Сидять якось українець з москалем і греком
Понад Кальміусом. Місто зовсім недалеко
Понад морем гордо неба блакить підпирає.
В сотнях вікон його сонце відблисками грає.
Вдалині димлять заводи, трублять пароплави.
Живе місто і щоденні вирішує справи.
А ці сіли відпочити та й розговорились,
Бо ж у місті цьому, власне колись народились.
В ньому вони виростали, отож добре знали
Кожну вулицю. Одначе, сперечатись стали,
Як же місто називати. Москаль став казати:
- Місто Жданов недаремно стали називати.
Видатний діяч радянський отут народився,
До постів в Москві високих, навіть дослужився.
Зробив гарного багато в житті для країни…
- Ага, звісно, - аж скривився з тих слів українець, -
«Ждановщину» будуть довго люди пам’ятати.
Додумались, ім’ям ката місто називати.
- Саме так, - грек встряв в розмову, - чого і міняли?
Адже місто з заснування гарну назву мало.
Колись, коли Катерина Крим до рук узяла,
Тоді греки з того Криму місто й заснували.
В честь одного із районів у Бахчисараї
І назвали – Маріампіль. Хто ж того не знає?
Згодом стало Маріуполь – краще вимовляти.
Так, що саме так і треба місто називати.
Посміхнувся українець: - Розкажу вам, хлопці
Історію. Вже в якому все то було році,
То не знаю. Та ще степом татарва гуляла.
Ще і греки тоді з Криму ніс не висували.
Москалів не було й близько. Лише Січ стояла
І козаки степ навколо одні обробляли.
Коли вже козак не бачив в собі тої сили,
Щоб ходити у походи, то брався за діло.
Виділяло товариство йому шмат земельки
Під зимівник. Отож колись мій предок Омелько
Теж задумався на старість уходом зайнятись.
Захотів собі земельки під зимівник взяти.
Та всі землі біля Січі на той час зайняли.
Там старшина зимівники собі збудувала.
Каже йому товариство: - Як знайдеш ти вільну,
Підходящу де ділянку у степах привільних,
То й будуй собі там хату чи то халабуду.
Та ділянка тобі, звісно, належати буде.
І подавсь тоді Омелько земельку шукати
По степах та по байраках в пошуках блукати.
Пішов уздовж Кінських Вод він, де землі козацькі.
Бо ж на тому боці, знає, лиш степи татарські.
Іде усе та питає, чи є де земелька,
Щоби могла прихистити старого Омелька.
Та земля уже належить комусь із старшини.
Тож степами далі й далі козак йти повинен.
Аж до Кальміуса, врешті, Омелько дістався.
Понад річкою у вербах спочивати вклався.
І наснилось йому, наче, їде якось полем,
Тільки вітер голим степом гасає навколо.
А він орду виглядає чи то де не скаче.
Бо з ордою воювати – то діло козаче.
Опинився понад річку. Недалеко море.
Аж тут і ординське військо з’явилося скоро.
Наступає на козака. Дістав він домаху
Та і взявся із ордою битися без страху.
Як махне домаха вліво – то татарву скосить.
Як махне управо – сотню голів разом зносить.
Скільки билися – не знати. Та орда злякалась
І рятунку пошукати у степи подалась.
Утомився і Омелько, шабля з рук упала
І з розгону гострим вістрям у землю устряла.
Став Омелько витягати – та сили немає.
Наче, земля його шаблю у собі тримає
І не хоче відпускати козака від себе …
Та й прокинувсь. Вже на сході рожевіє небо.
Підняв очі свої сонні та і диво бачить –
Стирчить в землі поряд нього шаблюка козача –
Його вірная домаха. Як то воно сталось?
Чи то йому серед ночі неспокійно спалось?
Чи то Боже провидіння?Мабуть, таки Боже?!
Хоч блукала досі степом ще сила ворожа,
Та рішив Омелько далі землі не шукати,
А тут саме свій зимівник почав закладати.
І назвав його Домаха. Літа проминали.
Вже коли при Катерині Січ поруйнували
І козачі землі стали усім роздавати.
Стали німців, стали сербів сюди закликати.
Прибули із Криму греки на обжите місце
Й «заснували» в честь Марії своє нове місто.
Тож не треба, мабуть, хлопці, голови ламати,
Як би правильніше місто наше називати.
Бо «засновники» ще тільки із возів злізали,
А тут уже українські хатини стояли..
А, скажімо, Дніпро взяти чи то там Одесу,
Чи другі міста південні, ради інтересу,
У історії у їхній трохи покопати –
Усі вони починались з козацької хати.