Мої музи – поквіття й сон –
помінялися врешті ролями.

Ми просіяні край віко́н,
тож єдина для неї доля ми, –
так шептались ці двоє позаочі уночі,
визначали мій напрямок в світ, від старих – викидали ключі,
дублювали усе одне одного
і витурювали глядачів
до початку вистави.
На сцені актор височів,
чорно-біла фігура, він буде хоч ким захоче –
стеблом шипшини,
серпанком на очі.

Я тремчу.
Я єдина на лавицях, хто відкидає тінь.
Я єдина на лавицях, бачу тепер – єдина!
Я єдина, хто бачить це явно, бачить це, аж допоки
не поцілить ліхтар зі стелі,
мов крикне: тебе – половина!

Ох, на бога, хай виникне ще людина!

І тоді
тихим поступом,
наче зміїним повзком,
кров чи глина зійде від такого чудного поруху,
цей актор прокладе, мов дорогу до лихоліття,
ще одне ночі снище, ще одну віту з квіттям.

Кроки! Кроки! Я чую кроки!

Музи мої – сон і поквіття –
вибрали час, все їм поліття!
Світло чи тьма – обох обманули.
Сон – заквітчався.
Квіти – поснули.

26.07.2021