Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.