Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Ми [1] поїхали шукати Жуля Верна в Ам’єні, містечку за дві з половиною години їзди залізницею від Парижа; письменник мешкає там постійно протягом цілого року. Лист, який надіслав мені мій добрий друг Капоні [2], навіяв упевненість, що прийом буде якнайлюб’язнішим, і це розпалювало моє давнє бажання, а також бажання двох моїх любих хлопчаків, які їхали вкупі зі мною, особисто зустрітися зі славетним і улюбленим автором “Надзвичайних мандрів”, знаного нам лише за його книжками: ми навіть не мали світлини Верна. Дорогою говорили про дивний збіг обставин, коли живий французький письменник, ще й такий знаменитий, майже не дає інформації про себе і про свій спосіб життя, тимчасом сливе всі інші автори постійно повідомляють суспільству про себе у дрібних і навіть в інтимних деталях, як коли б ішлося про королів або імператорів. Таємнича атмосфера навколо Жуля Верна посилювала нашу цікавість.
Ми постукали у двері невеликого особняка, що стояв біля входу на безлюдну вулицю в багатому кварталі міста, який теж видавався безлюдним. Двері відчинила служниця, що провела нас через садок до вітальні на першому поверсі, залитої сонячним світлом; і враз назустріч нам вийшов усміхнений Жуль Верн.
Якби ми зустрілися з ним на вулиці, то, не знаючи його, я б узявся вгадувати різновид його занять. Упізнав би в ньому відставного генерала, викладача фізики або математики, міністерського урядника, але в жодному разі не митця. Він зовсім не мав вісімдесятирічного вигляду, хоча вже наближався саме до цієї межі [3]; своєю поведінкою дещо нагадував Джузеппе Верді: поважне добродушне обличчя, жодної артистичної жвавості в погляді й розмові, найпростіші манери, відбиток граничної відвертості в найменшому вияві почуттів і думок. Мова, жести, спосіб одягатися людини, якій анітрохи не важливе перше враження про неї, – усе це, окрім задоволення просто бачити його, привело мене в захват. Незважаючи на його добрий погляд і чемність у поводженні, я не знаходив нічого спільного між Верном, який стояв переді мною, і тією особистістю, яку я створив у своїй уяві. Пригадав слова, що їх жартома кинув один мій туринський друг: “Ви їдете подивитися на Верна? Але жодного Жуля Верна не існує! Хіба ви не знаєте, що «Надзвичайні мандри» компонує група авторів, які взяли колективний псевдонім?” Моє зачудування зросло, коли письменник, вимушений розповідати про свої твори, робив це якось розсіяно, наче говорив про чужі речі або, ліпше сказати, про речі, у яких не було жодної його особистої заслуги, ніби йшлося про колекцію поштових марок або монет, які він давно вже придбав, ніби робив це з потреби чимось зайнятися, а не через пристрасть до мистецтва. Неодноразово намагався відвести розмову од власної персони, ґречно переводячи її на кого-небудь іншого. Одначе врешті пряме запитання змусило його розповісти про те, як народжується в ньому задум романів, як він пише, і робив це Верн невелемовно, дуже просто і напрочуд ясно.

* * *
Усупереч моїм припущенням, він не вигадує спершу характерів героїв і подій нового роману, а пізніше вивчає місце дії в одній чи кількох країнах. Навпаки, передусім знайомиться з історією й географією тих або тих країн, навіть не намагаючись щось скомпонувати до того часу, поки не опише їх цілковито й докладно. Особистості, головні події й епізоди роману поступово народжуються в його голові під час читання, яке є самоцінним заняттям, а не просто джерелом корисної інформації для книжки. Найрізноманітніші відомості з фізики, хімії, астрономії та природничої історії багато насичують його романи; митець не потребує вишукувати ці дані в наукових працях. Такі видання були його улюбленими книжками змалку, і увесь зібраний матеріал він зберігає у власній пам'яті та збирає у величезній картотеці, постійно поповнюваній у процесі читання книжок, часописів і газет. Він ігнорує все, що не пов’язане з мандрами, відкриттями, природними явищами, надзвичайними пригодами чи особистостями або не може якимось чином бути використане в його майбутніх книжках.
