Переклад – Василь Білоцерківський

Бідота і турбота, богині – покровительки німецького музиканта (звичайно, якщо він не став капельмейстером якогось придворного театру), нехай вам буде вчинено хвалу в цих моїх спогадах! Славлю вас, вірні супутниці мого життя! Ви постійно супроводжували мене і ніколи не покидали, своєю сильною рукою незмінно усували щасливі зміни життя, які мені усміхалися, ви незмінно охороняли мене від надокучливих сонячних поглядів фортуни! Незмінно кидали чорну тінь на нікчемні земні блага! Дайте мені подякувати вам за вашу безнастанну відданість! Але, якщо це можливо, ощасливте кого-небудь іншого своєю опікою; я суто з цікавості хотів би довідатися, як воно – жити без вас. Виконайте моє прохання і не залиште без вашої наполегливої уваги бодай наших політичних мрійників – шаленців, що бажають за будь-яку ціну об’єднати під єдиним скіпетром усю Німеччину: адже тоді буде тільки один придворний театр, а значить, і одне місце придворного капельмейстера! Що тоді станеться з моїми планами, з моїми сподіваннями, вже й так невиразними й неясними для мене самого? Але ж наразі в Німеччині ще доволі багато придворних театрів! Проте бачу: западаю в богохульство. Пробачте, о богині-покровительки, щойно висловлене зухвале побажання! Та ви знаєте моє серце, вам відома моя відданість – відданість, яка залишається незмінною, навіть якби в Німеччині була тисяча придворних театрів. Амінь!
Ця щоденна молитва передує всім моїм починанням, а отже, нею ж розпочну й оповідь про моє паломництво до Бетговена.
У разі якщо по моїй смерті цей документ буде опубліковано, я також погадав за необхідне оповісти, хто я є, бо інакше багато чого може залишитися незрозумілим. Отож нехай це буде відомо вам, читачі, та вам, виконавці мого заповіту!
Я народився в невеликому містечку Середньої Німеччини. Не можу сказати напевне, до чого мене навертали батьки, лише пам’ятаю, що якось увечері я вперше почув одну з симфоній Бетговена, мене охопив жар, я захворів на гарячку, а одужавши, став музикантом. Імовірно, цьому випадкові завдячую тією особливою любов’ю, тим шануванням і обожнюванням, з якими я ставився до Бетговена, хоча потім також познайомився з творами інших першорядних композиторів. Найбільшою моєю радістю було цілковите занурення у глибину його генія, отож урешті я уявляв себе його частинкою і в ролі такої малесенької частинки вважав себе долученим до найвищих ідей та поглядів, коротше кажучи, я ставав тим, кого розсудливі люди зазвичай називають дурнем, але моє шаленство мало добру якість і нікому не шкодило; у ту пору я їв вельми черствий хліб і пив сильно розбавлене водою вино, бо уроками музики, шановні читачі й духівники, в нас багато не заробиш!
Так я жив у комірці під дахом, і ось одного чудового дня мене осяяло, що той, чиї творіння обожнюю, не помер. Я не розумів, як раніше про це не подумав. Я й гадки не мав, що Бетговен може, як і ми, грішні, їсти хліб, дихати повітрям, одне слово – існувати. Але ж Бетговен мешкав у Відні й теж був бідним німецьким музикантом.
Відтоді я не мав спокою! Усі мої думки були скеровані на одне: побачити Бетговена! Жоден мусульманин не палав більш полум’яною вірою, вирушаючи в паломництво до гробу Пророка, ніж я, котрий прагнув здійснити паломництво до скромного житла Бетговена. Але з чого розпочати, як виконати замислене? До Відня було далеко, і для мандрівки туди потрібні були гроші. А я, нещасний, ледь-ледь заробляв на життя! Отож належало знайти якісь незвичайні шляхи, аби дістати грошей на дорогу. Я відніс до нотного видавництва кілька фортепіанних сонат, які скомпонував, наслідуючи взірець обожнюваного маестро. Видавець кількома словами дав мені зрозуміти, що я дурень, але порадив, що, коли схочу заробити кілька талерів музичними творами, то спершу мені потрібно створити собі хоч якесь реноме галопами та попурі. Я здригнувся, але пристрасне бажання побачити Бетговена перемогло; я почав компонувати галопи й попурі, та з сорому не насмілювався поглянути на портрет Бетговена, бо це видавалося мені блюзнірством.
На мою біду, видавець навіть не заплатив мені за ці перші плоди мого гріхопадіння, пояснивши, що спершу треба здобути собі бодай якесь ім’я. Я знову здригнувся і впав у розпач, але у своєму розпачі скомпонував кілька відмінних галопів. Справді, мені заплатили за них; урешті я накопичив достатньо грошей, аби виконати замислене. Це забрало два роки, і весь цей час я боявся, аби Бетговен не помер раніше, ніж устигну створити собі ім’я галопами й попурі. Дяка Богу, він дожив до моєї слави! Святий Бетговене, пробач мені це реноме, я домагався його, аби мати змогу побачити тебе!
Яке блаженство! Я наблизився до досягнення мети! Не було людини щасливішої за мене! Залишалося тільки зібратися в дорогу і розпочати свою мандрівку. Коли я вийшов з міської брами й спрямував свої кроки на південь, мене опанував священний трепет! Я охоче сів би в диліжанс – не тому, що злякався труднощів подорожі пішки (о, я б радісно стерпів будь-які знегоди заради поставленої мети!), – ні, лише тому, що в диліжансі швидше б дістався до Бетговена. Але я ще зажив недостатньої слави своїми галопами й тому не міг сплатити за проїзд. Отже, я був згоден на всі знегоди і вважав себе щасливим через те, що йду до своєї мети. О, які мрії, які сни мене опановували! Закоханий, по довгих літах розлуки повернувшись до коханої своєї юності, не міг бути щасливішим за мене.
