
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Біла ворона
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Біла ворона
Листопад швидко скидав обпечене багрянцем листя. Цілий день йшов рясний дощ і жінка, поспішаючи з роботи додому, прикривалася парасолькою, яку вітер намагався вирвати з рук.
Струсивши з мокрої краплі дощу, Маргарита подзвонила матері на мобільний телефон.
— Мамо, алло, алло, тебе погано чути, глухо, як у трубі, чи у погребі!!! Вийди на вулицю, щоб нормально поговорити! Алло... альо... Що за зв'язок?
— Доню, не кричи, я тебе добре чую! То приїдеш завтра?
— Так, уже скумбрію копчену купила, таку, як ти любиш, набрала сиру, ковбаси, ще усіляких солодощів і подарунків. Звари лише картоплі, бо без неї ніяк не обійтися — як немає на столі, то чогось бракує!!! — продовжувала горланити.
— Добре, доцю, приготую і салат зроблю, не хвилюйся! Тоді до завтра! Цьом!
Сорокарічна жінка почувши зумер, перезавантажила мобільний. Поспішно почала складати речі в дорогу. Саме необхідне, бо сумка з харчами таки важкувата.
Мати Маргарити Зінаїда — жила у розкішному селі навпроти церкви. Чоловік помер десять років тому, але вона так і залишилася вдовицею: веселою, набожною, ревною парафіянкою, яка ладна віднести до храму все, що мала у хаті. Маргарита, єдина донька в родині, вдалася у матір — блакитноока, русява і така ж цибата. Білою вороною кликали у школі, бо відрізнялася від інших не лише зовні — відлюдькувата, трохи дивна. Не те, що безглузда — мрійниця, фантазерка. Бувало, у школі на уроці математики всі пишуть контрольну роботу з алгебри, а вона дивиться у вікно, як вруняться яблуні, вишні, вдалині вагітніють хмари, на стадіоні грають у волейбол підлітки, а двірник підмітає бігові доріжки на стадіоні. Марго, підперши рукою підборіддя, гризе олівець і блаженно усміхається , думками там за великими шибками. Поки вчителька не приведе до тями, назвавши кілька разів її прізвище — Сивілко, не обернеться, погляду не відведе від широких вікон, хоч тюлі чи штори вішай. Довелося Валентині Михайлівні — класній керівничці — пересадити ученицю подалі від живої, пейзажної картини.
Як не кумедно, але "біла ворона" успішно закінчила середню школу, вступила в педагогічний інститут і
залишилася працювати у Львові вчителькою молодших класів. Заміж вийшла у двадцять п'ять за місцевого, симпатичного водія маршрутки. В їхній родині наче все було гаразд, окрім того, що дітей Бог не давав.
Казала: "Нічого... своїх немає, проте чужі, як рідні." Та якось дізналася, що її чоловік пристарався сина на стороні. Забрала речі без розбору польотів і переїхала в орендовану квартиру.
Відтоді ще більше заглибилася в роботу, весь свій вільний час витрачала на маленьких, допитливих школяриків.
Наступного дня, переступивши поріг рідної домівки, Маргарита почула жваву розмову, що перемежовувалася з гучним реготом.
На просторій кухні за круглим столом сиділа Зінаїда у колі подруг, і жваво жестикулюючи руками, щось цікаве розповідала.
Почувши ляскання дверей кинулася назустріч Маргариті.
— О, доня приїхала, як я рада, приєднуйся до нас, моя красунечко! Картоплі я наварила, ха...ха...ха... як тобі обіцяла, але ми вже її давно з'їли, тож вибач, люба! — почала обіймати розгублену Маргариту, що стояла сиротою на порозі.
Не встигла Зінаїда налляти по чарчині за доньчин приїзд, як у дім увійшов батюшка Микола.
— Слава Богу! Доброго вечора чесній компанії, бачу, що наперед святкуєте свій день народження, раба Божа Зінаїдо! Яке неподобство! — засміявся служитель церкви, погладивши чорну, акуратну борідку, в якій де-не-де проглядала сивина.