У виборі країн, які стають місцем дії його романів, Верн керується однією ідеєю, і сам я ніколи не зміг би її вгадати. Його задум полягає в описі всієї земної кулі, і письменник переміщується з одного регіону до іншого в певному заздалегідь визначеному порядку, не перетинаючи своїх попередніх маршрутів, окрім як у випадку крайньої потреби, причому так швидко, наскільки це можливо. Таким чином він уже “об’їхав” багато материків і, якщо зважити на кількість його романів, здатний утілити свій план до кінця. “Чи вистачить мені часу на це?” – усміхаючись, питає Верн. Сподівається, що вистачить, якщо він подужає не змарнувати ані дня. Регулярно пише по два романи на рік, але видавцеві передає лише один, аби книжки не з'являлися надто швидко – одна за другою. У такий спосіб завжди зберігається певний запас, і готові романи чекають на свою чергу. Вечорами він лягає спати о восьмій годині. О четвертій ранку вже прокидається і працює до дев’ятої. Отакий його спосіб життя – якщо тільки Верн не вирушає в подорож. Письменник сподівається точно так само розподіляти свій час якнайдовше. “Мушу працювати, – додав він. – Праця стала мені життєво необхідною функцією. Коли не працюю, мені здається, що перестаю жити”.

* * *
Саме цієї миті нас приємно здивувала поява пані Верн. Уявіть корону гарного сивого волосся над круглим обличчям зі свіжим відтінком, великі ясні, постійно усміхнені очі, дівочі вуста, повні доброти й ніжності, – і отримаєте начерк її портрета. До простоти манер її чоловіка додайте жвавість і грацію, до його щиросердя – певну наївність мови й душі, які змушують припустити, що волосся може бути припудрене, а легкі знаки, котрі залишив час на ще квітучому обличчі, зроблено, аби ошукати світ, пензликом художника-мініатюриста, – і портрет буде повний. Вона заговорила про Італію, згадуючи розкішний прийом, який в абсолютно особливий спосіб улаштували її чоловікові у Венеції.
– Знаєте, – мовила пані Верн, – вони підсвітили фасад готелю і написали чоловікове ім’я вогниками.
Потім розповіла про люб’язного пана, який відвідав Верна в Неаполі, аби висловити письменнику свій захват, і не назвав себе. Потім виявилося, що то був австрійський ерцгерцог, який надіслав письменникові з Відня блискуче історичне дослідження [4]. І все це пані Верн оповідала з якоюсь виключно люб’язною і здивованою інтонацією, як би робила дружина письменника, котрий щойно вийшов з невідомості, - оголошуючи перші несподівані задоволення, принесені їй славою чоловіка. І майже таку саму неінформованість про власну популярність виказав пан Верн, раптово спитавши мене:
– А ви знаєте, що мої книжки перекладено багатьма мовами?
Господиня також люб’язно повідомила мені, що вже кілька років її чоловік є міським радником Ам’єна і виконує свої обов’язки вельми старанно. Сам господар теж не раз повертався до цієї теми, ніби показуючи, що йому комфортніше говорити про міську адміністрацію, ніж про літературу. Заразом пані Верн висловила сумнів у тому, що його переоберуть на наступний термін. А коли я здивовано спитав, чому вона сумнівається в цьому, споважнівши, господиня відповіла впівголоса:
– Приплив демократії, шановний; ςа monte, ςа monte partout [5].
