Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.