— А чому б ні, коли коліжанки в домі і Марго приїхала з подарунками, — зубоскалила привітна господиня, підставляючи ближче стільчик шановному гостю .
— Сідайте, отче! Бачу, що Ви вже десь добряче причастилися, а ми по п'ять грамів випили з дівчатами і теревені розвели.
— Як тут не причаститися, коли стільки виснажливої роботи у церкві: то весілля, то похорони, то христини, то поминки — пригощають, наливають, розривають на шматки, ніколи і лоба перехрестити. — жартував, добряче напідпитку, викладаючи з кишень бордові яблука на стіл.
— Маргарито, як у тебе справи? Чому до сповіді рідко ходиш? — перевів мову на божественний лад, насупивши густі чорні брови.
— То я ж на Великдень сповідалася, з того часу нічого не змінилося, все ж Вам, отче Миколо, розповідала. Розлучилася, живу сама, вчителюю. — виправдовувалася жінка за свій одноманітний спосіб життя, ховаючи погляд голубих очей у пишній пазусі.
— Гріхи у всіх є, не встигнеш рота роззявити, а вони як горобці налітають на людину, навіть з ліжка не потрібно вставати. Тільки прокинувся, ввімкнув, як лампочку, свідомість, а вже сатана поряд, точить мізки, спокушає, тому потрібно очищати душу. А у вас у піст: ковбаса, сало, риба на столі. Добре... що там розголошувати, наливайте, хай воно сказиться!
— Освящається піща сія бладаттю духа святого. Во ім'я Отца і Сина і Святого духа! Амінь! Господь милосердний нехай простить нам, грішним, провини! — знову білозубо усміхнувся, і потягнувся завзято до тмяної пляшки з самогоном.
— А, може, з Вас досить, святий отче? — вже добряче наклюкалися, матушка буде сваритися. Щось Ви зачастили... що люди скажуть? Тиждень квасите, не просихаєте... Побійтесь Бога!
— Тьотю Зіно, хіба ж я п'яний?
— Ато, мабуть, ні! Підіть подивіться у дзеркало — пика червона, очі ось-ось повилазять з орбіт, язиком ледь верзете казна що!
— То я дуже втомився, весь день на ногах, не присідаючи!
— То йдіть додому і проспіться.
Замість того, щоб прислухатися до Зінаїди, (єдина із парафіян церкви не боялася різати правду в очі), духовник пішов у світлицю. Розсівшись вільготно на м'якому дивані, голосно ввімкнув телевізор.
У Зінаїди почувався, як у рідної неньки. Інколи та його рятувала від похмілля, а потім, як мати, давала прочуханки, коли впадав у черговий запій. Зазвичай це траплялося три рази на рік, після Різдва, Великодня і Спаса, та останнім часом батюка прикладався до чарки без усіляких на те причин.
Подруги, перемоловши кісточки святому отцю, почали кланятися, збиратися додому. На дворі стало моторошно, волого, як у темному льосі. Вітер нагнав ватне хмаровиння, заполонивши усе небо, збиралося на дощ. В саду шаруділо сухе листя. Здавалося, що лихий звір підкрадається до обійстя, коли падали стиглі яблука з розлогих дерев. Зінаїда з донькою провели гостей до воріт, ще трохи з ними наостанок побазікали, а коли повернулися, то побачили, що батюшка заснув "мертвим сном" на картатій плахтині, розкинувши руки і ноги немовлям.
— І що тепер робити?, — запитала Маргарита матір.
— Хіба це вперше, доню? — сумно закивала головою Зінаїда, сьорбнувши носом, почимчикувала у веранду дзвонити матушці.
— Олю, тут отця Миколу міцний сон звалив у мене прямо на дивані, і розчуняти його марна справа. Може, прийдіть і відведіть бідного чоловіка додому.
— А навіщо ж Ви йому наливали, тьотю Зіно? — дратувалася жінка.
— Та він уже прийшов п'яний в зюзьку, якщо чесно, тож я тут ні до чого. Краще заберіть, бо сам не дійде, сильно розвезло.
