втрачаєш колір, втрачаєш блиск
не перезентабельна, не читабельна.
про таких, як ти, говорять, що високо,
що боляче падати з останнього щабеля

і драбина хитка.
і із неба вже фарба лущиться.
опустивши повіки, можна відчути вічність,
а повітря – лише невагоме згущення
в тій частині, де легені сковує відчаєм.

і минуле, від якого ніяк не знищитись
підкрадається вслід за осінню,
такі, як ти, завжди багато щось пишуть,
але не читають, навіть якщо попросять.

спускаєш очі, ховаєш зір,
десь з півобличчя закрито маскою,
людям і світу відвикла вірити,
на самоті – відучилась плакати.

павутинка – тонка.
біля пекла – сама радіація.
поспішати нема куди – бо усе вже втратила,
на початку, зникала душевна грація,
потім зір, потім мова, потім вуха заклало ватою.

потім якось саме...
ти із тих, хто не хоче про себе згадувати,
хто в пориві дурному себе продавали публіці,
аби людству хоч слово, хоч пісню вартувати.
і зносились душею, проводжаючи поглядом ціль.

сидиш у темряві, дихаєш часом,
у грудях в'януть осінні квіти.
ще є слова – без гриму й прикраси,
та з таких ти ніколи не вміла творити.

листопад 2018р.