Жінка - вічна спокуса для чоловіка. Вже й сил немає ногу підняти з ліжка, блохи доїдають кузьку в ширінці, а око сканує з голови до п'ят струнку фігуру невідомої красуні і.
Я теж у цій справі задніх не пасу, особливо, коли жінка відвернеться в іншу сторону.
А чому? А тому що дуже люблю жінок. І якщо гриизу одне солодке яблучко, але хочеться вкусити незвіданого.
Хай молоде ябко буде кислим, хай терпким, хай доведеться його потім сплюнути, мов гіркий євшан,, але...хочеться! Аж п'яти сверблять!
Ось, їду електричкою, а навпроти сидить звабниця зі смартфоном в руках. Навушники запхано куди треба. Щось слухає, бідолашна. А на мене навіть не дивиться
Бо я - старий. Нецікавий. Ніхто. І майбутнього у стосунках нуль. Бо вона керується здоровим ґлуздом і генетичною програмою, яка відціджує, мов лайно на цідилці, неповноцінних чоловіків. І правильно робить. Духм'яні циці повинні вигодувати дитинку того чоловіка, який буде забезпечувати достаток і душевний спокій до глибокої старості а не до до першого інфаркту чоловіка. Чи інсульту....
Коли упала перша бомба - жінка не зрозуміла, що це війна. Просто гучний звук. Але коли хата вдесяте підплигнула на фундаменті - побіліла. І сказала:
- Чоловіче, неси воду в бутлях в погреб і матрац. Я в хаті спати не буду.
Приніс дружині матрац, постелив між відсіками з бульбою та консервацією, дві ковдри, ліхтарик, свічки, каструлю з борщем і ще дещо. І почалапав до сільради за автоматом. Власними руками перетворив комфортний побут жінки на життя у холодній ямі...
Чи міг я цьому запобігти? Міг. Міг, друзі. Бо, свого часу, кинув активне політичне життя, перестав гавкати на владу, перестав вчитися та працювати з закордонням. А колись гавкав - о-го-го! Але нині це не рахується. Давно це було. Хоча останні кілька років просто бив у набат і кричав: "Готуйтесь до війни!".
Гриз команду "Зе!", гриз Порошенка, показував помилки. Про Кучми не кажу - там мені вистачало сил
А нині руки опускаються, коли уранці бачу очі дружини. Щоденні вибухи її доконують, хоча я вже звик. Добре, що її минулого вівторка не було у столиці поруч зі мною.
А що буде завтра? Як я їй поясню, що у мене з'явилися борги перед банком? Хто мені їх спише і за що? Це не просто позика, друзі, це багатий позичає в скруті бідному, через банк. Так зручніше. Але віддавати треба! А можливості немає, бо війна розвалила усе, чим я жив.
Минулого місяця тільки одна людина купила книжку...
Я боюся за жінку.
Лягаю з тривогою і устаю. Бачу, як вона мучається . Сам варю їсти, сам працюю на городі, їжджу на працю. І книжки, які вже готові до видання - непідйомний тягар для сім'ї. От і перетворився митець на робочого воляку. Доки витримаю. А виною всьому ... війна.
20.05.2023р.