— Куди я його поволочу о дванадцятій ночі, — кричала матушка Ольга, — не під плотом, ніхто не бачить і то добре! Холера б вхопила Ірода проклятого! От скотиняка, людям соромно в очі дивитися! Тьотю Зіно, нехай уже у вас переночує, а вранці я прибіжу і його добряче вгрію! Їй-бо, цього разу отримає на горіхи, хай мене Бог простить, але терпець увірвався!
— Добре, Олю, не переймайтеся Ви так, я сама йому завтра на тверезу голову всиплю перцю!
— Тьотю Зіно, не кладіть трубки... альо... прикрийте, будь ласка, там Миколу чим-небудь, щоб не замерз, а то, не доведи Господи, ще захворіє, хто ж тоді буде в неділю правити літургію? — додала стурбовано наостанок.
— Добре, не переживайте, якось воно буде...на добраніч, матушко! — і відразу ж попросила Маргариту,
— доню, витягни з шафи ковдру і прикрий батюшку, бо в хаті дійсно холоднувато. І сама вкладайся у своїй кімнатці, там чиста білизна в комоді.
Маргарита підійшла до змореного і обережно вкрила пледом із вовни. Хотілося доторкнутися, поправити міцно заснулому чоловікові руку, що безпорадно висла на краєчку дивана. Прибрати пасмо смоляного волосся з високого засмаглого чола, нахилитися і почути стукіт серця, спокійне дихання. Її погляд зупинився на виразних пухлих вустах, гарному обличчю, і вона піймала себе на думці, що дійсно спокуса підстерігає людину на кожнім кроці.
Жінка зашарілася, ніби стіни світлиці могли прочитати її грішні думки. Мати захропіла на всю хату і Маргарита, схаменувшись, тихо попрямувала у свою кімнату. Переодягнувшись в легеньку нейлонову сорочку, вляглася на вузькому залізному ліжку. Старий матрац муляв ковтяхами, тож крутилася з боку на бік пів ночі, а вранці прокинулася, відчувши, що хтось її уважно розглядає.
Відкривши заспані очі, побачила отця Миколу. Той стояв біля ліжка і чекав, коли прокинеться спляча красуня. І, дійсно, в ту мить вона була звабливою. Біляве волосся розсипалося на гаптованій подушці. Мармурове обличчя з невеличкою родимкою на правій щоці сяяло світанковим промінням. З-під ковдри визирали високі, пишні груди.
Жінка здивовано закліпала довжелезними віями і, прикрившись простирадлом, запитала,
— Батюшко, щось сталося, чи Вам щось потрібно?
— Ні, я лише хочу перепросити за вчорашню поведінку. Священнику не личить так напиватися.
— Так, отче, не пасує. Вже люди про Вас усіляке пліткують. Не доведи Господи, до архимандрита дійде, то позбавлять сану і приходу.
— А хто церкву в нашому селі звів? — одразу відрубав отець Микола. — Хіба не я хрест встановив на маківці храму? Навіть будівельники боялися лізти на верхотуру. Якби ж був алкоголіком, то хіба встановив би триметрову святиню? І зауваж, без жодної страховки, Бог і янгол мене оберігали.
Церкву збудував во славу Господа і пресвятої Діви Марії. — перехрестився три рази набожно, поцілувавши дерев'яний натільний хрестик, а потім важко зітхнув.
— Ти ж про мене нічого не знаєш, лише те, що від тебе старший на три роки. А я займаюся спортом, плаваю взимку в річці, підтягуюся на турніку, качаю прес. Ось глянь, які кубики. П'ятдесят разів можу спокійно віджатися на кулаці від підлоги!
Маргарита скривила скептичну міну.
— Не віриш? Я так і знав. Чого либишся? Ось дивися... рахуй... тільки тихо, щоб мати не прокинулася .
Та батюшка не врахував, що у тітки Зінаїди був чудовий слух. Коли стара підлога почала рипіти ніби старий віз на брущатій дорозі,
Зінаїда миттєво прокинулася. Прислухалася до дивних звуків, хвильку поміркувала і підхопилася обшпареною куркою з ліжка.
