Сьогодні безглуздо про тебе думати.
Колір вечірнього неба наче,
Колір ікони –
Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,
Сонце між хмари завжди проглядує,
Промінням, що хвилі згинає в меандр,
Краєм туніки.
Краєм. Зрештою,
Та колонада давно зруйнована.
Навряд чи згодяться руїни для прикладу.
Так, пригадалось з нічогонероблення,
Крім того поети до них привикли.
Вірніше знаходять між ними бісер
Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,
Мені все простіше тебе забути,
Як коннелюри надщерблені варвару.
Єдине, про що, я писати, можу,
В ритмі задушного декадансу –
Це про домірну залежність надії
Від сонця, оскільки епічні станси
Любові лежать на поверхні місяця.
Гірше. Нажаль, вже немає правил.
Немає ні кольору, ні естетики.
Все на єдиній картині записано –
В рамі без серця та в рамі правди,
Що пропорційна в сльозах до вірності,
У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020