У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.