Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.