Стоять дідусь з онуком на Горі
Над Боричевим. Сонечко пригріло
Та поки ще з зими не потепліло,
Холодний вітер ще о цій порі
Примушує вдягатися тепліш.
Внизу Дніпро свій норов проявляє,
Увесь Поділ водою заливає,
Над берегом видніють стріхи лиш.
По вулицях мотаються човни.
Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
Вода вже аж під Гору підкотила,
Скидаючи піняві буруни.
- Оце так повідь! – вигукнув малий,-
Я ще Дніпра такого і не бачив,
Розлився він, як справжнє море, наче.
Дідусю, він завжди бува такий?
- Так, навесні, як крига скресне, то
Він води в себе стільки набирає,
Що, навіть, русло її не вміщає.
- І що, із тим не справиться ніхто?
- Чому ж?! Колись, казали ще діди,
Дніпро весною більше розливався,
Ледь не під княжий терем підбирався,
Аж так багато було в нім води.
Але один знайшовся чоловік,
Що Чорторий прорив і пустив воду
В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
- А як він сам той Чорторий прорив?
- Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
Тому ж то Чорториєм і прозвався,
Що він чортів до того прилучив.
- А розкажіть, як саме то було,
Бо я ніколи і не чув такого.
- Було то ще за князя. От якого –
То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
Але було. Щороку навесні
Дніпро водою сильно розливався.
Народ від того дуже настраждався.
Бо ж, як весна – то, наче по війні.
Усе змива – городи і хати
Спливають кожну весну за водою.
Ішли до князя із бідою тою.
Та чим би він їм міг допомогти?..
А то якось сиділи у корчмі
Чоловіки. Вже випили добряче
І кожен вже героєм себе бачив.
Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
Щось мова саме за Дніпро зайшла.
Один і каже: «Коли б воля мо́я,
То я би уже справився з водою,
Вона б отак Подолом не ішла».
«Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
І пустив воду мимо від Подолу!»
«Та ти би з тим не справився ніколи!»
«Та я б за тиждень…Хай би лише дав
На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
Ген на Горі. Йому немає й діла,
Що тут вода дніпрова наробила...»
А далі став дурниці говорить…
Уранці в двері його раптом «грюк»:
«Відкрий, до князя тебе викликають».
За руки напівсонного хапають
Й до терема не випускають з рук.
Той вже й забув, що сп’яну говорив.
Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
«Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
Говорить князь, - то що ти там наплів?
Що можеш воду річки відвести,
Аби вона Поділ не заливала?»
« Та то…Та я…То люди набрехали…
То біс поплутав, князю. Вже прости».
Та князь, неначе тих не чує слів:
« То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
Але дивись, щоб потім не жалів!»
Іде нещасний, носа опустив,
Не знає, навіть, що йому й робити.
За тиждень може й голова злетіти
Із-за дурних по-п’яні його слів.
Незчувсь, як до сусідки завернув.
Жила бабуся у старенькій хаті,
Казали, наче вміла відьмувати.
Ледь до дверей ступив, ураз почув:
«Заходь, сусіде. Знаю про біду.
Та не печалься – дамо раду тому.
Але ти тільки не кажи нікому.
Чекай, я зараз зілля віднайду».
Порилася у схованках своїх,
Передає йому торбинку з зіллям.
« Уважно слухай. Нині в ніч весілля
У дідька. Він склика чортів своїх
На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
«Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
«А, раптом дідько той мене впізна?»
«Про «Отче наш» й на мить не забувай,
Тоді чорти тебе і не помітять.
Як уже місяць уповна засвітить,
Мерщій з своєї засідки вставай,
Перехрестись і зілля тим чортам
Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
Візьми бадилку часнику отам,
Сплетеш вінки і ті вінки чортам
Чіпляй на роги та хрести щосили,
Щоби вони і рипнутись не сміли.
Дивися, часом не засліпни сам.
Вінки ті їхню волю заберуть.
Проситись будуть, злато обіцяти.
Та ти не поспішай вінки знімати
Аж доки русло те не прогребуть.
Та із них, клятих, ока не спускай,
Захочуть десь у сторону звернути,
Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
Тоді він них на капості чекай»…
Вінків удома чоловік наплів
Та і подавсь тоді на Лису гору.
А там воно уже і вечір скоро.
Як тільки місяць над рікою сплив,
Взялись туди збиратися чорти.
Уже нема і місця, де ступити.
Аж тут і місяць вповні став світити.
Тут чоловік, хоч страшно було йти,
Уголос став казать свій «Отче наш»
І сипати чортам у очі зілля.
Зчинивсь переполох на тім весіллі.
Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
Копита замелькали. Та не всі.
Кому те зілля втрапило у очі,
Як ідоли стояли серед ночі
І місяць повний понад них висів.
Накинувши на роги їм вінки,
Велів усім аж до Десни летіти.
Сказав на місці - мають що робити.
Хоч ті і не хотіли, а таки
Примушені були те русло рить.
Гребуть щосили, куряву здіймають,
Бо ж часу небагато зовсім мають.
Пообіцяв-бо він їх відпустить,
Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
Як він взіває, в сторону звертають
І кудись вбік копати починають,
Де вже молитви їм не чуть слова,
Щоби раніш звільнитись та втекти.
Та він побачить і на них нагрима.
І знов чита молитву понад ними.
Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
Утомиться він, сон його здола,
І знов чорти у сторону звертають,
Але, при тому, все рівно копають.
Він кліпне, ущипне себе й зо зла
Ще голосніше «Отче наш» читає,
Чорти вертати змушені назад.
І знову в нього все іде на лад.
Вже скоро і світати починає,
А він уже і до Дніпра дістав.
Коли чорти закінчили роботу,
То відпустив їх, хоч і без охоти.
Сам взяв лопату та й копати став,
«Обкопувати» по краях Дніпра.
Як вранці люди вийшли роздивлятись,
То було чому їм подивуватись.
Примчала й подивована Гора
На чолі з князем. Гордо чоловік
Показував їм «зроблену» роботу,
Сорочку свою, мокру аж від поту
Й Десну, що воду несла по сей бік.
Зробилися від того острови
Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
І нагороду чоловік отримав
Так, що і дім для себе звів новий,
Й зажив багато. Русло з тих часів
Десенкою взялися називати.
Та ж таємниці було не сховати,
На вулицях шепталися усі,
Що то чорти прорили русло то,
Тож Чорториєм його й називали.
Для прикладу іще й на те кивали,
Що там заток багато, наче хто,
Хотів убік те русло відвести.
Нащо людині та дурна робота?
Таке, мабуть, лише чортам охота.
Хоч не могли нічим і довести.
Отож, одні Десенкою зовуть,
А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
Тих повідей страшних ми вже не бачим,
Хоч отакі ще поки можуть буть.
Дід знову подивився на Поділ,
Залитий весь дніпровою водою
Та і пішов неспішною ходою,
Онуку лише мовивши: - Ходім.