Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.