Є на небі такі зорі, що наднові звуться
То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
Світить собі така зірка, непоказна, наче
І ніхто її між інших зірок і не бачить.
А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
І всі погляди одразу приверта до себе.
Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
Отак само і між люди іноді буває,
Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
А прийде лиха година, устануть до бою
І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
Щоби булаву тримати і самим сіяти.
Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
Отаким, мені здається, був Степан Опара,
Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
Та гіркою у Степана була його доля.
Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
У Медведівці відома був, мабуть людина.
Та Медведівки тієї мало хто і знає,
Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
Після Зборова згадали й його у тій сотні.
То були часи тривожні, і часи турботні,
Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
Із козака, із простого вибитись в старшини.
Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
На чолі своєї сотні в селі опинився.
Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
Де маршалок Любомирський москалів понищив.
Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
А Опару із посольством відправив в Варшаву.
За два роки так нічого і не збудували,
Правда, що із москалями тепер воювали.
А у битві під Жовнином москалі здолали,
Полоняником Степана в Московію взяли.
Був два роки у полоні, мабуть, надивився
На москальське життя-буття…Багато навчився.
Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
Москва, видно, захотіла отим скористатись,
Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
Поки він із козаками Правобіччям товкся,
Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
Брюховецькому не дали дістатися Бару.
Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
Скористатись булавою могли би хутенько.
Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
Чи то гетьманської слави просто захотіли?
Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
«Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
«Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
Будем бити й королівську силу й силу царську!»
От на тому й порішили. До татар послали,
Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
А татарам то в охоту, їм би воювати
З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
Поки думали татари та поки збирались,
Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
Думали, що не допустять у місто нікого.
Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
Обложили та й зладнали досить скоро справу.
Була Умань з москалями, а козацька стала.
Тут же після перемоги і раду зібрали.
На тій раді заходились гетьмана обрати,
Стали більшістю Опару тоді викликати.
Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
Дорошенка генеральним обозним обрали,
Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
Генеральним осавулом на раді зробили.
Щоб татари воювали та вірно служили,
До турецького султана посольство зібрали,
Щоби турки Україну під свій захист взяли.
Майже всі полки, що були на Правобережжі,
Зголосилися Опару визнати належно.
Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
Та поки в Опари сили на таке немає,
Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
Та залоги з України свої забирайте.
А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
Щоб забратись з України скоріш поспішили.
А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
Брюховецькому веліли із тим розібратись.
Той у Каневі із військом якраз ошивався,
Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
Йти на правий бік із військом із великим радив.
А Опара за тим часом нові плани має,
Він на Канів своє військо уже направляє,
Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
І вже там із москалями, як слід розібратись.
Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
Підняли, аби Опарі ударити в спину.
Свої полки найвірніші проти них він кинув,
В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
Мав Степан необережність листи написати
До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
Розберемось з москалями й на татар ударим.
Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
Звинуватили татари Опару у зраді
Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
То виходить, що Петрові вигод більше всього.
Чи то не він свою руку і приклав до того?
Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
І з татарського полону викупив Степана.
Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
А надумав того бранця ляхам передати,
Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
А Степанові у ляхів довелось страждати.
То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
А тікав, тоді на палі бідного скарали.
А другі казали, наче, в кайданах возили
По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
Мазовецьку і отам вже завершили справу.
Злі усі були на нього: москалі й татари,
Ляхи. Та і українці злились на Опару,
Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
Так ославили Степана через ту неправду,
Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.