Потім подружжя розповіло мені про непорушний спокій провінційного життя, відкривши мені власні душі аж до дна. Досить сказати, що вже вісім років жоден із них не був у Парижі. Найбільша їхня розвага полягає у відвідинах двічі на тиждень місцевого театру, де показують яку-небудь комедію чи оперу. У ці незвичайні вечори, так би мовити, доповнюючи свято, вони обідають у готелі, розташованому навпроти театру, “неначе молоде подружжя у весільній подорожі”. Оздоровчі прогулянки, поодинокі візити, робота в господарстві, літературна творчість і читання – усе це виконується щодня, у строго визначені години, ніби заради дотримання разы назавжди встановленого розкладу дня. Хто б міг коли-небудь припустити, що так живе людина, яка вигадала численні чарівні історії, стільки дивних персонажів, що вирізняються безладним і неспокійним способом життя, перелітають, немов ластівки, з однієї країни до іншої, шукаючи непередбачених пригод і бурхливих струсів?

* * *
Аби познайомити з привітністю і простодушністю подружжя Верн, аби дати уявлення про погідне і мірне життя, у якому найменша незвичайна обставина викликає цікавість і стає предметом обговорення, мушу оповісти один невеликий епізод нашої якнаймилішої бесіди. Він міг би бути успішно використаний у комедії, ставши характерним прийомом опису “атмосфери”. М’яко дорікнувши мені за те, що я не прийшов раніше, аби поснідати з ними, подружжя спитало, у якій кав’ярні я снідав. Я не пам’ятав назв ані закладу, ані вулиці.
Зараз визначимо. Якою вулицею ви йшли з вокзалу?
Я пішов такою-то вулицею, дістався площі й повернув ліворуч.
Тоді подружжя назвало мені кілька ресторанчиків, описавши їхні вивіски, вестибюлі, декотрі інші особливості кожного з них. Жоден опис не відповідав моїй кав’ярні.
А проте у котрійсь із них ви побували… У котрій-но?
Пані й пан Верн почали обговорювати це питання між собою: можливо, та, можливо, ця… А може, я пропустив якусь деталь?
- Ви впевнені, що повернули ліворуч?
- Звісно.
- А яку відстань ви пройшли?
Я відповів, і вони заходилися міркувати.
- Це сталося перед такою-то й такою-то крамницею. Ви сказали, що увійшли до великої зали на першому поверсі?
- Так.
Проте всі міркування були даремні: якісь прикмети не збігалися, щось постійно відрізнялося. Вони мучили свою уяву, немов розв’язували ребус. Хотіли знайти розв’язок будь-що. Чи слушно ми узгодили вихідну точку?
Яка то площа, де ви повернули? Пам’ятаєте якісь деталі?
І розмова тривала в тому ж дусі, не призводячи до результату, що їх помітно засмутило.
- О, зрештою, – спитав Верн, – ви впізнаєте цей ресторан, якщо побачите його? Чи не так?
- Поза сумнівом.
- Гаразд, тоді підемо вкупі тією ж вулицею, і ви покажете нам той ресторан.
- І тоді, – додала пані Верн, – таємниця з’ясується.
Не можу передати доброзичливого тону, яким вони говорили все це; здавалися мені батьком і матір’ю, котрі в усіх подробицях розпитують сина про його першу самостійну мандрівку, бажаючи відчути разом із ним усе те, що син пережив далеко від них. Навіть місяць, прожитий обіч них, не дозволив би мені так глибоко проникнути в їхні душі, як це зробила коротка бесіда, під час котрої я, усміхнений, слухав їх, щільно стиснувши губи від хвилювання.

