Листопад швидко скидав обпечене багрянцем листя. Цілий день йшов рясний дощ і жінка, поспішаючи з роботи додому, прикривалася парасолькою, яку вітер намагався вирвати з рук.
Струсивши з мокрої краплі дощу, Маргарита подзвонила матері на мобільний телефон.
— Мамо, алло, алло, тебе погано чути, глухо, як у трубі, чи у погребі!!! Вийди на вулицю, щоб нормально поговорити! Алло... альо... Що за зв'язок?
— Доню, не кричи, я тебе добре чую! То приїдеш завтра?
— Так, уже скумбрію копчену купила, таку, як ти любиш, набрала сиру, ковбаси, ще усіляких солодощів і подарунків. Звари лише картоплі, бо без неї ніяк не обійтися — як немає на столі, то чогось бракує!!! — продовжувала горланити.
— Добре, доцю, приготую і салат зроблю, не хвилюйся! Тоді до завтра! Цьом!
Сорокарічна жінка почувши зумер, перезавантажила мобільний. Поспішно почала складати речі в дорогу. Саме необхідне, бо сумка з харчами таки важкувата.
Мати Маргарити Зінаїда — жила у розкішному селі навпроти церкви. Чоловік помер десять років тому, але вона так і залишилася вдовицею: веселою, набожною, ревною парафіянкою, яка ладна віднести до храму все, що мала у хаті. Маргарита, єдина донька в родині, вдалася у матір — блакитноока, русява і така ж цибата. Білою вороною кликали у школі, бо відрізнялася від інших не лише зовні — відлюдькувата, трохи дивна. Не те, що безглузда — мрійниця, фантазерка. Бувало, у школі на уроці математики всі пишуть контрольну роботу з алгебри, а вона дивиться у вікно, як вруняться яблуні, вишні, вдалині вагітніють хмари, на стадіоні грають у волейбол підлітки, а двірник підмітає бігові доріжки на стадіоні. Марго, підперши рукою підборіддя, гризе олівець і блаженно усміхається , думками там за великими шибками. Поки вчителька не приведе до тями, назвавши кілька разів її прізвище — Сивілко, не обернеться, погляду не відведе від широких вікон, хоч тюлі чи штори вішай. Довелося Валентині Михайлівні — класній керівничці — пересадити ученицю подалі від живої, пейзажної картини.
Як не кумедно, але "біла ворона" успішно закінчила середню школу, вступила в педагогічний інститут і
залишилася працювати у Львові вчителькою молодших класів. Заміж вийшла у двадцять п'ять за місцевого, симпатичного водія маршрутки. В їхній родині наче все було гаразд, окрім того, що дітей Бог не давав.
Казала: "Нічого... своїх немає, проте чужі, як рідні." Та якось дізналася, що її чоловік пристарався сина на стороні. Забрала речі без розбору польотів і переїхала в орендовану квартиру.
Відтоді ще більше заглибилася в роботу, весь свій вільний час витрачала на маленьких, допитливих школяриків.
Наступного дня, переступивши поріг рідної домівки, Маргарита почула жваву розмову, що перемежовувалася з гучним реготом.
На просторій кухні за круглим столом сиділа Зінаїда у колі подруг, і жваво жестикулюючи руками, щось цікаве розповідала.
Почувши ляскання дверей кинулася назустріч Маргариті.
— О, доня приїхала, як я рада, приєднуйся до нас, моя красунечко! Картоплі я наварила, ха...ха...ха... як тобі обіцяла, але ми вже її давно з'їли, тож вибач, люба! — почала обіймати розгублену Маргариту, що стояла сиротою на порозі.
Не встигла Зінаїда налляти по чарчині за доньчин приїзд, як у дім увійшов батюшка Микола.
— Слава Богу! Доброго вечора чесній компанії, бачу, що наперед святкуєте свій день народження, раба Божа Зінаїдо! Яке неподобство! — засміявся служитель церкви, погладивши чорну, акуратну борідку, в якій де-не-де проглядала сивина.
— А чому б ні, коли коліжанки в домі і Марго приїхала з подарунками, — зубоскалила привітна господиня, підставляючи ближче стільчик шановному гостю .
— Сідайте, отче! Бачу, що Ви вже десь добряче причастилися, а ми по п'ять грамів випили з дівчатами і теревені розвели.
— Як тут не причаститися, коли стільки виснажливої роботи у церкві: то весілля, то похорони, то христини, то поминки — пригощають, наливають, розривають на шматки, ніколи і лоба перехрестити. — жартував, добряче напідпитку, викладаючи з кишень бордові яблука на стіл.
— Маргарито, як у тебе справи? Чому до сповіді рідко ходиш? — перевів мову на божественний лад, насупивши густі чорні брови.
