- «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
Йому обіцяли, що він на чолі
Їм буде, царем стане в їхній державі.
А, бач, одурили. Хоч з тої біди
Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
Схотів справедливість у них відновити,
Подався із військом. Та мусить сидіти
Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
Сил надто замало аби Москву взяти,
Щоб трон свій законний посісти у ній.
Сил надто замало у нього на бій,
А гонор шляхетський не дасть відступати.
Тож просить у поміч. Чому б не піти?
Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
Ще й від короля будем дещицю мати,
Як зможемо сина із пастки спасти.
Чи згодне на те товариство?» Ураз
Злетіли шапки, загуділа вся рада.
На заклик козацтво відкликнулось радо,
Бо ще й отаман буде славний у нас.-
Степан зупинився, з багаття дістав
Цурпалок, що з боку одного димівся,
У люльці тютюн запалив, знову всівся
І лише тоді говорити почав:
- У червні то, хлопці усе й почалось.
Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
Хто дуже хотів з москалем воювати.
Тож військо урешті на схід й подалось.
Я був у полку Дорошенка тоді.
Він кращим полковником був в Сагайдака,
Знав добре науку військову усяку
І добре в полку за порядком глядів.
Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
Що їх москалі так, як слід укріпили,
Спинив Сагайдачний усі наші сили,
Велів Дорошенку піти навпростець
В Рязанщину. Поки все військо стояло,
Наводило лад у полках. Ми бігцем
Пройшлися рязанським глухим путівцем,
Міста узяли, які нас не чекали.
Зненацька під саму Рязань підійшли,
Посад розорили й дощенту спалили,
Поки у кремлі москалі всі сиділи,
Дивились, бо ж що учинити могли?
Нажахані нашим раптовим наскоком,
Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
А в них лиш від імені стигне вже кров.
Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
Ми ж здобич набрали й назад подались.
Діждавсь Сагайдачний повернення наше
Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
А в ньому і стіни високі стоять
І всі москалі поза ними засіли.
У полі стрічати нас не захотіли,
Хоч сил чималенько і мали, видать.
Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
Підмогу прислали. Було кому битись.
Але порішили вони відсидітись
За стінами. Нам же викурювать їх.
Два тижні те місто в облозі було.
Два тижні на стіни високі ми дерлись.
Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
А часу у нас не було, як на зло
Аби їх за стінами тими дістати.
Отож, Сагайдачний урешті рішив –
Сидіти за стінами тих полишив,
Навіщо і сили, і час витрачати.
Від страху не виповзуть звідти вони.
А ми на Москву чимскоріш подалися
Поки ще московські війська не зійшлися
Над річку Ока із тії сторони.
Бо ж річку здолати нелегко тоді,
Як ворог на березі тому засяде
І спробує нам в переправі завадить.
Поляже козацтва, спливе по воді.
Поки до Зарайська все військо ішло,
Полковник загін попереду відправив,
Аби ми належно розвідали справи,
Що там на тім березі. Сонце зійшло,
Як ми вже Оку тиху ту подолали,
Зайшли у село, що лежить на шляху.
Воно, мов у вічну годину лиху –
По вікна хатки в землю аж повростали.
Солом’яні стріхи уже прогнили.
Навколо нема ні садів, ні городів.
Паркана і того побачити годі.
Селяни зі страхом до нас підійшли.
Боялись, що будем наругу вчиняти.
Та що нам із тої бідноти узять?
Давай ми у них про новини питать.
Вони ж нам багато змогли розказати.
Що військо уже до Коломни ввійшло:
Дворяни і діти боярські, із ними
Московські козаки (лиш звались такими),
Та ще астраханських татар прибуло.
Вони переправи повинні зайнять
Аби через річку нас не пропускати.
Із тими вістями і стали вертати,
Скоріш Сагайдачному те передать.
Зустріли козацький в путі авангард,
Який перед війська ішов до Зарайська.
Заграла враз кров в наших жилах козацька,
Не стали вертати до війська назад.
З вістями відправили лиш посланця,
Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
А там москалі так нахабно велися,
Не знали, напевно іще до кінця
Із ким мають справу. Зібралися всі
І вийшли у поле аби нас стрічати.
Ну, ми налетіли, взялися рубати,
Скупали нахаб тих в кривавій росі.
Хто трупом упав, хто назад дременув.
На їхніх плечах ми в острог залетіли.
І кремль їх одразу узяти хотіли
Та ворог до нього ворота замкнув,
Своїх на поталу полишивши нам.
Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
Аби нам у спину ножа не встромляли.
Отож, москалі окопалися там.
А стіни високі і страх в москалів
Такий, що боялися нас гірше смерті.
Сиділи, від нас боронилися вперто.
Уже й Сагайдачний із військом приспів.
За декілька днів новий штурм почали,
Посад дерев’яний навкруг підпалили,
Щоб димом на той їхній кремль курило.
Та взяти, все рівно, його не змогли.
Тож знов Сагайдачний не став насідать.
Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
За нами услід вони не подадуться,
Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
Тим часом вже князь Воротинський, який
Командував військом московським, зібрався,
На лівому березі вже окопався,
Аби у ріці потопити наш стрій.
Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
Чого б через річку у лоба кидався?
Поблизу Остра з усім військом зібрався.
Загін у Мещерські краї відіслав,
Аби наробили там шуму і гаму
Та тих москалів трохи відволікли.
У розвідку перші загони пішли,
Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
Ті кинулись битись. Їх більше було,
Отож козаки у кінці відступили.
Тому москалі дуже сильно зраділи,
Немовби їх військо всіх перемогло.
Князь тут же цареві бумагу послав,
Що вже переміг усе військо козацьке,
І що вирушає в похід до Зарайська…
На другий день знов Сагайдачний почав
Козацтво човнами в той бік посилати.
Човни Воротинський гарматами стрів
І дуже із того, дурненький радів,
Що зможе козацтва втопити багато.
А гетьман тим часом козацтво послав,
Щоб зліва і справа ріку подолали.
Поки москалі в річку ядра кидали,
Вже полк наш на боці на тому стояв.
Злякавшись, що можуть його оточити,
Князь з військом бігом до Коломни помчав.
Там табір його розбігатись почав,
Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
Найперші московські втекли козаки,
Частину обозу вночі прихопили ,
А князю сказали, що не мають сили,
Щоб із Сагайдачним боротись поки.
Слідом астраханські татари пішли.
Іще ті вояки. Із війська зосталось
Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
Іще дев’ятсот. Та вони злі були
На князя, тож слухать його не схотіли.
До сутичок, навіть між ними дійшло.
Дворянство вогонь із гармат повело,
Московські козаки дворян потопили.
Отож Воротинський, задерши хвоста
Подався до Гжелі, царю відписавши,
Що бився завзято й, поразки зазнавши.
Вже ризикувати всім військом не став.
Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
Ганятись за ним, подолали ріку
Та і подалися тоді на Москву,
Де нас Владислав і поляки чекали.