І ось я увійшов до Богемії, країни арфістів і вуличних співаків. У маленькому містечку зустрів компанію мандрівних музикантів, вони утворювали невеликий оркестр: контрабас, дві скрипки, дві валторни, кларнет і флейта; окрім того, з ними були арфістки й дві співачки з відмінними голосами. Вони грали танці й співали пісень, а зібравши гроші, йшли далі. Я знову натрапив на них – вони зупинилися відпочити й поїсти неподалік шляху в гарному куточку в тіні дерев. Я приєднався до них, теж назвався мандрівним музикантом, і невдовзі ми заприятелювали. Я чув, як вони грали танці, й тому несміливо поцікавився, чи грали вони вже й мої галопи? Які чудові люди! Мої галопи були їм незнані! О, як мені було це приємно! Я поцікавився, чи грають вони щось інше, не лише танці.
– Так, – відповіли вони, – але для себе, не для панів. – Вони дістали ноти – я побачив Сьому симфонію Бетговена і здивовано спитав, невже вони грають і такі речі?
– Чому ж ні? – мовив старший. – Йозефові, другій скрипці, болить рука, він не може грати, а то б ми неодмінно вчинили собі це задоволення.
Переповнений радощами, я відразу схопив скрипку Йозефа, обіцяючи, наскільки мені до снаги, заступити його, і ми розпочали симфонію Бетговена.
О який захват! Тут, у Богемії, на шляху, просто неба почути бетговенську симфонію, яку виконали мандрівні музиканти з такою точністю, такою технікою, з таким глибоким почуттям, які нечасто можна почути у виконанні наймайстерніших віртуозів. О великий Бетговене, прийми від нас гідне тебе жертвоприношення! Ми вже грали фінал, коли – у цьому місці траса робила поворот і йшла вгору – повільно і безшумно під’їхав і зупинився коло нас елегантний дорожній екіпаж. В екіпажі лежав простягнутий, напрочуд довгий і напрочуд білявий, молодий чоловік, він з очевидною увагою прослухав нашу музику, потім дістав гаманець і зробив якісь нотатки. Тоді кинув нам золоту монету і велів їхати далі, мовивши своєму лакеєві кілька слів англійською, з чого мені стало ясно, що він – англієць.
Цей інцидент зіпсував нам настрій; на щастя, ми вже догравали симфонію. Я обійняв своїх нових друзів і хотів приєднатися до них, але вони сказали, що повертаються додому в рідне село і далі повернуть зі шляху та підуть путівцем. Якби мене не очікував Бетговен, я, звісно, провів би їх туди. Отже, ми зворушливо попрощалися, і я пішов своєю дорогою. Потім згадав, що ніхто не нагнувся по золотий, який кинув англієць.
У найближчому заїзді, куди я завернув, аби відпочити й підживитися, побачив англійця, що сидів за багатим обідом. Він довго розглядав мене, зрештою звернувся до мене пристойною німецькою мовою.
– Де ваші колеги? – спитав він.
– Пішли додому, – відповів я.
– Візьміть скрипку і зіграйте ще щось, – мовив він. – Ось гроші.
Це мене розсердило, я промовив, що не граю за гроші, а крім того, не маю скрипки, і коротко розповів, як зустрівся з тими музикантами.
– Музиканти добрі, – зауважив англієць, – і симфонія Бетговена теж дуже добра.
Його слова приголомшили мене; я спитав, чи не займається він музикою.
– Yes, – відповів він, – двічі на тиждень я граю на флейті, по четвергах на валторні, а по суботах займаюся композиторською справою.
Я був здивований – такі здібності! Ані разу в житті я не чув про мандрівних англійських музикантів і подумав, що вони, певно, непогано живуть, коли можуть мандрувати в таких комфортабельних екіпажах. Я спитав, чи він професіональний музикант.
Відповіді мені довелося очікувати вельми довго; нарешті він повільно проказав, що має багато грошей.
Я збагнув свою помилку: моє питання, звісно, образило його. Збентежений, я змовк і взявся до свого скромного обіду.
Проте англієць, який довго роздивлявся мене, знову заговорив.
– Ви знаєте Бетговена? – спитав він.
Я відповів, що ніколи не був у Відні, й нині саме йду туди, аби задовольнити моє палке бажання – побачити обожнюваного маестро.
– Звідки ви йдете? – спитав він.
– З Л.
– Це недалеко, я їду з Англії й теж хочу познайомитися з Бетговеном. Ми обидва познайомимося з ним: він дуже відомий композитор.
«Який дивовижний збіг! – подумав я. – Великий маестро, яких різних людей ти притягуєш до себе! До тебе йдуть пішки, до тебе їдуть екіпажами». Англієць зацікавив мене, та, мушу признатись, я не заздрив його екіпажу. Я вважав, що в моєму важкому пішому паломництві більше святого почуття, більше благочестя, і досягнення мети принесе мені більше щастя, ніж йому, цьому зарозумілому індикові.
Тут пролунав ріжок листоноші; англієць поїхав, крикнувши мені на прощання, що раніше за мене побачить Бетговена.
Я пройшов пішки всього кілька годин і знову несподівано наткнувся на нього. Його екіпаж зі зламаним колесом стояв на дорозі, англієць у величному спокої ще сидів у ньому з лакеєм на зап’ятках, хоча екіпаж сильно перехилився набік. Мені було сказано, що вони чекають на листоношу, який побіг у доволі віддалене село по коваля. Справді, я знайшов листоношу в корчмі, де він пив горілку, не дуже-то заклопотаний долею свого пасажира; я таки хутко доправив його вкупі з ковалем до потерпілого екіпажа. Колесо полагодили, англієць пообіцяв сповістити Бетговена про мій візит і… поїхав.
Велике ж було моє здивування, коли взавтра я знову застав його на дорозі! Цього разу екіпаж із чотирма цілими колесами спокійно стояв на узбіччі; англієць читав книжку і неначе зрадів, побачивши, як я простував дорогою.