— Господи, що ж це діється там за стіною? Невже отець Микола з моєю донькою гріховодять, так низько опустилися? А чому б ні? Вона молода, вже два роки сама, і він красивий, як Ісус Христос на іконі, недарма всі баби йому в рот заглядають, руки цілують, як тут встояти перед такою спокусою. Казали, що батюшка не лише горілку полюбляє, невже правда? — бігала зі своєї спальні на кухню, а звідти у коридор, вхопившись за голову обома руками, і не знала, як правильно вчинити: чи подзвонити матушці, чи припинити гріхопадіння збоченців самій?
А тим часом отець Микола, відтиснувшись двадцять разів, далі ще дужче пихтів, як паровоз. З похмілля непереливки займатися фізичними вправами, але він вперто не здавався. Важко дихаючи, спітнілий доводив Маргариті, що сильний, мужній, витривалий.
— Хух... рип...хух...рип...хух...рип...рип... — чулося в доньчиній спальні.
— Може, не треба, вже втомилися, досить? Та й мені якось соромно, що Ви заради мене так сильно напружуєтеся... серце може зупинитися, дорогенький? Не перестарайтеся, я вірю, що Ви ще довго так можете.
Зінаїда все те чула: ритмічне рипіння, важке дихання, сопіння, зойкання і доньчині вмовляння зупинитися.
— Бач, яка шльондра, а совість таки мучить! Нарешті Зінаїда не витримала.
Зопалу збентежена, багряна влетіла в доньчину спальню, й заклякла на місці. Потім закашлялася і видихнула так, ніби це вона щойно відтискалася від підлоги.
— Батюшка, досить, уже п'ятдесят два рази! — зафіксувала Маргарита.
Священник впав безсило на підлогу і знепритомнів.
Коли віділляли водою, прибігла матушка Ольга.
— Тьотю Зіно, а Ви вчора словом не обмовилися, що Марго приїхала, — зиркнула на жінку в нічній сорочці так, що та зніяковіла.
— А хіба Ви питали за доньку? — дивувалася Зінаїда.
З того часу батюшку ніхто напідпитку не бачив, а Маргарита через дев'ять місяців народила сина. Ходили чутки, що дитина схожа як дві краплі води на отця Миколу, та хто його зна, ми ж свічку не тримали?
02.07.2023р.
Струсивши з мокрої краплі дощу, Маргарита подзвонила матері на мобільний телефон.
— Мамо, алло, алло, тебе погано чути, глухо, як у трубі, чи у погребі!!! Вийди на вулицю, щоб нормально поговорити! Алло... альо... Що за зв'язок?
— Доню, не кричи, я тебе добре чую! То приїдеш завтра?
— Так, уже скумбрію копчену купила, таку, як ти любиш, набрала сиру, ковбаси, ще усіляких солодощів і подарунків. Звари лише картоплі, бо без неї ніяк не обійтися — як немає на столі, то чогось бракує!!! — продовжувала горланити.
— Добре, доцю, приготую і салат зроблю, не хвилюйся! Тоді до завтра! Цьом!
Сорокарічна жінка почувши зумер, перезавантажила мобільний. Поспішно почала складати речі в дорогу. Саме необхідне, бо сумка з харчами таки важкувата.
Мати Маргарити Зінаїда — жила у розкішному селі навпроти церкви. Чоловік помер десять років тому, але вона так і залишилася вдовицею: веселою, набожною, ревною парафіянкою, яка ладна віднести до храму все, що мала у хаті. Маргарита, єдина донька в родині, вдалася у матір — блакитноока, русява і така ж цибата. Білою вороною кликали у школі, бо відрізнялася від інших не лише зовні — відлюдькувата, трохи дивна. Не те, що безглузда — мрійниця, фантазерка. Бувало, у школі на уроці математики всі пишуть контрольну роботу з алгебри, а вона дивиться у вікно, як вруняться яблуні, вишні, вдалині вагітніють хмари, на стадіоні грають у волейбол підлітки, а двірник підмітає бігові доріжки на стадіоні. Марго, підперши рукою підборіддя, гризе олівець і блаженно усміхається , думками там за великими шибками. Поки вчителька не приведе до тями, назвавши кілька разів її прізвище — Сивілко, не обернеться, погляду не відведе від широких вікон, хоч тюлі чи штори вішай. Довелося Валентині Михайлівні — класній керівничці — пересадити ученицю подалі від живої, пейзажної картини.
