка, який мені нагадував Сталіна, окрім того, він був начальником над моїм батьком. Та якось обійшлося. І все-таки головне було те, що ми зуміли показати свої почуття, а от що робити дал – не знали. І можна сказати, що ми ніяк у загальноприйнятий або ще якийсь пристойний спосіб не старалися здобути її любові, бо домовилися між собою, що обиратиме вона, і обирати їй доведеться саме серед нас; нам і на гадку не спадало, що обирати тут особливо немає з кого і що може існувати дехто третій, до кого й прихилиться її серце. А я стрімко втрачав цінність як суспільно корисна людина. Ще в сьомому класі мене не прийняли до комсомолу через кепську поведінку, а у восьмому зовсім розладналася моя наука, і останні роки навчання вчителі лише через повагу до моїх батьків дарували мені трійки й наприкінці кожного року регулярно переправляли оцінку за поведінку з незадовільної на задовільну. У дев'ятому, коли до комсомолу брали вже всіх поспіль, з будь-якою поведінкою та з будь-якими оцінками, я вже сам відмовився вступати. На те були свої причини, по-перше: я втратив повагу до цієї організації через її нерозбірливість при стадному прийомі, побачивши таку ж фальш, як у тих трійках, які мені дарували вчителі, як іншим за послух дарували такі ж несправжні четвірки й навіть п'ятірки (цікаво, чи існує в теперішніх школах така практика? – напевне, існує); а по-друге, у тому віці я вже почувався свідомим антикомуністом і антирадянщиком, хоча до Леніна і Маркса ще зберігав глибоку повагу. Мене навіть обурював факт відсутності в нашому пролетарському містечку пам'ятника вождеві першої пролетарської революції та вулиці його імені. Але про це і про решту розповім в іншому місці та за інших обставин. Я котився вниз, а мій приятель після восьмого класу пішов до “хабзайні” вчитися на механізатора широкого профілю, і я залишився сам на сам зі своїм коханням. Млів, помирав, писав палкі вірші, і одночасно ні на краплину не наблизився до своєї коханої, зате вже відчував, що стану поетом.
Потім закінчилася школа. І був випускний вечір. І ми ходили зустрічати світанок. І я нарешті сказав своїй коханій усі слова, які так довго носив у душі. Проте моїм словам більше не дано було знайти відгуку в її серці, бо там уже неподільно панував інший. Ще не встигло скінчитися літо, а моя кохана вийшла заміж за хлопця, який вже рік був курсантом військового училища в Ленінграді. А я поки нікуди йти не збирався, тому зовсім не міг скласти конкуренції майбутньому офіцерові. Ще якийсь час моє серце боліло, а першого вересня я прийшов на завод, де так і не навчився до пуття крутити гайок. І поступово перше кохання вимилося з моєї душі, залишивши по собі трохи журливі, трохи іронічні спогади, які зараз пробую викласти на папері. До речі, десь за рік, уже маючи вісімнадцять, я зустрів її. Нічого не ворухнулося в моїй душі, не закалатало серце частіше і сльоза колючою грудкою не підступила до горла. Тим більше, що ніяким археологом я не став, тим більше, що мої сни тривожив новий образ, і нове кохання стало наповнювати мої вірші. До речі, років за пять офіцер її покинув, але це вже зовсім не моя історія. А от мій приятель після “хабзайні” все-таки потрапив до мореплавного, і йому вдалося побачити багато чужих країн. Нині має родину: дружину, дітей… Але й досі носить у душі ніжне незгасле полум'я до тієї першої й, видно, єдиної… А я так не вмію, хоча інколи…
Інколи дивлюся на гладенько-зелені кулі омели й на чорні з прогалинами повітря кулі воронячих гнізд, і мою душу тривожить якесь досі незрозуміле мені почуття чи спогад, чи передчуття.




Сергій Веретило (біл. – Сяргей Вераціла) – білоруський письменник і перекладач. Мешкає в Городнянській області (с. Красне Село Вовковиського р-ну). Член забороненої ябацьківським режимом Спілки білоруських письменників. 2012 р. у видавництві “Мастацкая літаратура” видав збірку оповідань “Розбите серце Вітовта”. Працював у Еквадорі. Переклав деякі твори Х.-Л. Борхеса, Х. Ортеґи-і-Ґассета (опубл. в часописі “Крыніца”).