* * *
Верн запропонував нам оглянути будинок. Ми піднялися нагору. Там усюди нас зустрічала сувора і проста елегантність. Не було і сліду дорогої обстави, яку він міг би собі дозволити, відтоді як авторські права на драматичні твори почали приносити йому дохід, достатній для того, аби почутися багатим. Цікавий кабінет: слугує одночасно і робочою кімнатою, і спальнею. Сама кімната крихітна; нагадує каюту капітана корабля. В одному кутку, навпроти широкого вікна, стоїть великий письмовий стіл, накритий зеленою скатертиною, заставлений симетрично розташованими книжками й завалений мапами. У протилежному кутку притулилося похідне ліжечко, вузьке і дуже низьке, не прикрите будь-яким драпіруванням. На таком солдатському ложі Жуль Верн спить майже від заходу сонця до перших зблисків світання, узимку і влітку, і, наскільки мені відомо, вже вельми багато років. Залита сонячним світлом кімната дивиться на довгий безлюдний прохід, за яким видніють вежі славетного ам’єнського собору. На столі лежали якісь рукописи. Я роздивлявся їх з великою цікавістю: аркуші були вкриті щільно стиснутими рядками, складеними з дрібних літер, правильними й твердими; доволі нечисленні виправлення я помітив. Зазвичай Жуль Верн, скінчивши роботу з підготовки роману, довго виносивши задум, пише швидко. Коли вкупі з моїми синами він пішов до бібліотеки, його дружина скористалася нагодою, аби впівголоса своїм простодушним дружнім тоном попередити мене, і слова її мене приголомшили. Вона розповіла, що Вернове здоров’я помітно погіршилося порівняно з минулими роками внаслідок однієї пригоди, про яку я нічого не чув. Його ошалілий небіж без усілякого приводу кинувся на Верна і важко поранив дядька у стегно, тому письменник довго хворів. Саме після цього випадку, здається, додала вона, її чоловік продав власну чудову яхту [6], на якій свого часу відвідав Італію, уважаючи, що потреба провадити спокійне життя більше не дозволить йому здійснювати морські подорожі.

* * *
У сусідній з кабінетом кімнаті зберігається багата колекція книжок про мандри, наукових праць і географічних атласів. В одній шафі зібрано переклади романів, які написав господар: сотні томів різної величини всілякими мовами, зокрема переклади арабською та японською. В іншій шафі стоять усі французькі видання. “Вісімдесят томів, – мовив він, усміхнувшись і похитавши головою, ніби хотів сказати: “Вісімдесят років!” Книжки були розташовані за датою написання, одна за одною, утворюючи яскраву шеренгу, багатобарвну, блискучу і славну, неначе бойові прапори.
Ох, скільки думок про пережите охопило мене, коли я вдивлявся в цей блискучий ряд – він нагадував про задоволення від знайомих книжок, відчуте в пору ранньої юності, про втіху й відпочинок, що їх вони подарували у зрілі роки! Як багато дорогих мені спогадів про плани на майбутнє, про дивні й розлогі сни, у які я поринав по прочитанні одного з цих романів! Які фантастичні картини лісів, пустель і океанів, крижаних і вогнедишних гір, таємничої самоти за межами Землі, у міжпланетному просторі, страхітливих прірв на суші й на морі, дивовижних і моторошних катаклізмів! У моїй голові враз зазвучали імена Немо, Геттераса, Ґранта, Строґова, Крутіса, Робура – таємничих і велетенських особистостей, винахідників приголомшливих машин, відкривачів незнаних світів, жертв і героїв гігантського двобою з природою. За ними виникла вервечка екстравагантних типів, комічних постатей, дотепних і милих оригіналів з різних країн: від Ардана до Паґанеля, від Карабана до Ґамбалести й китайського філософа з “Гризот” [7], які спричиняли в юності вибухи доброго сміху. Ще далі видніла численна юрма дрібних персонажів усіляких рангів і національностей, персонажів, описаних кількома мазками вмілого пензля, персонажів, які мандрують сушею, морем або повітрям і навіть надрами земної кулі, морськими безоднями й етерним простором, переживають при цьому тисячі трагічних, фантастичних і просто кумедних пригод, які призводять до щасливого кінця. Вернові книжки написано по-простому і приязно, трохи оздоблено помірними поетичними нотками; усі вони наповнюють душу здоровим відчуттям життя, прагненням руху і праці, дбайливою любов’ю до природи та захопленням войовничою й безстрашною наукою, високим і радісним розумінням людських доль. Поринаючи в такі роздуми, я ще раз зачудувався, що за надзвичайної популярності цих вісімдесяти томів, які розлетілися по всьому світу, таке розмаїття народилося в голові простого, спокійного чоловіка, який веде розмірене життя, а його воістину фантастичні задуми викладено неквапливою й рівною мовою. Пам’ятаючи незліченні образи, котрі, створені його уявою, залишилися в пам’яті мільйонів читачів як близькі й живі люди, я був невимовно здивований тією ласкавою простотою, з якою він відповів на експресивність моїх суджень. “Бачите, – мовив Верн, – таку величезну популярність моїх творів значною мірою пояснює те, що я завжди намагався, хай на шкоду майстерності, писати кожен рядок так, аби його могли прочитати навіть хлопчаки, для яких, власне, пишу і яких люблю”.