— То я ж на Великдень сповідалася, з того часу нічого не змінилося, все ж Вам, отче Миколо, розповідала. Розлучилася, живу сама, вчителюю. — виправдовувалася жінка за свій одноманітний спосіб життя, ховаючи погляд голубих очей у пишній пазусі.
— Гріхи у всіх є, не встигнеш рота роззявити, а вони як горобці налітають на людину, навіть з ліжка не потрібно вставати. Тільки прокинувся, ввімкнув, як лампочку, свідомість, а вже сатана поряд, точить мізки, спокушає, тому потрібно очищати душу. А у вас у піст: ковбаса, сало, риба на столі. Добре... що там розголошувати, наливайте, хай воно сказиться!
— Освящається піща сія бладаттю духа святого. Во ім'я Отца і Сина і Святого духа! Амінь! Господь милосердний нехай простить нам, грішним, провини! — знову білозубо усміхнувся, і потягнувся завзято до тмяної пляшки з самогоном.
— А, може, з Вас досить, святий отче? — вже добряче наклюкалися, матушка буде сваритися. Щось Ви зачастили... що люди скажуть? Тиждень квасите, не просихаєте... Побійтесь Бога!
— Тьотю Зіно, хіба ж я п'яний?
— Ато, мабуть, ні! Підіть подивіться у дзеркало — пика червона, очі ось-ось повилазять з орбіт, язиком ледь верзете казна що!
— То я дуже втомився, весь день на ногах, не присідаючи!
— То йдіть додому і проспіться.
Замість того, щоб прислухатися до Зінаїди, (єдина із парафіян церкви не боялася різати правду в очі), духовник пішов у світлицю. Розсівшись вільготно на м'якому дивані, голосно ввімкнув телевізор.
У Зінаїди почувався, як у рідної неньки. Інколи та його рятувала від похмілля, а потім, як мати, давала прочуханки, коли впадав у черговий запій. Зазвичай це траплялося три рази на рік, після Різдва, Великодня і Спаса, та останнім часом батюка прикладався до чарки без усіляких на те причин.
Подруги, перемоловши кісточки святому отцю, почали кланятися, збиратися додому. На дворі стало моторошно, волого, як у темному льосі. Вітер нагнав ватне хмаровиння, заполонивши усе небо, збиралося на дощ. В саду шаруділо сухе листя. Здавалося, що лихий звір підкрадається до обійстя, коли падали стиглі яблука з розлогих дерев. Зінаїда з донькою провели гостей до воріт, ще трохи з ними наостанок побазікали, а коли повернулися, то побачили, що батюшка заснув "мертвим сном" на картатій плахтині, розкинувши руки і ноги немовлям.
— І що тепер робити?, — запитала Маргарита матір.
— Хіба це вперше, доню? — сумно закивала головою Зінаїда, сьорбнувши носом, почимчикувала у веранду дзвонити матушці.
— Олю, тут отця Миколу міцний сон звалив у мене прямо на дивані, і розчуняти його марна справа. Може, прийдіть і відведіть бідного чоловіка додому.
— А навіщо ж Ви йому наливали, тьотю Зіно? — дратувалася жінка.
— Та він уже прийшов п'яний в зюзьку, якщо чесно, тож я тут ні до чого. Краще заберіть, бо сам не дійде, сильно розвезло.
— Куди я його поволочу о дванадцятій ночі, — кричала матушка Ольга, — не під плотом, ніхто не бачить і то добре! Холера б вхопила Ірода проклятого! От скотиняка, людям соромно в очі дивитися! Тьотю Зіно, нехай уже у вас переночує, а вранці я прибіжу і його добряче вгрію! Їй-бо, цього разу отримає на горіхи, хай мене Бог простить, але терпець увірвався!
— Добре, Олю, не переймайтеся Ви так, я сама йому завтра на тверезу голову всиплю перцю!
— Тьотю Зіно, не кладіть трубки... альо... прикрийте, будь ласка, там Миколу чим-небудь, щоб не замерз, а то, не доведи Господи, ще захворіє, хто ж тоді буде в неділю правити літургію? — додала стурбовано наостанок.
— Добре, не переживайте, якось воно буде...на добраніч, матушко! — і відразу ж попросила Маргариту,
— доню, витягни з шафи ковдру і прикрий батюшку, бо в хаті дійсно холоднувато. І сама вкладайся у своїй кімнатці, там чиста білизна в комоді.
Маргарита підійшла до змореного і обережно вкрила пледом із вовни. Хотілося доторкнутися, поправити міцно заснулому чоловікові руку, що безпорадно висла на краєчку дивана. Прибрати пасмо смоляного волосся з високого засмаглого чола, нахилитися і почути стукіт серця, спокійне дихання. Її погляд зупинився на виразних пухлих вустах, гарному обличчю, і вона піймала себе на думці, що дійсно спокуса підстерігає людину на кожнім кроці.
