Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
А другий шука постійно нагору путі,
Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
От такою і в Івана доленька була,
Через всякі перепони його провела,
Та вінба́тьківського столу так і не посів,
Все по світові мотався та князям служив.
Був Іван, іще Берладник прозивався він,
Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
Та чи то Івана пізно надто народив?
Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
У Перемишлі за князя дядько його став,
А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
А в Звенигороді тому слави де знайти?
От, коли б в велике місто княжити піти!
А, тим часом повмирали й дядькові брати,
Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
Отож воно багатіло на отих шляхах.
А Івана заздрість мучить через те, що жах.
Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
Не знайшли спільної мови боярство і князь.
Надто владний і підступний виявився він.
Не схотіли із ним жити серед одних стін.
Якось взимку полювати з міста він забравсь,
Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
Якщо шанс послала доля, як же упустить?
Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
Із князів ніхто законним того не сприйняв,
Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
Та й надії на боярство галицьке нема.
Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
Що тому протистояти він не мав і сил.
Ледь почувши про зухвалу виходку того,
Дядько прийшов покарати небожа свого.
Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
Та й чекає, поки дурість небожа мине.
Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
Де і ділась войовничість, підупав і дух.
І в очах Івана також вже вогонь потух.
Та здаватися на милість і не дума він.
Якось тихо серед ночі підніма загін.
Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
У Звенигород Івану вороття нема,
Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
Там у Берладі багато бродників гуля,
Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
Бо та вольниця за себе може постоять,
Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
Коли всьому тому люду ради не даси.
А без того, ну, який же ти у біса князь?
Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
Може й дядька переможе свого у бою.
Тож узяв свою дружину, через степ помчав
І до Всеволода в Київ він на службу став.
Не мирився князь великий Всеволод тоді
З князем галицьким. Івану дуже порадів.
От хто йому допоможе Галич подолать!
Володимирко ж не думав все так залишать.
Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
А інакше мене з військом в Києві чекай.
Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
Той розсердився ще більше, підняв свою рать
Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
Та й на галицькії землі з військом тим напав.
Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
Кілька місяців просидів… та не захопив.
Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
Що Іванові робити лишилось тепер,
Як заступника не стало? Куди йти йому,
Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
Тут за Київ колотнеча саме почалась,
Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
І тому великим князем саме він і став.
Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
Як нема свого князівства, що ж його робить?
А так можна якісь землі собі заслужить.
Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
А Іван зі своїм військом в помочі йому.
Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
Полишив під вражу руку землі всі свої.
Уникав постійно бою, все чогось чекав,
Мабуть, якось одурити сподівання мав.
Не подобалось Івану воювати так,
Йому мріялося бою та стрімких атак.
Тож покинув Святослава, хай воює сам
І подався до Смоленська послужити там.
Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
З Ізяславом він і Галич перейме колись.
Але мрії залишились мріями лишень,
Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
За два роки заробивши. Все змінилось враз.
Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
Він у Києві сидіти також захотів.
Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
В дуже тісному союзі галицький був князь.
Став би Юрій помагати Галич звоювать?
Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
Сам Іван у тих подіях участі не брав.
Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
Понад озером над Білим стріла вража рать
І змогла полкам Івана добре чосу дать.
Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
І нема куди Івану звідти утікать.
А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
Свого сина Ярослава свататись прислав
Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
Вже про Галич нема мови, голову б знести,
Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
Із дружиною в походи більше не ходив.
Сподівався, що минеться скоро та гроза.
Не минулась. Дядько жити довго наказав.
Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
Незабаром Ізяслав теж київський помер.
І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
Як же родича не вважить? Юрій повелів,
Андрій швидко на Івана кайдани й одів
Та й відправив до Києва з Суздаля його,
Аби далі уже в Галич передать того.
Та у Києві вступився був митрополит.
Та й ігумени сказали: так робить не слід.
Як не як – то Ярославич та і князь таки…
І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
По зимових по дорогах нескінчений шлях.
Вже тоді в душі Івана оселився страх,
Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
Узяли з саней Івана, кайдани зняли
І до князя Ізяслава тоді повезли.
У Чернігові той правив та ворогував
З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
Юрію ж не до Івана було у той час.
Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
І смоленський, і волинський поміч подали.
Вже на Київ із полками навесні пішли.
Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
Нема чого воювати. Отож Ізяслав
Скоро увійшов у Київ й князювати став.
Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
Він же майже незалежно в Галичі сидів.
Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
Що той ворога у руки йому не віддав.
Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
І під стіни його міста військо приведе.
Знайшов між князів підтримку і листа послав
Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
Та й надумався у поле з Києва тікать.
Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
До берладників із нею на Дунай пішов.
Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
Проти того Ярослава воювать зібравсь,
Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
Ще і половців до себе орду приєднав.
Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
Та Іван шляхи найперше перетяв туди
По яких купці товари у Галич везли.
Здобичі із караванів вдосталь здобули.
Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
І не треба підганяти, щось там говорить,
Коли жадоба у серці кожного горить.
Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
Повів військо своє швидко, до Дністра привів
Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
Коли місто грабувати їм забороняв.
А чого ж іще походом вибрались вони?
Половці за те найперші розсварились з ним.
Їм така війна не треба. У степ подались.
Та й берладники від нього слідом розійшлись.
Всі обрушились надії Галич звоювать.
Довелося до Дунаю знов йому вертать.
Та недовго сумував він. Гінці прибули -
Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
Не став він дорогоцінний витрачати час,
Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
Із боярами миритись взявся Ярослав.
Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
Та й на Київ із полками своїми подавсь.
Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
Там очухався, зібрався з силами таки,
Щоби владу повернути, зготував полки.
Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
Та й Чернігів князювати його не пускав.
Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
На Чернігівщині й там вже князювати став.
Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
Щоб берладників підняти у похід ще раз.
Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
Там багато торгували київські купці.
Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
Збагатились його люди, сам він збагатів,
У Олешші князювати, навіть, захотів.
Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
Послав лодіями військо чималеньке князь,
Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
Довелося чимскоріше місто залишить.
Подались на захід степом, думали – втечуть.
А ті кляті слідом гонять та не відстають.
І таки догнали, врешті при Дичині їх.
Порубали, покришили в полі майже всіх,
А кого не порубали – у полон взяли
І до Києва до князя свого повели.
Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
До берладників вертатись сенсу не було,
Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
Та натрапив випадково на торчеську рать,
Що на службі в Ростислава на той час були.
У бою у тому князя не уберегли.
Залишився Іван знову в світі сам-один.
І не знав куди податись міг би врешті він.
Все життя провів при комусь,все комусь служив,
Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
До Русі йому вертати тепер було зась.
Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
То для бідного Івана краще вже не жить.
А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
Там на службу імператор взяти буде рад.
Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
Він бо до життя такого зовсім і не звик.
Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
Знав, що то не подарує Ярослав йому.
Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
До останнього він бився, доки й меч зламав.
Ті накинулися разом, а він сил не мав.
Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
Прикусив він на сорочці тоді комірець,
Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
Не вдалося Ярославу його захопить.
Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
Але більше варіантів Бог йому не дав.
Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
Та сконав десь на чужині кинутий один.
Де й могила його була – то ніхто не зна.
Отак доля посміялась – бач, яка вона.