Як не кумедно, але "біла ворона" успішно закінчила середню школу, вступила в педагогічний інститут і
залишилася працювати у Львові вчителькою молодших класів. Заміж вийшла у двадцять п'ять за місцевого, симпатичного водія маршрутки. В їхній родині наче все було гаразд, окрім того, що дітей Бог не давав.
Казала: "Нічого... своїх немає, проте чужі, як рідні." Та якось дізналася, що її чоловік пристарався сина на стороні. Забрала речі без розбору польотів і переїхала в орендовану квартиру.
Відтоді ще більше заглибилася в роботу, весь свій вільний час витрачала на маленьких, допитливих школяриків.
Наступного дня, переступивши поріг рідної домівки, Маргарита почула жваву розмову, що перемежовувалася з гучним реготом.
На просторій кухні за круглим столом сиділа Зінаїда у колі подруг, і жваво жестикулюючи руками, щось цікаве розповідала.
Почувши ляскання дверей кинулася назустріч Маргариті.
— О, доня приїхала, як я рада, приєднуйся до нас, моя красунечко! Картоплі я наварила, ха...ха...ха... як тобі обіцяла, але ми вже її давно з'їли, тож вибач, люба! — почала обіймати розгублену Маргариту, що стояла сиротою на порозі.
Не встигла Зінаїда налляти по чарчині за доньчин приїзд, як у дім увійшов батюшка Микола.
— Слава Богу! Доброго вечора чесній компанії, бачу, що наперед святкуєте свій день народження, раба Божа Зінаїдо! Яке неподобство! — засміявся служитель церкви, погладивши чорну, акуратну борідку, в якій де-не-де проглядала сивина.
— А чому б ні, коли коліжанки в домі і Марго приїхала з подарунками, — зубоскалила привітна господиня, підставляючи ближче стільчик шановному гостю .
— Сідайте, отче! Бачу, що Ви вже десь добряче причастилися, а ми по п'ять грамів випили з дівчатами і теревені розвели.
— Як тут не причаститися, коли стільки виснажливої роботи у церкві: то весілля, то похорони, то христини, то поминки — пригощають, наливають, розривають на шматки, ніколи і лоба перехрестити. — жартував, добряче напідпитку, викладаючи з кишень бордові яблука на стіл.
— Маргарито, як у тебе справи? Чому до сповіді рідко ходиш? — перевів мову на божественний лад, насупивши густі чорні брови.
— То я ж на Великдень сповідалася, з того часу нічого не змінилося, все ж Вам, отче Миколо, розповідала. Розлучилася, живу сама, вчителюю. — виправдовувалася жінка за свій одноманітний спосіб життя, ховаючи погляд голубих очей у пишній пазусі.
— Гріхи у всіх є, не встигнеш рота роззявити, а вони як горобці налітають на людину, навіть з ліжка не потрібно вставати. Тільки прокинувся, ввімкнув, як лампочку, свідомість, а вже сатана поряд, точить мізки, спокушає, тому потрібно очищати душу. А у вас у піст: ковбаса, сало, риба на столі. Добре... що там розголошувати, наливайте, хай воно сказиться!
— Освящається піща сія бладаттю духа святого. Во ім'я Отца і Сина і Святого духа! Амінь! Господь милосердний нехай простить нам, грішним, провини! — знову білозубо усміхнувся, і потягнувся завзято до тмяної пляшки з самогоном.
— А, може, з Вас досить, святий отче? — вже добряче наклюкалися, матушка буде сваритися. Щось Ви зачастили... що люди скажуть? Тиждень квасите, не просихаєте... Побійтесь Бога!
— Тьотю Зіно, хіба ж я п'яний?
— Ато, мабуть, ні! Підіть подивіться у дзеркало — пика червона, очі ось-ось повилазять з орбіт, язиком ледь верзете казна що!
— То я дуже втомився, весь день на ногах, не присідаючи!
— То йдіть додому і проспіться.
