- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.