– Давно вже стою тут, – мовив він, – мені спало на думку, що я вчинив нечемно, не запросивши вас поїхати зі мною до Бетговена. Їхати значно приємніше, ніж іти. Сідайте до мене в екіпаж.
Я знову був здивований. Щоправда, певний час вагався, чи не прийняти його запрошення, та невдовзі згадав обітницю, яку дав учора, коли дивився услід англійцеві, що від’їжджав: я дав обітницю за будь-яких обставин здійснити задумане паломництво пішки й повідомив це йому. Тепер був здивований англієць: він не міг мене зрозуміти. Повторив своє запрошення, сказавши, що чекає на мене вже кілька годин, хоча дуже затримався на нічлігу, позаяк колесо вимагало ґрунтовного полагодження. Моє рішення залишилося непохитним, і він, не перестаючи дивуватися, поїхав.
Правду кажучи, у душі я мав антипатію до нього – у мені виникло якесь невиразне передчуття, що цей англієць заподіє мені чимало прикрощів. До того ж, його пошанування Бетговена, так само як і намір познайомитися з ним, видавалися мені, радше, марним дивацтвом багатого джентльмена, а не глибокою внутрішньою потребою захопленої душі. Тому я волів триматися від нього якнайдалі, аби не споганити спілкуванням із ним мого побожного прагнення.
Але, немов бажаючи підготувати мене до тих небезпек, які мені обіцяла зустріч із цим джентльменом, увечері того ж дня доля знову звела мене з ним біля шинка, де він, найочевидніше, очікував мене, бо сидів на передньому сидінні екіпажа і дивився на дорогу у зворотному напрямку, мені назустріч.
– Сере, – звернувся він до мене, – я знову вже кілька годин чекаю на вас: чи не хотіли б ви разом зі мною поїхати до Бетговена?
Цього разу я відчув не лише подив, але і потаємний страх.
Таке наполегливе бажання прислужитися мені я міг пояснити єдино тим, що англієць, помітивши мою дедалі більшу антипатію, нав’язує своє товариство мені на згубу. Я знову відхилив його пропозицію, цього разу не приховуючи прикрості.
Тоді він гордовито виголосив:
– Goddam, ви мало цінуєте Бетговена. Я скоро побачу його!
І вмить він швидко поїхав.
Цього разу зустріч була останньою – на моєму ще довгому шляху до Відня я більше не бачив цього сина Альбіону.
Аж ось я опинився на вулицях Відня. Кінця мого паломництва було досягнуто. З якими почуттями я входив у свою Мекку! Усі знегоди довгої й тяжкої мандрівки були забуті: я – біля мети, між мурами того міста, де мешкає Бетговен.
Я був надто схвильований, аби вже зараз думати про виконання свого наміру. Щоправда, я відразу довідався, де мешкає Бетговен, але тільки для того, аби самому мені оселитися поблизу. Майже навпроти будинку, де мешкав маестро, містився не дуже-то фешенебельний готель; я зайняв там невеличку кімнату на шостому поверсі й почав готуватися до найбільшої події мого життя – зустрічі з Бетговеном. Після дводенного відпочинку, під час якого присвячував себе посту і молитві та не робив спроб ближче познайомитися з Віднем, я набрався мужності, залишив готель і перейшов навскіс до того визначного будинку. Мені сказали, що пана Бетговена немає вдома. Я був задоволений: отже, мені залишався ще певний час, аби зібратися з думками. Та коли того ж дня я ще чотири рази отримав ту саму відповідь, і в дещо підвищеному тоні, то став вважати цей день нещасливим і, засмучений, відклав візит.
Коли я йшов назад до готелю, мені доволі привітно вклонився з вікна бельетажу мій англієць.
– Бачили Бетговена? – спитав він.
– Наразі ні: не застав його, – відповів я, здивований цією новою зустріччю. Він очікував мене на сходах і надзвичай люб’язно почав кликати мене до себе.
– Пане, – мовив він, – я бачив, що ви п’ять разів за сьогоднішній день ходили до будинку Бетговена. Я вже кілька днів тут і зупинився в цьому огидному готелі, аби бути поблизу маестро. Повірте мені, отримати змогу поговорити з ним дуже тяжко; цей джентльмен надзвичайно капризний. Першого дня я ходив до нього шість разів і всі шість разів не заставав його вдома. Нині прокидаюся дуже рано і до пізньої ночі сиджу біля вікна, аби побачити, коли Бетговен вийде з дому. Але цей джентльмен наче ніколи не виходить з дому.
– То ви вважаєте, Бетговен і сьогодні був вдома і велів не приймати мене? – вигукнув я, цілковито збентежений.
– Звісно, і вас і мене не прийняли. І мені це дуже неприємно, адже я приїхав познайомитися з Бетговеном, а не з Віднем.
Мене вельми засмутила ця звістка. Тим не менше наступного дня я знову спробував щастя, але і цього разу без успіху – брама неба залишалася замкненою.
Англієць, який не відходив од вікна, з напруженою увагою стежачи за моїми марними спробами, урешті достеменно довідався, що помешкання Бетговена виходить не на вулицю. Він був засмучений, але й далі так само нескінченно наполегливий. Зате мені невдовзі урвався терпець, для чого я мав, звичайно, більше підстав: непомітно минув вже тиждень, і я не досягнув своєї мети, а на гроші, виручені за мої галопи, мешкати довго у Відні не видавалося можливим. Поступово я почав розпачувати.
Поділився своїм горем із господарем готелю. Він посміхнувся і пообіцяв пояснити мені причину моїх невдач, якщо я дам йому слово не виказувати його англійцю. Відчуваючи, що наді мною тяжіє зла доля, я дав прохану обіцянку.