Замість того, щоб прислухатися до Зінаїди, (єдина із парафіян церкви не боялася різати правду в очі), духовник пішов у світлицю. Розсівшись вільготно на м'якому дивані, голосно ввімкнув телевізор.
У Зінаїди почувався, як у рідної неньки. Інколи та його рятувала від похмілля, а потім, як мати, давала прочуханки, коли впадав у черговий запій. Зазвичай це траплялося три рази на рік, після Різдва, Великодня і Спаса, та останнім часом батюка прикладався до чарки без усіляких на те причин.
Подруги, перемоловши кісточки святому отцю, почали кланятися, збиратися додому. На дворі стало моторошно, волого, як у темному льосі. Вітер нагнав ватне хмаровиння, заполонивши усе небо, збиралося на дощ. В саду шаруділо сухе листя. Здавалося, що лихий звір підкрадається до обійстя, коли падали стиглі яблука з розлогих дерев. Зінаїда з донькою провели гостей до воріт, ще трохи з ними наостанок побазікали, а коли повернулися, то побачили, що батюшка заснув "мертвим сном" на картатій плахтині, розкинувши руки і ноги немовлям.
— І що тепер робити?, — запитала Маргарита матір.
— Хіба це вперше, доню? — сумно закивала головою Зінаїда, сьорбнувши носом, почимчикувала у веранду дзвонити матушці.
— Олю, тут отця Миколу міцний сон звалив у мене прямо на дивані, і розчуняти його марна справа. Може, прийдіть і відведіть бідного чоловіка додому.
— А навіщо ж Ви йому наливали, тьотю Зіно? — дратувалася жінка.
— Та він уже прийшов п'яний в зюзьку, якщо чесно, тож я тут ні до чого. Краще заберіть, бо сам не дійде, сильно розвезло.
— Куди я його поволочу о дванадцятій ночі, — кричала матушка Ольга, — не під плотом, ніхто не бачить і то добре! Холера б вхопила Ірода проклятого! От скотиняка, людям соромно в очі дивитися! Тьотю Зіно, нехай уже у вас переночує, а вранці я прибіжу і його добряче вгрію! Їй-бо, цього разу отримає на горіхи, хай мене Бог простить, але терпець увірвався!
— Добре, Олю, не переймайтеся Ви так, я сама йому завтра на тверезу голову всиплю перцю!
— Тьотю Зіно, не кладіть трубки... альо... прикрийте, будь ласка, там Миколу чим-небудь, щоб не замерз, а то, не доведи Господи, ще захворіє, хто ж тоді буде в неділю правити літургію? — додала стурбовано наостанок.
— Добре, не переживайте, якось воно буде...на добраніч, матушко! — і відразу ж попросила Маргариту,
— доню, витягни з шафи ковдру і прикрий батюшку, бо в хаті дійсно холоднувато. І сама вкладайся у своїй кімнатці, там чиста білизна в комоді.
Маргарита підійшла до змореного і обережно вкрила пледом із вовни. Хотілося доторкнутися, поправити міцно заснулому чоловікові руку, що безпорадно висла на краєчку дивана. Прибрати пасмо смоляного волосся з високого засмаглого чола, нахилитися і почути стукіт серця, спокійне дихання. Її погляд зупинився на виразних пухлих вустах, гарному обличчю, і вона піймала себе на думці, що дійсно спокуса підстерігає людину на кожнім кроці.
Жінка зашарілася, ніби стіни світлиці могли прочитати її грішні думки. Мати захропіла на всю хату і Маргарита, схаменувшись, тихо попрямувала у свою кімнату. Переодягнувшись в легеньку нейлонову сорочку, вляглася на вузькому залізному ліжку. Старий матрац муляв ковтяхами, тож крутилася з боку на бік пів ночі, а вранці прокинулася, відчувши, що хтось її уважно розглядає.
Відкривши заспані очі, побачила отця Миколу. Той стояв біля ліжка і чекав, коли прокинеться спляча красуня. І, дійсно, в ту мить вона була звабливою. Біляве волосся розсипалося на гаптованій подушці. Мармурове обличчя з невеличкою родимкою на правій щоці сяяло світанковим промінням. З-під ковдри визирали високі, пишні груди.