* * *
Я попрохав у нього світлину; Верн залишив на ній автограф, вивівши псевдонім тієї самої “кооперативної асоціації”, котра, як би сказав мій туринський приятель, вигадала всі ці книжки. Дружина письменника зауважила, що чоловік забув поставити дату, і тоді я звернувся до неї, аби ту дату поставила вона сама і в такий спосіб я теж отримав би її автограф. Вона усміхнулася, не розуміючи, чого я хочу. Але врешті, далі усміхаючись, написала дату. Потім усі ми вкупі вийшли з будинку, і з цієї миті Жуль Верн став звичайним міським радником Ам’єна. Показавши мені розташований поблизу його будинку цирк – муніципальну власність, – який слугував також місцем проведення зборів і народних свят, він багато розповів про будівельні роботи, школи, міську демографію, усипаючи свою оповідь запитаннями про управління італійськими містами, і мені здалося, що його уприємнює думка про те, що він розмовляє з туринським міським радником, який перебуває на відпочинку. Звичайно, я побоювався признатись йому, що цей мій відпочинок довічний. Ми рушили до центру міста. Була неділя, і ми зустрічали людей без ліку. Пані Верн час до часу відставала, аби перекинутися кількома фразами зі знайомими, які виявляли до неї належну повагу і дивувалися тому, що бачать її не вдома о такій незвичайній годині. Вона сміялася з життєрадісністю, притаманній вихованці монастирської школи, відпущеній на канікули через екстраординарні обставини. Потім пані підтюпцем доганяла нас. Укупі зі мною опинившись на невеликій віддалі од чоловіка, вона скоромовкою повторювала свою недавню настанову й оповідаючи рідкісні душевні чесноти свого чоловіка, налягаючи на це, ніби я сумнівався в них і ніяк не хотів погодитися:
– Якби ви знали, який добрий і великодушний Жуль Верн!
– Знаю, – відповів я, – і бачу, що це знають усі.
Справді, скількох би дорослих і дітей, причому різного соціального становища, ми не зустрічали, усі з повагою й надзвичайною шаною віталися з моїм супутником, хоча, можливо, серед них траплялися також виборці, які вітали в його особі не письменника, а міського радника.
Ми пішли до будівлі мерії, бо вже бачили кафедральний собор, а в мерії Верн повів нас до художньої галереї, де пан радник звернув мою увагу на сумнівну цитату з Данте, надряпану на краю чудової сучасної картини, після чого повів подивитися на залу засідань муніципальної ради. Верн оповів нам історію будівлі в численних адміністративних і політичних подробицях. Урешті, коли ми вийшли на вулицю, подружжя майже одностайно сказало з відтінком надії на задоволення власної цікавості:
Тепер варто було б відвідати вашу благословенну кав’ярню.
І ми пішли шукати її.

* * *
Коли я зупинився посеред вулиці, буркочучи “ось вона…”, вони здивовано перезирнулися.