– Бачите, у мене зупиняються дуже багато англійців, які мають на меті побачити пана Бетговена та з ним познайомитися, – мовив чесний господар. – Це вельми дратує пана Бетговена, він так зненавидів цих панів, що не допускає до себе приїжджих. Звичайно, він має свої дивацтва, але їх потрібно йому вибачити. А для мене це зиск – у готелі завжди повно мешканців-англійців, які вимушені мешкати тут довше, аніж якби пан Бетговен був доступний, та коли ви обіцяєте не сполохати цих панів, я сподіваюся, що зможу допомогти вам і знайду спосіб, як ви можете зустрітися з паном Бетговеном.
Його слова дали мені велику надію. Отож мені, бідоласі, тому не таланило, що мене прийняли за англійця! Так, недарма я мав передчуття: англієць – ось хто був моїм згубником!
Я хотів відразу виїхати звідси, бо всіх тутешніх мешканців у бетговенському будинку вважали англійцями, тому я теж потрапив у немилість. Проте мене стримало бажання господаря вказати мені, як зустрітися і поговорити з Бетговеном. Тимчасом англієць, якого тепер я зненавидів усією душею, став учиняти всілякі інтриги й підкупи, але без результату.
Так минуло ще кілька марних днів, за час яких значно змаліла сума, яку я виручив за галопи. Нарешті господар розповів мені, що я неодмінно зустріну Бетговена в одній пивній з садом, де він буває майже щодня в певний час. Мій порадник повідомив мені також достеменні прикмети великого композитора, за якими обов’язково муситиму впізнати його. Я ожив і вирішив не відкладати свого щастя до завтрашнього дня. Підстерегти Бетговена, коли він виходив з дому, я ніяк не міг, оскільки він завжди послуговувався чорним ходом, – отже, мені не залишалося нічого іншого, як піти до пивної. На мою досаду, і в цей і в наступні два дні я даремно чекав там Бетговена. Урешті, четвертого дня, коли я знову попростував до злощасної пивної, собі на зажуру я помітив, що на віддалі за мною обережно і неквапливо йде мій англієць. Він, нещасний, не полишав свого спостережного поста біля вікна і не міг пропустити, як я щодня, у певний час, виходжу з готелю і йду в одному й тому ж напрямку. Це вразило його, і, відразу запідозривши, що я відкрив шлях, як дістатися Бетговена, він вирішив скористатися цим своїм запідозреним відкриттям. Він повідомив мені це найбільш невимушено і враз заявив, що вирішив усюди йти за мною назирці. Марні були всі мої намагання ошукати його, переконати, що просто аби провести час, ходжу до дешевої пивної, недостатньо фешенебельної для таких панів, як він; його рішення було непохитне, і мені залишалося тільки проклинати свою долю. Наприкінці я спробував відвернути його грубістю і позбутися його нешанобливим поводженням, та він анітрохи не розсердився, обмежившись лагідною усмішкою. Його опанувала ідея побачити Бетговена, яка вже стала нав’язливою, – уся решта мало хвилювала його.
І цього разу такому справді було суджено здійснитися – я вперше побачив великого маестро. Не маю слів переказати мого захвату, але одночасно і моєї люті, коли я, сидячи за столиком, обіч горезвісного англійця, побачив чоловіка, який наближався і своєю зовнішністю та поставою цілком відповідав тому образові Бетговена, який мені змалював господар готелю. Довгий синій редингот, сплутане і скуйовджене сиве волосся; а вираз обличчя зовсім такий, яким, судячи з доброго портрета композитора, я вже давно малював його у своїй уяві. Помилки бути не могло: я впізнав його першої ж миті! Швидкими дрібними кроками він пройшов повз нас; з несподіванки й побожності я не міг опанувати себе.
Англієць не пропустив почуттів, які я виказав; допитливим поглядом спостерігав він за відвідувачем, який, увійшовши, попрямував у віддалений куточок саду, де в цей час ще було доволі мало людей, наказав принести вина і поринув у задуму. Моє серце, гучно тупаючи, не могло ошукати мене: то був він! На якусь мить я забув про свого сусіда і, неописанно хвилюючись, жадібним поглядом дивився на людину, чий геній неподільно володів усіма моїми думками й чуттями, відтоді як я навчився мислити й почувати. Мимоволі я почав тихенько говорити сам із собою, і мої слова перетекли у своєрідний монолог, який скінчився доволі значущими словами: «Бетговене, отже, мені справді дано споглядати тебе?!»
Ніщо не пройшло повз увагу мого злощасного сусіда, який присунувся близько до мене і, затамувавши подих, прислухався до того, що я шепотів. Він збудив мене, перервавши мій побожний екстаз, такими словами:
– Yes! Цей джентльмен – Бетговен! Ходімо представмося йому негайно!
У страху і відчаї я схопив клятого англійця за руку, намагаючись стримати його.
– Що ви собі вигадали? – вигукнув я. – Ви хочете нас скомпрометувати… тут, у пивній… зневаживши всю пристойність?
– О, це чудова нагода, – заперечив він, – навряд чи нам випаде більш вдала.
На цих словах він вийняв із кишені щось на подобу нотного зошита і хотів відразу рушити до чоловіка в синьому рединготі. Не тямлячи себе від жаху, я схопив шаленця за поли його сюртука і несамовито крикнув:
– Ви що, з глузду з’їхали?
Цей інцидент привернув увагу відвідувача в синьому рединготі. На свою велику прикрість, він, певне, здогадався, що є причиною нашого збудження, і, швидко допивши вино, підвівся та пішов до виходу. Англієць, заледве це побачивши, так щодуху рвонув уперед, що залишив одну полу сюртука в моїй руці, й попрямував навперейми Бетговенові. Маестро спробував уникнути зустрічі, але негідний англієць випередив його. Учинив вишуканий уклін за всіма правилами останньої англійської моди й звернувся до Бетговена з такими словами:
– Маю честь представитися уславленому композиторові, вельмишановному пану Бетговенові!
