По цій стежі проходило багато,
(та жоден з них не вмів мене кохати)
чоловіків.

Коли на протязі віків чи то пак з вікон
здувало думку, як записку недочитану,
вона, тим паче в здогаді з печатки,
в собі являла все нові й нові початки,
теоретичні прояви й місця,
забула ж почерк і мету творця,
і так росла у вільному польоті,
як квітка у саду.

По цій стежі між спогадами йду.

Коли вони клялися, що в полоні
моїх очей вабливих ладні вмерти,
та знай питали, що для того треба,
аби віддала серце і права,
казала: тої кількості поклонів,
в яких чолом прийдеться вічність стерти,
і всіх піднесень на руках до неба
не стерпить ваша ніжна голова.

Одного разу у одного з них
в очах, що кольору тернівки, а на смак
п'янкі меди з origanum vulgare
(зазвичай тон цей називають карим,
та я назвала б каро-золотим) –
я розпізнала твердість й разом з тим
таку ласкавість,
що слухала б, і не обридло б, слів
про квітники, що Бог для мене сплів,
про символічність на мені блакитного,
про ступор розуму, одвічно ненаситного,
про крісло-гойдалку і ще одне до пари,
про те, як гинуть при мені Ікари,
про спільну старість, пазли наших рук,
про глиб розлук.
Тож врешті випила настоянки терпкої.

Напій пізнання істин, що ж він скоїв?!

Усі омани, магію, мрійливість
розвіяв, як тумани полохливі,
і розлилися враз медові ріки
з-під лівої, з-під правової повіки
повсюдно й просто, начебто з повсюддя
вони й потрапили в зіниці многолюддя.

Ковток найменший, як найвищий час
дізнатися, що справді манить нас.

Прикраса гір не вміститься в зіницях
якогось чоловіка, бо вона
гірка, хоч щира. Нащо їй в'язниця
очей, букетів, вигадок, вина?!

Я ж, власне, і проріджую привіти,
щоб вздовж стежі її пишніли квіти.
10.09.2021