Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.19
23:14
Не можна існувати без
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
2026.03.19
18:14
Я заплутався в сітях дрімучих,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
2026.03.19
16:57
Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
2026.03.19
16:26
Біль тисне на скроні — розквітнув зірчастий,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
2026.03.19
11:07
Шок від того, що літо минає,
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
2026.03.19
05:55
Ясне сонечко пригріло
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
2026.03.18
22:08
Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
2026.03.18
21:01
Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
2026.03.18
20:36
Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.19
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про каланхое
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про каланхое
- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