Жінка зашарілася, ніби стіни світлиці могли прочитати її грішні думки. Мати захропіла на всю хату і Маргарита, схаменувшись, тихо попрямувала у свою кімнату. Переодягнувшись в легеньку нейлонову сорочку, вляглася на вузькому залізному ліжку. Старий матрац муляв ковтяхами, тож крутилася з боку на бік пів ночі, а вранці прокинулася, відчувши, що хтось її уважно розглядає.
Відкривши заспані очі, побачила отця Миколу. Той стояв біля ліжка і чекав, коли прокинеться спляча красуня. І, дійсно, в ту мить вона була звабливою. Біляве волосся розсипалося на гаптованій подушці. Мармурове обличчя з невеличкою родимкою на правій щоці сяяло світанковим промінням. З-під ковдри визирали високі, пишні груди.
Жінка здивовано закліпала довжелезними віями і, прикрившись простирадлом, запитала,
— Батюшко, щось сталося, чи Вам щось потрібно?
— Ні, я лише хочу перепросити за вчорашню поведінку. Священнику не личить так напиватися.
— Так, отче, не пасує. Вже люди про Вас усіляке пліткують. Не доведи Господи, до архимандрита дійде, то позбавлять сану і приходу.
— А хто церкву в нашому селі звів? — одразу відрубав отець Микола. — Хіба не я хрест встановив на маківці храму? Навіть будівельники боялися лізти на верхотуру. Якби ж був алкоголіком, то хіба встановив би триметрову святиню? І зауваж, без жодної страховки, Бог і янгол мене оберігали.
Церкву збудував во славу Господа і пресвятої Діви Марії. — перехрестився три рази набожно, поцілувавши дерев'яний натільний хрестик, а потім важко зітхнув.
— Ти ж про мене нічого не знаєш, лише те, що від тебе старший на три роки. А я займаюся спортом, плаваю взимку в річці, підтягуюся на турніку, качаю прес. Ось глянь, які кубики. П'ятдесят разів можу спокійно віджатися на кулаці від підлоги!
Маргарита скривила скептичну міну.
— Не віриш? Я так і знав. Чого либишся? Ось дивися... рахуй... тільки тихо, щоб мати не прокинулася .
Та батюшка не врахував, що у тітки Зінаїди був чудовий слух. Коли стара підлога почала рипіти ніби старий віз на брущатій дорозі,
Зінаїда миттєво прокинулася. Прислухалася до дивних звуків, хвильку поміркувала і підхопилася обшпареною куркою з ліжка.
— Господи, що ж це діється там за стіною? Невже отець Микола з моєю донькою гріховодять, так низько опустилися? А чому б ні? Вона молода, вже два роки сама, і він красивий, як Ісус Христос на іконі, недарма всі баби йому в рот заглядають, руки цілують, як тут встояти перед такою спокусою. Казали, що батюшка не лише горілку полюбляє, невже правда? — бігала зі своєї спальні на кухню, а звідти у коридор, вхопившись за голову обома руками, і не знала, як правильно вчинити: чи подзвонити матушці, чи припинити гріхопадіння збоченців самій?
А тим часом отець Микола, відтиснувшись двадцять разів, далі ще дужче пихтів, як паровоз. З похмілля непереливки займатися фізичними вправами, але він вперто не здавався. Важко дихаючи, спітнілий доводив Маргариті, що сильний, мужній, витривалий.
— Хух... рип...хух...рип...хух...рип...рип... — чулося в доньчиній спальні.
— Може, не треба, вже втомилися, досить? Та й мені якось соромно, що Ви заради мене так сильно напружуєтеся... серце може зупинитися, дорогенький? Не перестарайтеся, я вірю, що Ви ще довго так можете.
Зінаїда все те чула: ритмічне рипіння, важке дихання, сопіння, зойкання і доньчині вмовляння зупинитися.
— Бач, яка шльондра, а совість таки мучить! Нарешті Зінаїда не витримала.
Зопалу збентежена, багряна влетіла в доньчину спальню, й заклякла на місці. Потім закашлялася і видихнула так, ніби це вона щойно відтискалася від підлоги.
— Батюшка, досить, уже п'ятдесят два рази! — зафіксувала Маргарита.
Священник впав безсило на підлогу і знепритомнів.
Коли віділляли водою, прибігла матушка Ольга.
— Тьотю Зіно, а Ви вчора словом не обмовилися, що Марго приїхала, — зиркнула на жінку в нічній сорочці так, що та зніяковіла.
— А хіба Ви питали за доньку? — дивувалася Зінаїда.
З того часу батюшку ніхто напідпитку не бачив, а Маргарита через дев'ять місяців народила сина. Ходили чутки, що дитина схожа як дві краплі води на отця Миколу, та хто його зна, ми ж свічку не тримали?

02.07.2023р.