Світогляди згаслих розбитих ламп
розглядають застояний світ.
Дощ всю ніч щось сказати комусь хотів –
не сказав,
жебраком зголоднілим все бродив по дворі.

Трохи лаяв людей, вигравав на старенькій гітарі –
і вмовк.
Це було щось ну типу живої розмови з собою і богом,
коли вуха будівель від часу потріскались, згнили,
і ніхто не вслухався в сумну епіграму зливи.

А під ранок розвиднілось,
каркорони віщали безслів'я мені і осінь.
Дощ, забувшись, заснув, промочивши у всласних калюжах ноги,
йому снилися сни про людей, їх байдужість жорстокість.
Допікали, мабуть, до живого...

Але він все мовчав. Бо нікому про це не розкажеш.

***
Мої штори жовтіють по мірі того, як приходить ранок.
Прилипла до шкіри, до ребер тиша поволі тане.
На годиннику п'ять п'ятдесят і давно запізно
розглядати минулого перші невмілі ескізи.

Гавкіт собак розпинає всі звуки навколо дому.
Дощ уві сні щось бурмоче про викиди, шум і дотики,
він важко дихає, кашляє, трохи нудотно стогне.
Він нас давно не любить. Тому й літо буде спекотне.

липень 2018р.