Говорити далі йому не довелося: по перших же словах Бетговен, кинувши погляд на мене, квапливо відскочив убік і блискавично зник із саду. Тим не менше незворушний англієць одразу ж кинувся вслід за втікачем, але тут я щосили вчепився за вцілілу полу його сюртука. Він зупинився, дещо здивований, і вигукнув незвичним для нього тоном:
– Goddam! Цей джентльмен гідний бути англійцем! Це дійсно велика людина, і я неодмінно з ним познайомлюся.
Я скам’янів: ця жахлива пригода вбила мою останню надію на здійснення найбільш полум’яного бажання мого серця.
Так, тепер я зрозумів, що віднині всі мої спроби просто знайти Бетговена і поговорити з ним приречені на невдачу. Мої грошові обставини були в сумному стані, і мені залишалося тільки вирішити, чи піду у зворотну дорогу вже зараз, нічого не домігшись, чи таки зроблю останню відчайдушну спробу досягнути мети. Перша думка приголомшила мене до глибини душі. Як можна було не відчути себе знищеним: адже ти стояв біля брами найбільшого святилища, вхід до якого віднині зачинено для тебе довіку! Отже, перш ніж відмовитися од щастя моєї душі, я хотів зробити ще одну відчайдушну спробу. Але яку? Що вдіяти, яким шляхом піти? Я довго не міг вигадати нічого радикального. Моя думка була паралізована.
Збуджена уява змальовувала мені лише те, що я пережив, коли вчепився в полу сюртука страхітливого англійця. Я не пропустив погляду, який скоса кинув Бетговен на мене, нещасного, у хвилину руїни всіх моїх сподівань; я відчував, що означає цей погляд: він перетворив мене на англійця. Що тепер учинити, як розвіяти підзори маестро? Треба було за всяку ціну пояснити йому, що я простий німець, який поріднився з земними злиднями, але що моя душа сповнена неземних захватів.
Зрештою я вирішив випустити те, що лежало в моєму серці, й написати Бетговенові. Так і зробив. Написав йому: стисло переказав історію свого життя, розповів, як я став музикантом, як обожнюю його, як мрію з ним познайомитися, як пожертвував двома роками життя, аби створити собі ім’я композитора галопів, як розпочав і як закінчив своє паломництво, яких страждань завдав мені англієць і в якому жахливому становищі перебуваю нині. Перелічення моїх страждань помітно полегшило мені душу, і, насолоджуючись цим почуттям полегшення, я навіть впав у дещо панібратський тон і вплів у листа цілком відверті й доволі рішучі докори композиторові за несправедливе жорстокосердя, з яким він повівся зі мною, бідолашним. З достеменним натхненням я скінчив свого листа, мені рябіло в очах, коли писав адресу: «Пану Людвіґові ван Бетговену». Ще подумки промовив молитву і відніс листа до будинку, де мешкав Бетговен.
Сповнений захвату, я йшов назад, і – о Боже! – перед моїми очима знову опинився злощасний англієць! За цим моїм останнім кроком він також стежив з вікна; з радісного виразу мого обличчя він зрозумів, що я наснажений надією, і цього виявилося досить – знову він заволодів мною. Справді, зупинив мене на сходах, спитавши:
– Є надія? Коли ми побачимо Бетговена?
– Ніколи, ніколи! – крикнув я в розпачі. – Вас Бетговен не бажає бачити ані тепер, ані в майбутньому і взагалі ніколи. Дайте мені спокій, жахливий чоловіче, нас нічого не пов’язує!
– Пов’язує, і навіть вельми багато чого, – холоднокровно відповів він. – Де пола від мого сюртука, сере? Хто дав вам право силою загарбати її? Чи зрозуміло вам, що в поводженні Бетговена зі мною винні ви? Як міг він уважати за пристойне увійти в розмову з джентльменом з однією полою?!
– Пане, вашу полу ви отримаєте назад! – вигукнув я, розсерджений зробленим мені звинуваченням. – Збережіть її для ганебного нагадування про те, як ви образили великого Бетговена і довели до відчаю бідного німецького музиканта!
Він спробував стримати й заспокоїти мене, запевнивши, що має ще багато сюртуків у відмінному стані, а я лише мушу повідомити йому, коли Бетговен забажає нас прийняти. Але я сторчма помчав до себе на шостий поверх, замкнувся і став чекати Бетговенової відповіді.
Але як описати, що коїлося в мені, що коїлося й поза мною, коли за годину я дійсно одержав клаптик нотного паперу, на якому було написано недбалим почерком:
«Вибачте мені, пане Р., що прошу Вас відвідати мене лише завтра вранці, бо сьогодні мушу доправити на пошту пакет надрукованих музичних творів. Чекаю на Вас завтра. Бетговен».
Передусім я впав на коліна і подякував небу за таку небувалу милість; мої очі туманіли гарячими слізьми. Але потім мої почуття знайшли вихід у шаленій радості; я підскочив і в дикому танці закружляв своєю комірчиною. Сам не знав, що витанцьовував, тільки пам’ятаю, на мій превеликий сором, що насвистував при цьому один зі своїх галопів. Це досадне відкриття привело мене до тями. Я залишив свою кімнатку, залишив готель і, сп’янілий радістю, помчав вулицями Відня.
Боже мій, поринувши у свої невдачі, я зовсім забув, що перебуваю у Відні. У який захват привело мене святкове пожвавлення на вулицях цісарської столиці! Я був у захопленому стані й на все дивився захопленими очима. Дещо поверхова чутливість віденців видавалася мені по-юнацькому свіжим запалом; їхня легковажна і не дуже-то розбірлива гонитва за насолодами здавалася мені природною і щирою сприйнятливістю до всього прекрасного. Я вивчив п’ять щоденних театральних афіш. О небо! На одній прочитав: «”Фіделіо”, опера Бетговена».
Я не міг не піти до театру, хоча доходи від моїх галопів помітно розтанули. Коли я ввійшов до партеру, увертюра щойно розпочалася. Це була названа «Леонорою» переробка опери, яка, до честі освіченої віденської публіки, свого часу зазнала фіаско. Я не чув, аби вона колись ішла також у цьому другому варіанті. Можна уявити мій захват, коли я вперше почув тут оте прекрасне нове, що було написано! Леонору співала молода дівчина; у такому юному віці співачка немовби вже поріднилася з генієм Бетговена.
З яким запалом, з якою поезією вона виконала свою роль, як глибоко приголомшила створеним образом цієї незвичайної жінки!.. Ім’я співачки – Вільгельміна Шредер. Їй належала велика заслуга: вона відкрила німецькій публіці творіння Бетговена; цього вечора навіть поверхових віденців охопив захват. А якщо говорити про мене, то переді мною розкрилися небеса; я був на вершині блаженства і молився на цього генія, котрий – подібно до Флорестана – вивів мене з пітьми й кайданів на світло і свободу.
Уночі я не міг заснути. Те, що пережив зараз, і те, що мав пережити завтра, було надто грандіозне, надто захопливе, – спокійно перетерпіти це сновидіння було неможливо. Я не спав, а мріяв і готувався постати перед Бетговеном. Нарешті засвітало; я нетерпляче очікував години, придатної для ранкового візиту; ця година пробила, і я вийшов з дому.
Я був охоплений думкою, що мене очікувала найзначніша подія мого життя.
Але я ще мав пережити жахливе випробування. Притулившись до вхідних дверей будинку, де мешкав Бетговен, на мене напрочуд холоднокровно чекав мій злий геній – клятий англієць. Він підкупив усіх, зокрема господаря нашого готелю; той раніше за мене прочитав записку Бетговена і виказав мене злощасному англійцеві. На його вигляд мене пройняв холодний піт; зникли поезія і святе хвилювання: знову він мав владу наді мною.
– Ходімо, – сказав він, – представмося Бетговенові!
Спочатку я хотів використати брехню і став твердити, що йду зовсім не до Бетговена. Але він одразу позбавив мене змоги вдатися до хитрощів – цілком щиро оповів, як дізнався мою таємницю, і заявив, що не відчепиться, доки ми не підемо від Бетговена. Спершу я спробував відмовити його од цього наміру по-доброму – нічого не вийшло! Я розлютився – і знову нічого не вийшло. Урешті я поклався на прудкість моїх ніг. Стрілою злетів сходами й мов навіжений смикнув дзвоник. Але мені не встигли відчинити, а джентльмен вже був поруч, схопив мене за полу сюртука і мовив:
– Не тікайте! Маю законне право на полу вашого сюртука. Випущу її з рук лише тоді, коли ми постанемо перед Бетговеном.
Нажаханий, я повернувся, намагаючись вирватися, і відчув спокусу оборонитися від гордого сина Альбіону, давши волю рукам, але тут нам відчинила двері стара служниця. Побачивши таку незвичайну сцену, вона вже хотіла зачинити двері. Наляканий, я назвався і запевнив стару, що мене запросив пан Бетговен. Вона ще вагалася – англієць усім своїм виглядом неначе збудив у ній законний сумнів, але тут, на щастя, у дверях кабінету з’явився сам Бетговен. Скориставшись цією хвилиною, я швидко ввійшов і попрямував до маестро, аби вибачитися. Та одночасно втягнув за собою англійця, котрий щомоці вчепився в мене. Він виконав свій намір і відпустив мене, тільки коли ми вже стояли перед Бетговеном. Я вклонився і пробелькотів своє ім’я. Хоча Бетговен, звісно, не зрозумів його, одначе, певне, збагнув, що я саме той, хто писав йому. Він запросив мене до кімнати, а мій супутник, не зважаючи на здивований погляд Бетговена, поквапився чкурнути услід за мною.
Я був тут, у святилищі, але від болісного спантеличення, яке мені заподіяв злощасний англієць, розгубився до решти і не міг набрати щедротного настрою, потрібного мені, аби гідно насолодитися щастям, яке випало на мою долю. Постать Бетговена сама по собі не справляла приємного і привабливого враження. Одягнений він був на домашній лад, доволі неохайно, з червоним шерстяним шарфом, обмотаним довкола живота; довге і густе сиве волосся було скуйовджене, а хмурий, непривітний вираз обличчя не сприяв подоланню моєї соромливості. Ми сіли до столу, закиданого папером і перами.
Настрій був напружений. Усі мовчали. Бетговен був явно невдоволений, що замість одного відвідувача прийшли двоє.
Нарешті він заговорив.
– Ви з Л.? – спитав він хриплим голосом.
Я хотів відповісти, але він перервав мене, підсунувши аркуш паперу й олівець.
– Напишіть, я не чую, – додав він.
Я знав, що Бетговен глухий, і був готовий до цього. Проте вимовлені хриплим, надламаним голосом слова: «Я не чую» – укололи мене в саме серце. Провадити невтішне злиденне існування, знаходити єдину піднесену радість у владному могутті звуків і бути вимушеним мовити: «Я не чую!» За одну мить мені стала зрозуміла зовнішня постать Бетговена, його зажурене обличчя, похмурий невдоволений погляд, уперто стиснуті губи: він не чує!
Цілковито спантеличений, не знаючи, що написати, я попросив вибачити мені й небагатьма словами пояснив, чому прийшов у супроводі англійця. А той, повністю задоволений, мовчки сидів навпроти Бетговена, який, прочитавши рядки, які я написав, сердитим тоном запитав англійця, чого, власне, бажає він.
– Маю честь… – вже почав англієць.
– Не розумію, – різко урвав його Бетговен. – Не чую і не можу багато говорити. Напишіть, чого потребуєте від мене.
Зо хвилину англієць спокійно подумав, потім дістав з кишені свого вишуканого нотного зошита і звернувся до мене:
– Добре. Напишіть, що я прошу пана Бетговена переглянути мій твір; якщо йому не сподобається те чи те місце, нехай він буде такий люб’язний і позначить його хрестиком.
Я дослівно написав його прохання, сподіваючись, що нарешті позбудуся його; так і сталося. Прочитавши, Бетговен, дивно посміхаючись, поклав твір англійця на стіл, кивнув і сказав:
– Надішлю…
Мій джентльмен лишився вельми задоволений, підвівся, вклонився особливо вишукано і попрощався. Я полегшено зітхнув: він пішов. Лише тепер я почувся у святилищі. Навіть обличчя Бетговена проясніло; якусь мить він спокійно дивився на мене.
– Англієць завдав вам багато неприємностей, – почав він потім. – Утішмося обидва. Мандрівники англійці до смерті замучили мене. Сьогодні вони приїжджають дивитися на нещасного музиканта, як завтра, можливо, приїдуть дивитися на рідкісного звіра. Мені жаль, що я переплутав вас із ним. Ви писали, що вам подобаються мої твори. Мені це приємно, нині я не дуже-то розраховую на успіх моїх творів.
Довірливий тон його мови допоміг мені подолати мою соромливість; я затремтів від радості, почувши ці прості слова.
Я написав, що не лише захоплююся кожним його твором і що моє найпристрасніше бажання – мати змогу побачити маестро в моєму рідному місті, яке вважало б його приїзд за найбільше щастя для себе; тоді б маестро переконався, яке враження справляють на тамтешню публіку його речі.
– Так, гадаю, у Північній Німеччині мої твори подобаються більше. На віденців часто злюся; вони щодня слухають стільки всілякої погані, що не завжди бувають схильні серйозно прослухати щось поважне.
Я хотів заперечити й навів як доказ те, що вчора в театрі був свідком, з яким щирим ентузіазмом публіка приймала «Фіделіо».
– Гм-гм! – пробуркотів маестро. – «Фіделіо»! Знаю, ці люди оплескують лише через марнославство, адже вони навіяли собі, що, переробляючи цю оперу, я просто послухався їхньої поради. Тож вони хочуть винагородити мої старання і кричать «браво!». Віденці – добродушний і невчений люд, тому віддаю перевагу їм над розсудливими людьми … Тепер «Фіделіо» вам подобається?
Я сказав йому про враження, яке мала на мене вчорашня вистава, і зауважив, що на доповненнях ціле помітно виграло.
– Осоружна робота! – заперечив Бетговен. – Я не творець опер, принаймні не знаю театру, для якого знову написав би оперу! Якби я схотів написати оперу на свій смак, глядачі б утекли з театру, тому що в тій опері не було б арій, дуетів, терцетів і всіх тих клаптиків, з яких у нашу добу зшивають опери, а того, що я написав би замість цього, жоден співак не погодився б співати й жодна публіка – слухати. Їм подобаються тільки фальшивий блиск, марне мигтіння і нудна солодкуватість. Того, хто написав би справжню музичну драму, уважали б за дурня, та він і був би дурнем, якби не залишив такого твору для себе, а виніс його на суд публіки.
– Як же приступити до роботи над такою музичною драмою? – збуджено спитав я.
– Як це робив Шекспір, коли писав свої драми, – відповів він майже різко. А потім вів далі: – Хто намагається пристосувати всілякі дурниці для співачок із більш або менш пристойними голосами й зірвати оплески та крики «браво!», тому ліпше б бути паризьким жіночим кравцем, а не композитором музичних драм. Щодо мене, я не придатний до таких розваг. Чудово знаю, що розумні люди вважають, буцімто я сильний в інструментальній музиці, а вокальна – не моя стихія. Вони мають рацію, бо під вокальною музикою розуміють лише оперну, одначе аби я колись поріднився з тією музикою – від того хай Бог мене береже!
Я дозволив собі спитати, чи справді він думає, що після прослухання його «Аделаїди» хто-небудь насмілиться мати сумніви в його блискучому обдаруванні також як композитора вокальної музики.
– Ну, «Аделаїда» і твори в тому ж ґатунку – це, зрештою, дрібниці, – заперечив він, трохи помовчавши. – Вони доволі швидко потрапляють у руки професіональних виконавців і для них слугують приводом показати свої чудові кунштюки. Але чому б вокальній музиці не бути поважнішим жанром, не гіршим за інструментальний, тим більше коли легкодуха братія співаків ставитиметься до її виконання з тією самою повагою, яка потрібна від оркестру, скажімо, при виконанні симфонії? Голоси є. Людський голос навіть досконаліший і благородніший від будь-якого оркестрового інструмента. Чому не можна використовувати його також самостійно, як інструмент? Яких би цілковито нових результатів було досягнуто при такому його застосуванні! Людський голос, від природи зовсім не подібний за своїм характером до інструмента, особливо б вирізнявся і запам’ятовувався на загальному тлі оркестру й давав би змогу створити найрізноманітніші комбінації. Інструменти відтворюють первинні звуки всесвіту і природи; того, що вони виражають, не можна точно визначити, не можна ясно встановити їхнього характеру, бо вони переказують первинні почуття, якими виникали з хаосу новонародженого світу, можливо, ще до появи тієї людини, котра б могла прийняти ці почуття у своє серце. Зовсім інше – людський голос; він виражає людське серце і його замкнене індивідуальне почуття. Це обмежує його характер, зате він окреслений і ясний. Отож потрібно сполучити ці два елементи і злити їх водно! Непогамовним, первісним, безмежним почуттям, що їх відтворюють інструменти, протиставити явні, окреслені відчуття людського серця, які відтворює людський голос. Приєднання цього другого елемента діятиме благотворно і пом’якшувально на боротьбу первісних почуттів, скерує їхній потік у певне загальне річище, а людське серце, сприйнявши ці первісні відчуття, стане ширшим і сильнішим і набуде спромоги усвідомлювати власну божественну сутність, що до того жила в ньому як невиразне передчуття вищої істоти.
На кілька хвильок Бетговен замовк, ніби стомившись, потім, зітхнувши, знову заговорив.
– Щоправда, пробуючи розв’язати цю задачу, стикаємося з певними труднощами. Аби співати, потрібні слова. Але якими словами можна відтворити ту поезію, яка повинна лежати в основі такого сполучення всіх цих елементів? Од віршування доводиться відмовитися, бо для цього завдання слова звучать надто слабко… Скоро ви почуєте мій новий твір. Симфонію з хором. Хочу звернути вашу увагу, як тяжко мені було через недостатність віршування, яке воно виявилося безсиле, коли я прикликав його собі на допомогу. Нарешті вирішив скористатися чудовим гімном «До радості» нашого Шиллера; у кожному разі, це благородний і піднесений вірш, хоча він далеко не виражає того, що в цьому випадку, правда, не можуть виразити жодні вірші.
Досі насилу усвідомлюю те щастя, яке випало на мою долю, коли Бетговен сам своїми натяками допоміг мені зрозуміти до кінця його велику останню симфонію, у ту пору заледве скінчену і ще ніде не виконану. Я висловив йому захоплену подяку за таку достеменно рідкісну милість. Одночасно я написав, як захоплений несподіваним повідомленням, що незабаром можна сподіватися почути його новий великий твір. Сльози проступили в моїх очах – я хотів упасти перед ним на коліна. Бетговен неначе помітив, який я розчулений і схвильований. Подивився на мене з усмішкою, водночас і сумною і глузливою.
– Ви зможете виступити на мій захист, коли піде розмова про мій новий твір. Згадайте мене: розумні люди вважатимуть, що я схибнувся – принаймні вони гучно сповістять про це. Але ж ви бачите, пане Р., що я ще не ошалів, хоча при моєму нещасті це б могло статися. Від мене вимагають, аби я творив відповідно до прийнятих уявлень про те, щó є прекрасне і добре, і не думають, що я, нещасний глухий, можу мати свої, цілковито власні думки, що писати не так, як відчуваю, мені неможливо. І що їхніх прекрасних творів не можу ані відчути, ані осмислити, – іронічно додав він, – саме в цьому моє нещастя!
На цих словах він підвівся і став ходити по кімнаті швидкими дрібними кроками; я теж підвівся, схвильований до глибини душі; відчував, що тремчу. Продовжувати розмову жестами або записками було немислимо. Я розумів, що ми дійшли до поворотного пункту і тепер мій візит міг обтяжити Бетговена. Написати глибоко відчуті слова вдячності й прощання здавалося мені надто буденним; я просто взяв свого капелюха, підійшов до маестро і дав йому прочитати в очах те, що коїлося в моїй душі. Він, певне, зрозумів мене.
– Ви йдете? – спитав він. – Ви ще пробудете кілька днів у Відні?
Я написав, що, вчиняючи цю мандрівку, мав на увазі тільки одне – познайомитися з ним, що незвичайний прийом, яким він мене вшанував, переповнив моє серце радістю; уважаю, що моєї мети досягнуто, і завтра вирушаю у зворотну дорогу.
Він усміхнувся у відповідь:
– Ви написали мені, яким чином заробили гроші на мандрівку сюди. Ви б мусили залишитися у Відні й писати галопи – тут цей товар купують.
Я сказав, що з цим покінчено назавжди, бо не знаю, заради чого ще варто б було робити такі жертви.
– Ну-ну, ще знайдеться заради чого, – заперечив він. – Я, старий дурень, жив би ліпше, якби писав галопи, а так завжди злидарюватиму. Щасливої дороги, – додав Бетговен, – згадуйте мене й у знегодах втішайтеся мною.
Слізно зворушений, я вже збирався йти, але він крикнув мені навздогін:
– Стривайте! Треба ще позбутися музикального англійця! Дайте подивлюся, куди поставити хрести!
З цими словами він узяв нотний зошит англійця і, посміхаючись, перегорнув його; потім акуратно склав усі аркуші, обгорнув у папір, узяв грубе нотне перо і накреслив через усю обкладинку велетенського хреста. Потім передав зошита мені, кажучи:
– Вручіть щасливцеві його геніальний твір! Він віслюк, а все-таки заздрю його довгим вухам! Прощавайте, мій любий, і згадуйте мене добром.
Так він попрощався зі мною. Глибоко схвильований, я покинув кімнату і будинок Бетговена.
Біля готелю я побачив, що лакей англійця вкладає в дорожній екіпаж скрині свого пана. Отже, той теж досягнув своєї мети; я мусив визнати, що він виявив настирливість. Я поспішив до свого номера і також приготував власну торбу, аби завтра на світанку рушити пішки у зворотну дорогу. Я мимоволі зареготав, поглянувши на хрест, який оздоблював творіння англійця. Цей хрест усе-таки був пам’яттю про Бетговена, і я не схотів віддавати його злому генієві мого паломництва. Рішення ухвалив відразу: зняв обкладинку, дістав свої галопи й поклав їх у обгортку, на якій було накреслено суворий вирок. Англійцю віддав його твори без обгортки, супроводивши їх листом, у якому повідомляв, що Бетговен заздрить йому і каже, що не знає, куди поставити хреста.
Вийшовши з готелю, я побачив мого злощасного товариша, який сідав у карету.
– Прощавайте! – крикнув він. – Ви зробили мені велику послугу. Мені було вельми приємно познайомитися з паном Бетговеном. Хочете поїхати зі мною до Італії?
– А навіщо ви туди їдете? – спитав я своєю чергою.
– Хочу познайомитися з паном Россіні, адже він дуже славетний композитор.
– Бажаю щастя! – крикнув я. – Я познайомився з Бетговеном. Цього мені досить на все життя.
Ми розсталися. Я ще раз кинув сповнений суму погляд на Бетговенів будинок і попрямував на північ, почуваючись більш піднесеним і благородним.