На згині й перетині всіх вітрів
стоїть Марія,
тримає тижневий налиплий сніг
і повне небо.
Розкинула руки долонями вверх.
Дивись, порожні! –
впевняє мене, на перечіпки злу,
зі стислим ротом.

Ти брешеш! – кричу, підвернувши ногу, –
не кожен любий!
Я бачила тих, що самі зостались,
хто ж їх покинув?
І в теплі часи я, бувало, йшла
повз тебе в квітах,
й тоді, як тепер, спотикались люди
в словах і вчинках.

Пригадую, якось в серпневий день
висіла спека,
цвіли гладіолуси, багряніли
посеред циній,
біліли лілеї тобі до пари
і дужо пахли,
а поміж гвоздик велюрово ніжних
стриміли мальви.

І ти височіла над буйним садом,
що раптом виріс
у центрі асфальтно-сірого міста
людей побожних,
які ще від квітня смиренно й радо
несли вазони,
прикрасити щоби твоє лице
чи задобрити.

Дві дівчини, нігті – терновий кущ,
волосся – просо,
два символи східні блищали в них
попід пупками,
а відблиски їхні, як два мечі,
рубали простір
від рогу до рогу, аж в склисту ціль
моєго ока,

спинились на злитках чи злата, чи
уявних звершень,
спиною до лона, з якого сходить
нам Сонце Правди,
й окреслилось три, а вдивлялись в два,
обличчя в фото.
Не втямлю, тебе чи себе згубили
на фоні квітів?

Здалося, в ту мить поспадали стебла,
як шар примарний,
з букетів пахучих й мого цвітного
комбінезону,
аж я нахилилась мару підняти –
пучок тендітний,
і так розхитався мій шлях, мов рушив
у інший вимір.

Тоді я від тебе чекала слів
й опала цвітом.
Сьогодні ж, поглянь, перемерзлі чиїсь
лежать ромашки.
Нападає зверху на них кількасот
людей і років.
На кожне падіння ти руки зведеш
й змовчиш, Маріє.

17.02.2021