Ідеш і бачиш сон ліричний,
Ідеш ти вільно, феєрично,
Неначе Вавилона цар;

Та ти, деннице, не загинеш,
І ні прокльони, ні провини
Не забруднили твоїх чар.

І тільки шрам під оком правим,
Як зрадник янгольський, криваво
Нагадує в тобі земне.

Та щось у ньому і небесне,
У ньому теплий подих весни,
Але й зимовий вітер дме.

Пощо ця дивна суперечність
Твою порушує статечність
Та спокушає на думки?

Навіщо янголу пошкода,
Що всю його спокійну вроду
Неодностайністю плямить?

О божа сило земнородна,
У золотих тоненьких бровах
І в зелені твоїх очей

Я бачу згадку про страждання,
Про біль і про тяжкі зітхання,
Та про нещастя злого день.

Природа, видко, на усьому,
Що зі свого родила лона,
Поставила й своє тавро,

Аби нагадувати дітям
Про те, що навіть райські квіти
Буденне обіймає тло.

Та ні; такі думки непевні,
Не душать ангелів пустельні
Чи гір засніжених вітри,

Не в цьому задум є всесвітній,
Аби нагадувати злидні
На кроці кожному красі.

Вона дарує нам відраду
У недосяжних зір плеядах
І у краплиночках роси,

Що вийшло все з її простору,
Нехай то звір чи тихі води,
Чи навіть квіти навесні;

Вона показує людині
Неперевершеність творіння,
Яке зі звичного пішло,

Аби небес краси сягнути,
Порвати межі всі та пута,
Створити бога самого –

І небувалий образ гордий,
Життям посічений жорстоким,
Мені такий секрет одкрив

Посеред звичної години
І без хорів небесних співу,
І без аскез важких років.

Нехай же бачу я й надалі
У звичному красу й принаду,
Надію, радість, янголів,

А ти, деннице Вавилона,
Знайди безсмертя не на троні,
Та у поетовім вірші.