Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Катерина Друга і Поділ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Катерина Друга і Поділ
Про самодурство, що аж випира
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