– Але ж це перша кав’ярня, яку ми вам назвали! – мовили вони. – Бачите, ми просто заплуталися в топографії.
– Гаразд, ми знайшли її, і задачу розв’язано.
Тепер потрібно відсвяткувати знахідку, – додав Верн і запропонував зайти до кав’ярні й випити пива.
Сам він випив лише ковток, зате пані Верн висушила цілий бокал, притому кидаючи жарти з просто-таки дівочою життєрадісністю.
Знаєте, – призналася вона мені, – ми вже чотири чи п’ять років не бували в кав’ярнях… Тутешні пані не звикли ходили по кав’ярнях. Ці відвідини – подія для мене…
Вона сиділа перед великим вікном, яке виходило на вулицю, і всі перехожі впізнавали її, робили здивовані обличчя та піднімали капелюхи. Пані Верн щиросердно сміялася з цього і повідомляла чоловікові:
– Пройшов той-то і той-то.
Здавалося, й сам Верн радів дівочій веселості дружини, хоча з його вуст не злетіло ані жарту, а на обличчі не проявилося ні граму веселості, окрім короткої доброзичливої усмішки, ані найменшої ознаки тієї свіжої комічної ноти, що так часто трапляється в його книжках. Але як чудово виявилася його душа в невимушеній делікатності, що мигтіла в очах і в голосі, у мовчазній, але, як мені здалося, вдумливій прихильності. Я дивився на цю пару, і мені видавалося, як інколи буває з усіма, що переживаю ситуацію, котра вже одного разу трапилася в минулому. То була настільки жива омана, що я навіть зачудувався. Уявляв, що колись я вже був у Ам’єні, приходив з Жулем Верном та його дружиною до цієї кав’ярні, що особисто знайомий з цим подружжям уже багато років і довго-довго жив у їхньому спокійному будинку, у їхньому милому і приємному товаристві як їхній давній друг, котрий вже не має чого пізнавати в їхніх душах та особистому житті.
І я признався в цьому на критій платформі залізничного вокзалу, куди вони люб’язно провели нас. Сказав, що залишаю тут свою душу і назавжди збережу в серці спогади про цей день. І, звичайно, мої слова були щирі, бо добрі, усміхнені очі раптово стали вологими, а потім і я і мої сини відчули в обіймах письменника все те, що вклали у власні. Дорогий образ подружньої пари стояв перед нами до того часу, поки нас не вирвали з прегарного сну вогні й гомін паризького Північного вокзалу.



[1] Де Амічіс відвідав Жуля Верна вкупі з двома своїми юними синами Уґо та Фуріо.
[2] Якопо Капоні (1831–1908) – італійський журналіст і письменник. Тривалий час мешкав і працював у Парижі. Заснував там відоме “Товариство кукурудзяної каші” (“Società della Polenta”) – осередок італійської культурної діяльності у Франції.
[3] Приїзд автора нарису до Ам’єна відбувся 1895 р., отже, насправді Верн мав на той час бл. 67 років.
[4] Під час його останнього середземноморського плавання в Неаполі Верна відвідав Людвіґ-Сальватор (1847–1915) – ерцгерцог Австрії й принц Тоскани. Він подарував письменникові власну фундаментальну наукову працю – 7-томний опис Балеарських островів (“Die Balearen”), – яка, опублікована у видавництві Брокгауза, здобула золоту медаль на паризькій Всесвітній виставці 1878 р. Подароване видання стало цінним джерелом інформації для роману Верна “Кловіс Дардантор” (1896).
[5] Вона піднімається, піднімається всюди (фр.).
[6] Письменник вирішив продати свою яхту “Сен-Мішель ІІІ” ще наприкінці 1885 р., а зробив це в лютому наступного року. Тоді як небіж стріляв у нього лише в березні 1886-го.
[7] Мова про Вернів роман “Гризоти одного китайця в Китаї” (1879).