Жінка здивовано закліпала довжелезними віями і, прикрившись простирадлом, запитала,
— Батюшко, щось сталося, чи Вам щось потрібно?
— Ні, я лише хочу перепросити за вчорашню поведінку. Священнику не личить так напиватися.
— Так, отче, не пасує. Вже люди про Вас усіляке пліткують. Не доведи Господи, до архимандрита дійде, то позбавлять сану і приходу.
— А хто церкву в нашому селі звів? — одразу відрубав отець Микола. — Хіба не я хрест встановив на маківці храму? Навіть будівельники боялися лізти на верхотуру. Якби ж був алкоголіком, то хіба встановив би триметрову святиню? І зауваж, без жодної страховки, Бог і янгол мене оберігали.
Церкву збудував во славу Господа і пресвятої Діви Марії. — перехрестився три рази набожно, поцілувавши дерев'яний натільний хрестик, а потім важко зітхнув.
— Ти ж про мене нічого не знаєш, лише те, що від тебе старший на три роки. А я займаюся спортом, плаваю взимку в річці, підтягуюся на турніку, качаю прес. Ось глянь, які кубики. П'ятдесят разів можу спокійно віджатися на кулаці від підлоги!
Маргарита скривила скептичну міну.
— Не віриш? Я так і знав. Чого либишся? Ось дивися... рахуй... тільки тихо, щоб мати не прокинулася .
Та батюшка не врахував, що у тітки Зінаїди був чудовий слух. Коли стара підлога почала рипіти ніби старий віз на брущатій дорозі,
Зінаїда миттєво прокинулася. Прислухалася до дивних звуків, хвильку поміркувала і підхопилася обшпареною куркою з ліжка.
— Господи, що ж це діється там за стіною? Невже отець Микола з моєю донькою гріховодять, так низько опустилися? А чому б ні? Вона молода, вже два роки сама, і він красивий, як Ісус Христос на іконі, недарма всі баби йому в рот заглядають, руки цілують, як тут встояти перед такою спокусою. Казали, що батюшка не лише горілку полюбляє, невже правда? — бігала зі своєї спальні на кухню, а звідти у коридор, вхопившись за голову обома руками, і не знала, як правильно вчинити: чи подзвонити матушці, чи припинити гріхопадіння збоченців самій?
А тим часом отець Микола, відтиснувшись двадцять разів, далі ще дужче пихтів, як паровоз. З похмілля непереливки займатися фізичними вправами, але він вперто не здавався. Важко дихаючи, спітнілий доводив Маргариті, що сильний, мужній, витривалий.
— Хух... рип...хух...рип...хух...рип...рип... — чулося в доньчиній спальні.
— Може, не треба, вже втомилися, досить? Та й мені якось соромно, що Ви заради мене так сильно напружуєтеся... серце може зупинитися, дорогенький? Не перестарайтеся, я вірю, що Ви ще довго так можете.
Зінаїда все те чула: ритмічне рипіння, важке дихання, сопіння, зойкання і доньчині вмовляння зупинитися.
— Бач, яка шльондра, а совість таки мучить! Нарешті Зінаїда не витримала.
Зопалу збентежена, багряна влетіла в доньчину спальню, й заклякла на місці. Потім закашлялася і видихнула так, ніби це вона щойно відтискалася від підлоги.
— Батюшка, досить, уже п'ятдесят два рази! — зафіксувала Маргарита.
Священник впав безсило на підлогу і знепритомнів.
Коли віділляли водою, прибігла матушка Ольга.
— Тьотю Зіно, а Ви вчора словом не обмовилися, що Марго приїхала, — зиркнула на жінку в нічній сорочці так, що та зніяковіла.
— А хіба Ви питали за доньку? — дивувалася Зінаїда.
З того часу батюшку ніхто напідпитку не бачив, а Маргарита через дев'ять місяців народила сина. Ходили чутки, що дитина схожа як дві краплі води на отця Миколу, та хто його зна, ми ж свічку не тримали?
02.07.2023р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію