Переклад Василя Білоцерківського
Коментарі автора і перекладача

Жан-Жак Руссо – один із найбільш блискучих прикладів влади розуму над добою. Він пізнав, перетворив, революціонізував не лише сучасне йому, але й майбутнє суспільство. Приречений на загибель, старий світ знав, супроти кого чаїть злобу. На Руссо і на Вольтера він поклав відповідальність за всі перевороти, які відбувалися у ХІХ сторіччі. «Це провина Вольтера! Це провина Руссо!» – глузливо виспівує Ґаврош у “Знедолених” Віктора Гюґо.
Але Руссо взяв на себе більше за Вольтера. Вольтер – найяскравіше світило у великому сузір’ї енциклопедистів. Руссо жив сам і боровся сам. Більше того: як побачимо далі, у своїй боротьбі він зіткнувся з ненавистю енциклопедистів, яких не сприймав морально і перевершував соціально. Вольтер і його великі сподвижники – Дідро, д’Аламбер, Гольбах, Гельвецій – утілювали собою головно негативну засаду того нового напряму думки, який почав несамовито руйнувати старе суспільство з його забобонами й надуживаннями; вони були бойові помічники вільного людського розуму, критичного і глузливого. Тільки один Руссо становить позитивну засаду, утвердження нової віри, він – пророк Республіки. І його спадщину Французька революція сприйняла раніше за будь-яку іншу. Його апофеоз збігся з апогеєм слави Конвенту. Сам Робесп’єр видав декрет про перенесення його решток до Пантеону.
Певна річ, не про таку славу міг мріяти Руссо. Маємо всі підстави вважати, що він, як і Вольтер, зрікся б Революції, попри те, що вона спиралася на нього. Але великі твори завжди переживають автора. Визволивши закуту думку, вони спричиняють бурі, про які той навіть не думав. Тим не менше ці соціальні перевороти – плоди його зусиль. І скільки б не протестував він проти тієї ролі, яку йому визначила доля, самотній Руссо залишиться в історії великим предтечею соціальних бур, зачинателем нової ери.

Найбільше вражає те, що він не лише не передбачив наслідків власної слави й геніальності, але що слава і геніальність прийшли до нього всупереч йому.
Життя і творчість Жана-Жака Руссо – це, можливо, єдиний випадок в історії літератури, коли людина зовсім не прагне геніальності, а та приходить до неї попри її бажання.
Женевець, дрібний буржуа, несміливий, безвільний, безхарактерний, з юних літ зазнавав усіляких небезпек і пережив усі удари долі, фантазер-байдикувальник, помірно обдарований, але лінивий, апатичний, розсіяний, непостійний, неврівноважений, украй непослідовний, безтурботний, він мало вимагав від життя і любив поринати у світ солодких снів, мріяв лише про спокійне і бездільне існування пересічної людини. І зненацька, цілком несподівано, геній сяйнув, наче блискавка, збив його з ніг, як апостола Павла, освітив і вклав йому в руку розжареного меча – його перо. Але це оповім докладно далі. І ось він уже на арені, де славетні поборники гуманізму на очах усього світу починають битву. Він одразу доводить свою зверхність над іншими. Здивовано і не без остраху прислухається до власного голосу – голосу римського трибуна, чиї могутні звуки наповнюють амфітеатр, – і не впізнає його: він розбиває найшанованіших кумирів і збурює самі підвалини суспільства…
Хай потім Руссо жахнеться вчиненому і заприсягнеться більше нічого не писати. Його затягує потік, який сам же він випустив з надр. Республіканець, він, наче дуб, височіє над монархічним ладом. Фанатик, він зберігає непохитну, приголомшливу зваженість розуму. Той, хто досі був волоцюгою і мрійником, сентиментальним і в’ялим анархістом, стає найбільш освіченим і найтвердішим серед законодавців.
Ці нові риси, які відкрилися в ньому, обтяжують його, і він мріє їх позбутися. Воістину, це небезпечний і скороминущий дар, Вишній наказ, який поклав на нього певну місію та змусив перевершити себе. Дванадцять років триває цей захоплений порив, цей геніальний злет, а потім Руссо знову стає неплідним мрійником, знову починає провадити той рослинний спосіб життя, за яким не припиняв сумувати. Але, виведений з рівноваги надміром витрачених зусиль і тривожною луною своїх полум’яних промов, поринає у стан якогось трагічного марення, і лише краса його пісень пригашує біль.

Він народився 28 червня 1712 року в Женеві, у цій незвичайній республіці, вогнищі Реформації, затиснутому в кільці монархічних і католицьких держав, – у вогнищі, саме існування якого видається парадоксальним.
Жан-Жак Руссо пишається тим, що він – женевець; це залишило на ньому незнищенний відбиток. Він підписується: «Жан-Жак Руссо – громадянин Женеви» – і високо цінує свій титул «громадянина вільної держави й сина суверенного народу». Свою «Промову про походження нерівності» присвячує Женевській республіці. Попри невдячність, яку вона виказує йому, попри переслідування, яких він зазнає, Жан-Жак завжди стоїть на варті інтересів своєї «батьківщини». Невтомно вихваляє це місто працьовитості й республіканських звичаїв. Палко любить рідне місто і сумує, перебуваючи вдалині від нього. «Жане-Жаку, люби свою країну! – казав йому батько, коли він був дитиною. – Ти – женевець; колись побачиш інші народи, але такого не знайдеш ніде». І він не забув цієї настанови. Руссо «щасливий тим, що, міркуючи про діяльність різних урядів, щоразу знаходить нові приводи для того, аби любити уряд власної країни». У своїй критиці урядів він «виокремлює один і ставить його за приклад решті» – уряд Женеви.
Він відкрито сповідує протестантську релігію, хоча обставини змусили його юнаком прийняти католицтво. 1754 року, перебуваючи в зеніті слави, він урочисто переходить у протестантство; має сміливість заявити: «У Парижі я сповідую протестантську віру». І якої б люті не викликало в женевських і невшательських пасторах його щире християнство, толерантне і людяне, яке розуміє все, він признається, «що, наскільки можливо, завше дотримувався євангельського вчення. Я полюбив його, сприйняв його, розширив, витлумачив, прив’язався до нього всією моєю істотою. Усі мої писання дихають любов’ю до Євангелія і поклонінням Христу. Ніщо не може дорівнятися Євангелієві. Потрібно берегти цю священну книгу як правило, що його виклав учитель, а мої книжки – як коментарі учня». Здобуваючи в Парижі свої найблискучіші перемоги, обертаючись серед придворної аристократії й філософів-енциклопедистів, ворогів Бога, Руссо продовжує читати Біблію, і читає її від краю до краю п’ять-шість разів поспіль, проводячи над нею довгі безсонні ночі. Не без певного перебільшення називає себе «єдиним вірянином у Франції».
Республіка і Бог – ось його подвійна любов і подвійна віра, всотані з молоком матері в Женеві, і це молоко перетворилося в ньому на кров. У Парижі він відрізняється цим од усіх французьких письменників тої пори.
Проте зауважмо, що, гордо наголошуючи свою женевську незалежність, Руссо відчував потяг до Франції. Даремно намагався заперечувати це: сам признавався, що завжди був небайдужий до Франції, що його серце «стрибало з радощів при її найменших успіхах, а її невдачі засмучували його так само, як коли б він сам зазнав їх».
Але ж і його родина походила з Франції. Його пращури – вигнані французькі протестанти. Мати, Сюзанна Бернар, красуня, розумниця, померла за кілька днів після народження Жана-Жака. По лінії батька його пращури – ремісники-годинникарі, які вирізнялися міцним здоров’ям і кмітливістю. Батько, Ісаак Руссо, був добра, але легкодуха і неспокійна людина бурхливого темпераменту, волоцюга й авантюрист за натурою, пристрасний охотник до книжок. Цю пристрасть до читання і волоцюжництва передав синові. Батько і син, який мав тоді шість-сім років, невідривно читали романи: «Інколи батько, почувши вранці щебетання пробуджених ластівок, казав, збентежений: “Ходімо спати, я така ж дитина, як і ти…”»
Найліпшим його вчителем, любов до якого він проніс крізь усе життя, змалку до труни, був Плутарх: «Коли я мав шість років, мені на очі потрапив Плутарх; восьмирічним я вже знав його напам’ять. Перечитав усі романи; я ще не досягнув того віку, коли зазвичай вперше прокидається цікавість до романів, а вони вже змушували мене лити потоки сліз. Звідси моя любов до героїчних подвигів і романтичних пригод; з роками вона зростала і врешті навіяла мені відразу до всього, що було несхоже на мої химери».
Хлопчик, який ріс без матері, якого покинув батько і який був не пристосований до життя, десятирічним утік від дійсності у мрії. Рання «світова скорбота», що завжди передує романтизмові, змушувала його шукати всамітнення у природі. Він «ліпше почувався в товаристві химерних істот, яких збирав навколо себе, аніж із людьми, з якими мусив стикатися в житті». Це «уявне товариство» могло призвести до того, що він би згубив ґрунт під ногами і втратив би силу волі. Добре, що в дитинстві та ранній юності йому випадало мати справу з хорошими людьми. Спогади цих років, зібрані в перших томах «Сповіді», чарівливі у своїй вишуканості й невимушеності. Хто не читав їх, той не знає достеменного Жана-Жака. За його розлогими працями, резонерськими, риторичними, моралізаторськими, ми склали собі умовний образ. Це означає збіднити Жана-Жака. Він був меткий, чарівний, легковажний, безжурний, розсіяний; це була натура закохана, захоплива, нездатна протистояти спокусам, напрочуд слабка – він сам це усвідомлював, – але по суті здорова; він вирізнявся добротою і моральною чистотою. Здається неймовірним, що, не маючи вчителя, який би стежив за ним, цей юний волоцюга зберіг безневинність. Потрапляв у вельми підозрілі середовища, подеколи просто брудні й порочні, а все-таки це лебедя не замазало ані пір’їнки.
Він нездоланно притягує до себе, але й розчаровує неймовірною легкодухістю, навіженістю, неуважністю, необачністю в судженнях, непостійністю, повним забуттям того, чим був ще вчора цілковито поглинутий. У ньому немає жодної послідовності, він нічого не доводить до кінця. Де він навчався? Двадцятирічним нічого не знає. Навіть доброзичливі іспитувачі вважають, що він не має майбутнього і що, якнайліпше, може стати священником у якому-небудь занедбаному селі. Але це мало хвилює його.

Зустріч із жінкою вирішила його долю, 1728 року він покохав з першого погляду пані де Варан. П’ятдесят років потому, коли дописуватиме свої останні сторінки, Жан-Жак ізнову подумки прикличе образ доброї «мами», і його серце сповниться тієї самої благодатної любові; дитина, яка не знала матері, шукає материнської ласки й любові; Руссо знайшов їх у пані де Варан.
По коротких спробах жити вдалині од молодої «мами», яка неодмінно бажала, аби він зробив кар’єру, але не виявляла в цьому плані належної наполегливості, волоцюга, який, вічно байдикуючи й вічно витаючи у хмарах, пробрався через Альпи з Аннесі до Турина, звідти до Ліона, звідти до Лозанни й Невшателя і, врешті, до Парижа, і все – пішки, незмінно повертався до «мами», яка на той час переселилася в Шамбері [1]. Розчулена, вона врешті поступилася юному закоханому. Була, як він, чуттєва і ніжна, безтурботна і мрійлива, добра, надто поступлива і дивовижно байдужа навіть до тих, кого любила найбільше: забувала їх відразу по тому, як вони покидали її; не знала, чим вона була для Жана-Жака, а коли й знала, то не надавала цьому жодної ваги. Але ці три роки, три чарівних літа, які вони прожили вкупі в затишному будиночку Шармет, поблизу Шамбері (1738–1740), були райським сном Жана-Жака. Смакуючи «повне і чисте щастя», одночасно він працював над власною літературною освітою, – мав її таку ж безладну, якою була його юність і яким був його характер; читав поспіль усе, що випадало: Монтеня, Лабрюєра, Бейля, Боссюе, Вольтера. Саме «Філософічні листи» Вольтера, який скоро стане ворогом Жана-Жака, привчили його до «розумових занять» і змусили взяти в руки перо. «Я приохотився до його книжок, – писав Жан-Жак, – за ними вчився писати вишуканим стилем, перейняв манеру автора, який зачарував мене».
Проте його освіта врешті лишилася неповною, – у цьому плані великі енциклопедисти далеко випередили його; він погано знав давніх письменників, за винятком Плутарха, Тацита, Сенеки, частково Платона, можливо – Верґілія. Але мав рідкісну інтуїцію і доповнив своєю могутньою уявою ті цитати, котрі знаходив у великих ерудитів, як-от Монтень чи Боссюе, а його співвітчизник – швейцарець Мюрат – відкрив йому англійців.
А втім, не книга була його найбільшою вчителькою. Його найбільшою вчителькою була природа. Ще дитиною він пристрасно полюбив її. Хай Руссо не виражає цієї пристрасті в розлогих описах – природа панує над усією його істотою; він окреслює її хуткими, але виразними штрихами. Вона доведе його до екстазу, який ще посилиться на старість, і наблизить до великих східних містиків.
1741 року, коли пані де Варан жорстоко ошукала його, – він повернувся до затишного гнізда і знайшов своє місце зайнятим, – Жан-Жак покидає батьківщину, переселяючись до Парижа. Має тридцять років, п’ятнадцять луїдорів у кишені, рукопис маленької комедії й нову систему запису нот, від якої очікує слави й багатства. Узагалі вважає себе радше музикантом, аніж письменником; навіть після перших успіхів на літературній ниві продовжує з наполегливістю, вартою ліпшого застосування, займатися музикою, хоча він – усього лише приємний мелодист із небагатою вигадкою та малесеньким запасом знань.
Руссо витрачає час і гроші на кав’ярні й вітальні. Але завдяки цьому розсіяному способу життя знайомиться з Фонтенелем, Маріво, Кондільяком і Дідро, який стає його другом. Жінки звертають на нього увагу і, по суті негарним шляхом (у ті часи це нікого не дивувало), забезпечують йому місце секретаря французького посольства у Венеції (травень 1743-го). Посварившись із послом, у серпні 1744 року він повертається до Парижа. Тут Руссо знову зустрічає Дідро, ним опікуються багаті відкупники [2]. Тут за його ініціативою виконують п’єски й музичні твори Вольтера і Рамо. Він сходиться, але неофіційно, з юною дівчиною, служницею готелю, Терезою Левассер, яка до самої смерті залишиться його вірною подругою. Вони мали дітей, але, на жаль, усіх їх він віддав у притулок! Ті хисткі аргументи, які наводив на своє виправдання, не могли задовольнити навіть його самого і назавжди лишили в ньому жало болісного каяття і докорів сумління.
Жан-Жак має тридцять сім років, але досі блукає серед письменницької братії, яка не займається певною справою, а підбирає крихти зі столу фінансистів-меценатів та їхніх дружин; немов нічого не віщує його достеменної долі, як раптом, 1749 року, його осяває світло, і відбувається те, що я згадував раніше і що він сам, тремтливим голосом, оповість згодом.
Руссо йшов відвідати Дідро, якого запроторили в одну з веж Венсена за порушення цензурних правил. Стояла пекельна спека. Він мусив пройти дві милі пішки розжареною від сонця дорогою. Аби йти було веселіше, гортав на ходу свіже число літературного часопису. Його погляд упав на запитання, яке запропонувала на конкурс Діжонська академія: «Чому сприяв поступ у науці й мистецтві: занепаду чи очищенню звичаїв?» Зненацька його «пронизали снопи проміння; рій яскравих думок» закрутився біля нього, він задихався, лютував, кинувся на землю і пів години напружено думав. А коли припадок закінчився, Жан-Жак помітив, що його куртка мокра від сліз. «Цієї хвилини, – писав він, – я побачив інший світ, став іншою людиною». Гребля впала; услід за відповіддю на поставлене запитання хлинув потік «великих істин», які становитимуть підґрунтя його майбутньої творчості. Цей поштовх відкрив йому справжнє його покликання.
Обставини складалися унікально сприятливо для того, аби він міг розгадати хворобу, загніжджену всередині сучасного йому суспільства. Не був ані французом, ані парижанином; стояв удалині від режиму абсолютної монархії, який погамовували єдино розпущені звичаї та іронія, режиму, за якого найбільш незалежні письменники-енциклопедисти примудрялися існувати, повертаючи собі на користь навіть ті його пороки, що їх самі ж вони викривали. Швейцарський волоцюга, він тридцять років провів у застійній атмосфері зовнішнього добробуту; уникав навчання, не знав соціальних перешкод, не відав тягаря законів. Тим сильніше відчув моральний і майже фізичний гніт, опинившись у середовищі лицемірних і метушливих паризьких літераторів і придворних. Страх стиснув йому горло; він придушив свій біль, свій протест, свою відразу. Але все це поступово набухало в його душі. І ось, нарешті, стався вибух! Він миттєво пізнав соціальне зло – моральну розпусту і нерівність. Дзвінка луна, спричинена його першим криком, відкрила Руссо його достеменне призначення, про яке раніше він і не підозрював.
Успіх набагато перевершив його сподівання, перевершив ту доволі посередню оцінку, яку цілком обґрунтовано потім дав своєму першому виступу в пресі. Більше того, розбурхана громадська думка піднесла його до рангу революціонера, хоча сам Руссо наполегливо, але неуспішно відмовлявся од цього. У ньому бачили руйнівника цивілізації, який бажав звести нанівець усі її здобутки. Тимчасом він хотів лише врятувати від неї самого себе і свою малу батьківщину Женеву та не стати жертвою зарази надосвіченого світу, чия цивілізація перетворилася на хворобу і сприяє «винищенню людського роду», але він не сподівався і не намагався вилікувати невиліковне.
Одначе людина міркує, а геній порядкує. Тільки-но взявши в руки перо, він не може зупинитися – мусить дійти до кінця. Думка, натхненна небувалим успіхом першої промови, перетворює його на «бродило героїзму і чесноти»; у ньому заговорили старі дріжджі – «дріжджі батька, вітчизни, Плутарха».
Треба відзначити, що «осяяння» 1749 року збіглося з приступом уремії, яка потім не даватиме йому спокою до самої смерті. Його стан визнали безнадійним. Того ж таки 1749-го лікарі попередили, що йому залишилося пів року життя. Можна уявити, як розлютило це пророцтво безпосереднього і мужнього Жана-Жака! Тепер він не мав чого втрачати і не мав кого жаліти.
І Руссо не пожалів нікого. У вченні тих філософів, яких він до цієї пори не чіпав і які розраховували на нього як на союзника, він угледів лише «оману і безум». У суспільному порядку не бачив нічого, крім «гніту і злиднів». І сказав про це, не криючись. Вирішив, що «для того, аби змусити себе слухати, йому належить узгодити власні засади з поведінкою». І зробив це. Змінив свій зовнішній вигляд: відмовився од білих панчіх і сорочок із тонкого полотна, продав годинник, зняв шпагу, надів убрання з грубого сукна, яке тоді носили буржуа, і круглу перуку. Не схотів служити касиром, волів бути просто переписувачем нот. З ним відбулася та сама революція, що, через сторіччя, відбудеться з Толстим, який надихнеться його прикладом і його проповіддю: «Я справді докорінно змінився» Його не можна було впізнати. Це вже був не соромливий, непоказний іноземець, який боявся абсолютно всього: «Сміливий, гордий, безстрашний, повний зневаги до порядків, звичаїв і забобонів свого віку, нечутливий до глузів, він чавив вимучені дотепи власними сентенціями, як чавлять комаху між пальцями. Яка зміна! Увесь Париж повторював дошкульні, палючі сарказми цього чоловіка, котрий два роки тому і десять років потому не знав, що має сказати, і насилу добирав слова!»
Переслідувань Руссо зазнає пізніше. Але джерелá несамовитої злоби, яку він викликав, треба шукати в тій порі, коли він оголосив війну не на життя, а на смерть усьому сучасному суспільству.
За промовою про шкоду науки, мистецтва і цивілізації 1753 року пішла промова «Про походження нерівності між людьми», яка своєю моральною вагою і революційною безстрашністю залишила першу далеко позаду. Захоплений нещадною логікою думки й духом бунту, який палав у ньому, Руссо показав, що з ідеї власності виростає нерівність; виступив проти держав, які узаконюють нерівність, і довів неминучість виродження цих держав, якими, на свій розсуд, заправляє купка багатіїв, котрі врешті уярмлюють людство; викрив лжедемократичну плутократію майбутнього [3]. Хоча філософи XVIII сторіччя мимохіть висловлювали ці сміливі думки, ніхто з них не доклав ані найменших зусиль, аби теорію здійснити на практиці. Руссо ніколи не спинявся на півдорозі. Не звик жартувати з думкою. Був страшенно серйозна людина. Коли він виголошував анатему багатіям, «деспотизм яких поволі піднімає свою гидку голову», коли йменував «законним актом» заколот, який придушує тирана і скидає його з престолу, – ставало страшно.
Завдяки красномовству Руссо його думка справила величезний вплив на маси, і це ще збільшувало її грізну силу. Він опрацював особливий стиль, стиль вулиць і майданів, здатний піднімати юрми й розбивати кабінетних письменників [4].
Цим стилем написано у третьому листі (д’Аламберові) про вистави (1758) – 283 сторінки! – цілий потік пристрасного красномовства, який запалював громадську думку. Подекуди це вже промова революціонера. Наляканий д’Аламбер, славетний учений, член чи то п’яти, чи то шести академій, несміливо схрещує шпагу з цим, учора ще невідомим прибульцем, який має лише один титул – “громадянин Женеви”:
“З таким пером, як ваше, небезпечно боротися… Юрмі все подобається у вас, навіть ваша зневага до неї…”
І порівнює Руссо з Лютером!

Він мав одне бажання: відпочити од публіки й од галасливого світу, поїхати з Парижа і побути наодинці з самим собою, на лоні природи. Так і зробив. Скористався з запрошення дружини відкупника, якнайрозумнішої пані д’Епіне, оселитися в «Ермітажі», у лісі Монморансі. Прибув туди 9 квітня 1756 року. Признався: «Лише від цього дня почав я жити».
Його вчорашні друзі, його сподвижники, так і не зрозуміли цього вчинку. Звинуватили його в тому, що він шукає популярності, що він – затятий мізантроп; у своїх листах Мальзербові [5] Руссо вважав за потрібне розтлумачити (1762): достеменна причина його втечі, – вказував він, – це “неприборканий вільний дух, якого не можна вбити й порівняно з яким шана, багатство і слава для мене – ніщо… Цей вільний дух, – додавав цілком відверто, – плід не так гордощів, як лінощів, бо я неймовірно лінивий; мої лінощі бояться всього, не зносять жодних зобов’язань; поговорити з кимось, написати листа, зробити візит – для мене мука…»
Уже юнаком він прагнув лише «самоти й спокою». Щойно йому випала нагода, відразу скористався нею…
Але демон, який викликав у ньому це прагнення, сам же вбив його.
Урешті, лишившись на самоті у своєму «Ермітажі», всотуючи по краплині те, що його духовні сини, німецькі романтики, назвуть «Sehnsucht» [6], «Wonne der Wehmut» [7] тощо – ту солодку журбу, якій він присвятив дивовижні сторінки, журбу через усвідомлення, що вже він перебуває «на схилку літ» (адже має 44 роки!), «потерпаючи від жаги кохання і знаючи, що ніколи не зможе втамувати цієї жаги», поринав у солодкі мрії.
«Стояв червень; у тіні вмитих росою дерев співав соловей, дзюркотіли струмки…» Він оточує себе «цілим гаремом». Сам називається «диво-пастухом» цього стада гурій. Невдовзі його мрії набувають реальних обрисів: його погляд малює героїнь безсмертного роману «Нова Елоїза» – біляву Юлію та чорняву Клер. Він гуляє з ними в лісі Монморансі. Аби надати стрункості власним мріям, накидає без усілякого плану і зв’язку кілька листів, які потім утворять першу частину книги. У розпал роботи загоряється пристрастю до пані Удето, зовиці пані д’Епіне (весна 1757-го). Щойно сідає до роботи – мимоволі шаріється; йому соромно, що вочевидь «Юлія» зводить нанівець усі його палкі викриття світу і любовної літератури. «Так галасливо встановивши суворі засади, написавши пристрасні інвективи, скеровані проти чуттєвих книжок, які дихали любов’ю і насолодою», закінчив тим, що здався на ласку переможця. Даремно прагнув визволитися з цього полону – був «поневолений довіку». Тоді спробував ошукати самого себе, «скерувавши солодкі мрії на моральну мету»; це настільки йому вдалося, що ніхто не став заперечувати високого морального значення його книжки. Це поєднання вільної пристрасті й проповідницького моралізму, що, як нам видається нині, обтяжує і висушує його роман про кохання, свого часу мало неописанний успіх. Письменники, через заздрощі, всіляко намагалися завадити цьому успіхові, – найбільше Вольтер, який не гребував особистими причіпками найнижчого ґатунку, – публіка, попри все, читала роман захоплено, особливо жінки й двір. Над «Юлією» проливали потоки сліз. Могутній вихор захвату порозкидав зоїлів.
Спокій Руссо був порушений, і бурі, які мали частково родинний характер, змусили його покинути родинний куток. Посварившись із господинею, пані д’Епіне, він переселився спершу до одного з будиночків, які стояли в лісі Монморансі, у Монлуї, а тоді знову до самого Монморансі, де маршал Люксембурґ і його дружина, люди високого становища, зробили йому якнайгостинніший прийом.
Це був зайвий привід для злостивості заздрісним літераторам, які продовжували жорстоко знущатися з відлюдника, любителя природи й людиноненависника, що знаходив пристановище то в багатіїв, то у придворних. Руссо сам потерпав від цих суперечностей, але не міг не відповісти глибокою вдячністю на доброчинства своїх вельможних приятелів, які виявляли батьківську турботу щодо нього. За чотири-п’ять років, проведені під їхнім дахом, він створив свої капітальні праці: тут закінчив «Нову Елоїзу» і написав «Лист д’Аламберові про вистави», «Суспільну угоду» та «Еміля».
Уважав, що це вершина його літературної слави. Розраховував, що «Еміль» і «Угода» принесуть йому від восьми до десяти тисяч франків, які він покладе в банк на власне ім’я та на ім’я Терези. Після цього оселиться у глухій провінції й там, на дозвіллі, почне працювати над «Спогадами про моє життя». Хотів написати «книгу, єдину у своєму ґатунку, єдину у своїй безприкладній правдивості, де б людина бодай одного разу розкрилася вся, до кінця». Монолог «Сповіді», який не був призначений для друку за життя автора, мав заповнити порожнечу блаженної самоти, прихованої від світських тривог.
Руссо не зауважив тієї страшної грози, яка збиралася над ним; ще трохи, і вона викине його з насидженого гнізда в Монморансі й почне переслідувати його, безпритульного, безборонного, до останніх днів.
Він нажив собі багато ворогів: це були фаворитка короля Помпадур; грізний прем’єр-міністр Шуазель; законодавиці паризьких смаків пані дю Деффан і панна де Лепінас; «філософи» на чолі з заздрісним ненависником Вольтером, що дивилися на нього як на перебіжчика, котрий зрадив їхній таємній секті; буржуазні законодавці й члени парламенту, що відчули небезпеку, яку приховувала в собі смілива революційна думка цього іноземця, і врешті своєрідна злука безбожників і святенників, які доти були роз’єднані, а нині згуртувалися для боротьби з книжкою, що її сам Руссо вважав цілком безпечною.
Цією книжкою виявилася не «Суспільна угода», як би ми могли подумати нині, – тридцять років потому вона стала настільною книгою Робесп’єра, але в добу Руссо пройшла непоміченою [8], – а найпрекрасніша, найбільш піднесена і корисна серед його книжок, євангеліє терпимості й щирої віри, вільне од усіляких церковних забобонів, – «Символ віри савойського вікарія», четверта частина «Еміля». Цей твір замкнув навколо автора вороже кільце «фанатизму атеїстичного» і «фанатизму святенницького».
Розпалені пристрасті сягнули свого апогею. Розпочиналися перші сутички лютої громадської війни. Поява на світ «Енциклопедії» [9] підлила оливи у вогонь. Дві партії, християни й філософи, накинулися одна на одну, «наче скажені вовки». «Обом партіям, либонь, бракувало лише тямущих і авторитетних полководців, аби розпочати справжню громадянську війну, – зазначає Руссо, – бозна що накоїла б ця релігійна громадянська війна, коли взяти до уваги, що обидві сторони керувалися найжорстокішою нетерпимістю». Руссо, який задихався в цій отруєній атмосфері, бажав своїми «Новою Елоїзою», «Емілем» і «Символом віри» примирити бійців і навчити їх терпимості. Але їхній гнів упав на нього.
Він довго не помічав небезпеки. Руссо, з його постійною безпричиновою тривогою, тут відмовлявся розуміти наполегливі остороги друзів, що хвилювалися за долю «Еміля». Він досі перебував у екстазі, який опанував його в пору написання книжки, що, очевидно, заступила йому втрачених синів. Насолоджуючись життям у невеликому чарівному замку Люксембурґів, зусібіч оточеному водою, мов Ізола-Белла [10], і товариством Терези, кішки та пса, він не чув, що на узліссі Монморансі вже гуркоче грім. Раптово злякавшись, він упав з неба на землю: втратив здоровий глузд, почав шукати небезпеки там, де її не було, в усьому звинувачував єзуїтів, хоча ті, переслідувані, вигнані з усіх католицьких країн, і без нього мали багато клопотів [11]. Лікарі, які вивчали історію хвороби Руссо, відносять перший тяжкий напад манії переслідування в нього на кінець 1761 року; спричинив цей напад несподіваний удар. З ним збігся лютий приступ уремії, який змусив Жана-Жака подумати про самогубство.
І саме тоді на нього впало страшне рішення французького парламенту. Менш ніж через двадцять днів після появи «Еміля» в Голландії й перш ніж той устиг набути розповсюдження у Франції, парламент без попереднього повідомлення постановив спалити книжку, а її автора – арештувати (9 червня 1762-го). 11 червня твір Руссо розірвали й кинули у вогнище біля підніжжя високих сходів Паризького суду; серед громадськості відкрито говорили, що належало спалити не лише книжку, але й автора. Покровителі Руссо, найвельможніші люди Франції, усі ті Люксембурґи, Буфле і Конті, боячись бути скомпрометованими, наполегливо вмовляли його втекти. 11 червня, не без жалю, він залишив Францію. Чудова оповідь, яку знаходимо у «Сповіді», приголомшливо точно відтворює прощальну ніч і саму втечу. Нарешті опинившись у Швейцарії, він упав долілиць і, голосно волаючи, поцілував «землю свободи».
Незабаром він розчаровується у швейцарській «свободі». Неймовірно розлючені вороги переслідують його. За дев’ять днів після Парижа Женева теж спалює «Еміля». Потім – Берн, далі – Невшатель. «Уся Європа, безприкладно розлючена, прокляла мене… Я був для неї гріховодою, безбожником, божевільним, скаженим, диким звіром, вовком». Йому здається, що цілий світ ошалів.
Чи можна після цього дивуватися, що затьмарився здоровий глузд слабкого, м’якого, безборонного чоловіка, змученого важкою хворобою, і він зазнав манії переслідування, яка з роками дедалі зростала? Йому здавалося, що цілий всесвіт об’єднався проти нього; на самоті він дав волю власній розладнаній уяві, і вона ткала недоладну тканину всесвітньої змови, у центрі якої він бачив незнану силу, – можливо, просто не хотів називати її, – яка готувала йому найстрашніші тортури.
По довгих пошуках він знайшов тимчасовий притулок у володіннях прусського короля, у Невшательському графстві, хоча йому були осоружні милості Фрідріха ІІ, якого не зносив, – цим докорінно відрізнявся од французьких філософів, котрі лестили королю (примітно, що цей самотній мрійник міркував про політику значно розсудливіше за Вольтера). Оселившись 9 липня 1762 року в Мотьє, у Валь-де-Травері, він прожив тут два роки під опікою розумного королівського вчителя, мілорда Кейта («мілорда маршала»). Незалежні, вельможні й освічені люди, подібні до Кейта, завжди були найліпшими захисниками Руссо. Після від’їзду мілорда маршала він втратив останню опору; через свою жахливу помилковість, у той час, коли належало триматися в тіні, знову він, геть несподівано, влаштував бій: у своїх «Листах з гори» (червень – жовтень 1764-го) зі страшною силою накинувся на ворогів – на Церкву та на Женевську державу – і від імені істинного християнства кинув звинувачення фарисеям від Реформації. Усі пастори прийняли це звинувачення на свою адресу. Двері храму в Мотьє зачиняються перед Руссо; йому відмовлено у причасті; йому виголошують анатему з амвона; на нього нацьковують люд; у селах його б’ють камінням і погрожують убити. Нічний напад на його будиночок змушує Жана-Жака у вересні 1765 року рятуватися втечею. Проживши місяць на острові Святого Петра, посеред Більського озера, де він хотів би прожити решту життя (оповів це коротке перебування на острові в одній зі своїх найліпших “Прогулянок самотнього мрійника”), отримує з Берна наказ негайно залишити його. Знову тікати! Тікати зі Швейцарії, яка викинула його геть і яку тепер він називає «нелюдяною країною»!
Отримавши запрошення від англійського історика Девіда Г’юма, через Париж, де йому було заборонено спинятися, він вирушив до Анґлії, до Лондона (січень 1766-го), а звідти – до Стаффордширу, у Вуттон. Але Г’юм і Руссо врешті не змогли зрозуміти одне одного: Г’юм – своєю холодною іронією, своєю двозначною поведінкою і таємним заграванням із найлютішими анґлійськими й французькими ворогами Руссо – загострив хворобливу помисливість гостя. Руссо гадав, що Г’юм – один з агентів змови, укладеної проти нього; його підозри посилила злочинна неделікатність, з якою Г’юм поспішив виказати дикій злобі енциклопедистів і недоброзичливості всього світу достеменну причину їхньої незгоди й інтимні признання Руссо.
Цей удар остаточно затьмарив його бідний, нестямний глузд. Опанований панічним жахом, він утік з Анґлії (травень 1767-го); гасав усією Францією, наче зацькований звір [12]. У припадку божевілля кожного свого листа закінчував воланням: «Я не винен». Урешті його пустили до Парижа, і, зайнявши вбоге житло на вулиці Платрієр, він заходився переписувати ноти.
Написавши «Сповідь», остання сторінка якої – плід чистого безуму, він вирішив організувати читання для обраних друзів. Але ті, хто боявся побачити себе розвінчаним на сторінках цієї книжки (передусім пані д’Епіне), за посередництвом поліції заборонили його читання; чорний кабінет [13] перехопив його листи. Але цим годі його вгамувати. Один у цілому світі («більш самотній у Парижі, аніж Робінзон на острові»), уявляючи, що всюди зачаїлися ненависть і ворожнеча, він пише абсурдні «Діалоги Руссо з Жаном-Жаком», які дають самоаналіз, що не має рівних за своєю нещадністю, і заразом являють собою абсолютно фантастичну історію змови. Переконаний у тому, що жодна жива істота не почує його розпачливого крику, він звертається до Бога; наважується передати йому рукопис, який хоче покласти на престол Нотр-Дам-де-Парі. Але вхід до вівтаря зачинений. Це був надто жорстокий удар. Сам Бог супроти нього, – подумав він… [14] (лютий 1776-го).
Але глибока віра навіювала Руссо: якщо Бог допустив ці переслідування, значить, такий «верховний закон», і йому залишається тільки слухняно схилитися перед ним, з болем у серці, але й з довірою…
Настало заспокоєння. А душевна хвороба тимчасом прогресувала. У його останньому творі, у «Прогулянках самотнього мрійника» (розпочав їх восени 1776 р., смерть перервала їх 1778-го), перед нами той самий божевільний, що і в «Діалогах», але, вже тихий, лагідний і сумний, він балакає всілякі дурниці. Більше дратується; його життя здається йому поганим сном (як це слушно!), і Руссо слухняно чекає на пробудження. Тепер він знає, – точніше, йому здається, ніби знає, – що йому немає сенсу очікувати в майбутньому будь-якої справедливості: «І ось я один на землі, я – сам собі близька людина, друг, брат, суспільство. Найбільш комунікабельний і найбільш люблячий серед людей вигнаний одностайним волевиявом…» Він – самотній, довіку самотній, «на дні прірви, злощасний, жалюгідний смертний, а все-таки безсторонній, як сам Бог…»
Але його мистецтво нічого не втратило, воно стало мовби ще чистішим. Останні «Прогулянки» – це наче понура пісня старого солов’я, що ллється в лісовій тиші. Він відроджує в пам’яті поодинокі щасливі дні свого життя, особливо ті, коли йому вдавалося розчинитись у природі, злитися з Космосом. Жоден європеєць так повно, як він, не переживав екстазу, у східному сенсі цього слова; зазнавав «відчуття, ніби його життя вільне од усіляких прив’язаностей», проникав у надра буття і мовби «зливався з самим собою». Його улюбленою розвагою останнім часом була ботаніка; насолоджувався не радістю пізнавання, але дотиком до землі та її дарів – «лук, вод, дерев, самоти, а головне – умиротворенням і спокоєм…” Йому приносила задоволення музика, ті мелодії, які він наспівував. Пізніше їх опублікували під загальною назвою «Втіха у злигоднях мого життя».
За місяць до смерті нарешті йому поталанило: добрий і багатий шляхтич, пан де Жирарден, повіз його з убогого паризького житла за дев’ять миль від столиці, до Ерменонвіля, одного з найбільш мальовничих поселень Франції. Приїхавши туди 20 травня 1778 року, він відпочив душею в цьому поверненому раю. Навіть у фізичному плані йому стало неначе ліпше. Наприкінці червня Руссо зіграв англійцеві Маґеллану, який приїхав навідати його, пісню про вербу з «Отелло» – свою останню композицію. У четвер уранці, 2 липня 1778 року, він помер. Лікарі знайшли пухлину в його мозку і констатували «апоплексичний удар на ґрунті гострої уремії» [15].
Невдаха, який помирав, усвідомлюючи, що він «самотній у цілому світі», самотній довіку, не знав, що вже завоював сучасність і майбутнє. За останні роки його життя, від 1770-го по 1778-й, повна зібрання його творів витримало шість видань, «Нова Елоїза» – десять. 1782 року з’явилися друком перша частина «Сповіді» та «Мрії»; вони посилили цікавість до автора, спричинену його раптовою таємничою смертю в романтичній атмосфері Ерменонвіля. Від 1780 року починається паломництво на острів Тополь, де спочивали рештки шаленого мудреця. Тут побувала половина Франції, навіть королева і всі спадкові принци. Відвідувачів опановував запал обожнювання і любові. Даремно ненависть «філософів» намагалася лютими нападами зашкодити загрозливій для них популярності Руссо. Їхній спротив було зламано. Нове революційне покоління оголосило своїм учителем женевського республіканця, який, на відміну од Фернейського володаря – Вольтера, що помер за місяць до Руссо (31 травня 1778 р.), залишився вірний своїм принципам і до останніх днів провадив спосіб життя людини з народу або, точніше, селянина середніх статків. Майбутні ватажки Французької революції, представники різних партій, які згодом підуть війною один проти одного, – Барнав, Дантон, Карно, Бійо-Варенн, Ґужон, Манон Ролан, – усі об’єдналися на ідеях культу Жана-Жака. Бріссо ув’язнили в Бастилії за те, що він розвивав тези з «Промови про нерівність». Робесп’єр зустрівся з Руссо незадовго до його скону, а перш ніж стати політичним діячем, у своєрідному гімні присвятив йому власне життя. Піднімаючись на трибуну, посилався на його заповіти; досягнувши крайнього могуття, Робесп’єр у своїй славетній полум’яній промові 18 флореаля (7 травня 1794 р.), відповідаючи на випади енциклопедистів, склав данину поваги Руссо «від імені Революції, попередником якої він був і яка переносить його прах до Пантеону». Укупі з вінком із дубового листя Робесп’єр нагородив його «званням учителя людського роду». У залі Національних зборів бюст Жана-Жака було поставлено навпроти бюстів Франкліна і Вашинґтона.
Але вплив Руссо поширювався далеко за межі політики. Він проник до Німеччини й запліднив її філософію. Кант був ошелешений «Емілем»; признавався, що не міг перечитувати його без хвилювання. «Була пора, – писав він, – коли наді мною панувала думка, що знання – то найвища честь для людства, і я зневажав неосвічений люд. Руссо розплющив мені очі. Ця гадана перевага розвіялася; я навчився поважати людей». Також не менш сильне враження справила на нього «Суспільна угода». З неї він узяв власні моральні засади, власний погляд на свободу як на «відмітну рису людини». Пізніші фундатори марксизму, використавши геґелівську діалектику, при поясненні її сутності посилалися на Руссо.
Ватажки могутнього німецького руху, відомого під назвою «Sturm und Drang» («Бурі й натиску»), від його попередників Лессінґа і Гердера до Ґете і Шиллера, який написав «Оду Руссо», обожнювали Жана-Жака.
Не лише його думка була революційна. Уся його творчість була революція в сенсі нового сприйняття і вираження людських почуттів. Вона лягла у підґрунтя трансформації мистецтва наступної доби. Руссо – це ніби кілька людей в одному, це кілька різних митців, причому всі вони – першорядні. Він був могутній оратор, з яким у Франції можна порівняти лише Боссюе. Зовсім не прагнучи цього, він воскресив красномовство давнього форуму; усі його твори пронизані вогнистим патосом.
Його ритм, побудова періодів і пристрасна патетика нагадують Демостена.
І заразом він був майстер інтимного мистецтва, автор мрійливих монологів, які вимовляються впівголоса, автор щиросердної сповіді. Його психофізична конституція, породивши його геній і його хворобу, також породила його егоїзм. Не зважаючи на світські правила і на бонтон, прийнятий у тогочасній літературі, він говорив тільки про себе. Розкрив своє автентичне «я». Працював, за його власним визнанням, у «камері-обскурі» й усю свою майстерність зводив єдино до «точного відтворення яскраво окреслених рис». Постійно провадив самоспостереження. Окрім Монтеня, ніхто у Франції не досягав такої глибини самоаналізу, як Руссо, котрий теж дорікав Монтеневі за позерство.
Про себе говорив цілком відверто; оголяв і виставляв напоказ те, що більшість людей його часу мусила притлумлювати в собі. Визволив душу людини нової доби, навчив її рвати всі закови, навчив самопізнання і саморозкриття.
Аби знайти адекватне вираження новому ладові думок і почуттів, мусив створити й нову мову, вільну і гнучку:
«Ставлюся до стилю так само, як і до всіх інших речей. Не прагну мати єдиного стилю; обираю той, який сам приходить до мене, – без вагань змінюю стиль залежно від настрою; говорю про явища так, як відчуваю їх, як бачу їх, без хитрощів, нічим не обмежуючи себе і не боячись пістрявості. Віддаючись одночасно спогадові про моє враження і почуттю, яке панує наді мною зараз, таким чином виражаю два різні стани моєї душі: той, у якому вона перебувала, коли зі мною відбувалася певна подія, і той, у якому вона перебуває, коли описую цю подію; мій стиль, нерівний і невимушений, то швидкий, то велемовний, то мудрий, то шалений, то поважний, то веселий, сам собою становить частину моєї біографії».
Це багатство ритмів і настроїв приховувало небезпеку перетворитися на хаос, якби вроджений музикант, який жив у Руссо, не мав диригентської палички. 1760 року він писав своєму видавцеві Рею, що він – передусім музикант, для якого «гармонія стилю має таке важливе значення, що він ставить її відразу після ясності й навіть раніше від правильності». У разі потреби був готовий пожертвувати правдоподібністю оповіді й сміливо жертвував граматикою, аби лише не порушити гармонії. Ідеї приходили до нього услід за ритмом. Спочатку наспівував подумки фрази й періоди, а тоді вже добирав слова. Сам того не підозрюючи, був великим поетом у прозі й предтечею французького романтизму, – як у метриці й ритміці, так і в ідеях і почуттях. Шатобріан і Ламартін вийшли з нього. Мішле і Жорж Санд були виховані на ньому.
Уся сучасна педагогіка перебуває під впливом «Еміля» і тих знань людської душі, які виявив Руссо. Славетний женевський Інститут сучасного виховання названо його іменем. Поблажливий до себе, щодо інших Руссо – твердий, пильний, непохитний учитель. Мав чуття істинної моралі, здорової й життєздатної, зовсім не догматичної, не абстрактної, не підвладної раз і назавжди встановленим засадам, певному кредо, але моралі, застосовної до справедливих вимог і слабкостей людини, – моралі, найвищою мірою гуманної.
