Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, як на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви?
Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки.
То скажи вже, яку він обрав?

Він не впізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!

22.09.2021