Дивно і примітно, що цей класичний розум, визнавець абсолютних ідей, просотав усі свої строгі закони цілком сучасним релятивізмом, який перебуває в повній гармонії з його пристрасним закликом до терпимості. У «Листі д’Аламберові» знаходимо яскраво виражену засаду релятивного мислення, відносності суджень і релятивізму в історії. Руссо має гостре чуття динамізму, грецького «все тече», і цей динамізм, становлячи такий різкий контраст зі статичним раціоналізмом минулого, упритул підводить сучасну думку до ґетевського «stirb und werde!» [16].
Він відкрив для літератури багатства, приховані у глибинах підсвідомості, таємні порухи людської істоти, неусвідомлені чи придушені, її безнастанне бродіння, її лібідо. Руссо – один зі струмків, які напоїли фройдизм.
Юний Толстой був приголомшений ним, наче громом. Носив портрет Руссо в медальйоні, як образок. У своїй проповіді нової моралі, у своїй яснополянській педагогічній діяльності надихався вченням і прикладом Руссо. До кінця життя залишався вірний йому. Не менш виразну аналогію між ними також можна провести в мистецтві: «Багато сторінок Руссо такі близькі моєму серцю, що мені здається, ніби я сам написав їх» [17]. Справді: Толстой написав їх знову. Був Жаном-Жаком своєї доби.
Руссо донині запліднює людську думку. Його проповідь не минула дарма для нового Китаю.
Насамкінець дозволю собі висловити мою особисту вдячність великому поетові й музиканту, чия тінь часто супроводжувала мене у моїх прогулянках берегами чарівного озера Леман, «навкруги якого постійно блукало його серце», – тут, у Вільневі [18], де пишу ці рядки й звідки у вікно мені видно бухту Кларан і на вершині пагорба, поміж деревами, задумливий рожевий будиночок Юлії.

Цей нарис являє собою передмову до вибраних творів Ж.-Ж. Руссо, опублікованих 1938 р. з докладним літературно-історичним коментарем Р. Роллана.

[1] Шамбері – містечко на південному сході Франції, неподалік кордону з Італією та Швейцарією. – Прим. перекладача (далі – П. п.).
[2] Відкупник – той, хто одержував право (за плату) стягати державні податки з населення. – П. п.
[3] «За монархії багатство ніколи не дає змоги простому смертному стати понад державцем, але за республіки він легко може стати понад законами. Тут уряд утрачає будь-яку силу, і справжнім сувереном стає багатій». (Лист д’Аламберові.)
[4] Сам Руссо так визначив засаду цього своєрідного, могутнього стилю:
«Нині вже треба звертатися не до купки обранців, а до широкої публіки… Відповідно я мусив змінити стиль: аби мене ліпше чули, я викладав те найістотніше, що хотів сказати, якомога докладніше». (Передмова до листа д’Аламберові.)
І його супротивник д’Аламбер тут погоджується з ним:
«Писати довгі тексти й бути читаним – це вмієте тільки ви».
[5] Кретьєн-Ґійом де Ламуаньйон де Мальзерб (1721–1794) – французький державний діяч і письменник-філософ. Один із трьох адвокатів Луї XVI на суді перед Конвентом. Як і король, був страчений на ешафоті вкупі зі своєю родиною. Автор низки праць із політики, рільництва, ботаніки. Прадід Алексіса де Токвіля. У період, коли Руссо присвятив йому свої листи, обіймав посаду канцлера. – П. п.
[6] «Sehnsucht» («Туга») – вірш Й. Айхендорфа (1834). – П. п.
[7] «Wohne der Wehmut» («Насолода смутку») – вірш Й.-В. Ґете (1789). – П. п.
[8] Маю на увазі Францію. У Женеві книжку спалили, і Руссо мав усі підстави цим обурюватися.
«Моя книжка, – говорить він, – нападає на всі уряди, і жоден із них не знищив її. Вона виокремлює лише один уряд і виставляє його як приклад, і саме він її спалює… Чому це так? Женевський магістрат карає свого громадянина за те, що він віддав перевагу законам своєї країни над усією рештою законів!» («Листи з гори»)
[9] «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» виходила в 1751–1772 рр. за редакцією Д. Дідро і, частково, Ж. д’Аламбера. Містить 17 томів тексту, 11 томів ілюстративного матеріалу (автор – Л.-Ж. Ґоссьє), 71818 статей. Відіграла колосальну роль у поширенні освіти й науки в багатьох країнах. – П. п.
[10] Ізола-Белла (іт. «прекрасний острів») – один із п’яти Борромейських островів посеред Лаґо-Маджоре, озера на півночі Італії. У часи Руссо був улюбленим місцем відпочинку багатих вельмож, нині – широкославна туристична локація. – П. п.
[11] Переслідування єзуїтів скінчилися 1773 р. папським декретом про ліквідацію цього ордену, який було відновлено лише 1814 р. Варто додати, що папа римський Франциск, який урядує з березня 2013 р., є першим єзуїтом на чолі Католицької церкви за всю її історію. – П. п.
[12] Певний час він думав утекти до Америки, на острови Егейського моря, на Кіпр, у якийсь глухий куточок Греції, навіть до турецького паші, аби лише сховатися від «жорстокого християнського милосердя». (Лист за 5 жовтня 1768 р.)
Справді, він жив під загрозою арешту; його друзі, зокрема князь де Конті, боялися за нього. Руссо мусив змінити прізвище.
[13] Чорний кабінет – орган офіційної цензури листування, який діяв у Франції з XVII cт. У різних формах існував також у багатьох інших державах за французьким прототипом. – П. п.
[14] Окрім того, він розмножив свій заклик «До всіх французів, які ще шанують істину і справедливість», і розкидав аркуші з закликом на вулицях. У квітні 1776 р. передав рукопис «Діалогів» молодому англійцеві, якого прийняв за посланця небес; той видрукував «Діалоги» в Лондоні 1780 р. Їх оригінал зберігається у Британському музеї.
[15] Праця докторки С. Елозю «Хвороба Жана-Жака Руссо» (Fischbacher, 1929) дає яскраве і всебічне уявлення про хвороби Руссо за все його життя. Це найбільш повний і правильний підсумок усього, що було написано на цю тему.
Вороги Руссо вигадали версію про його самогубство. Цю версію треба цілковито відкинути. Результати розтину зафіксовано точно. Крім того, Руссо був рішучим противником самогубства.
[16] “Помри й відродися!” (нім.). – П. п.
[17] Ці слова Толстого наведено у спогадах професора Поля Буає “У Толстого. Три дні в Ясній Поляні” («Le Temps», 27–29 серпня 1901 р.).
[18] Вільнев – курортне містечко на заході Швейцарії (франкомовний кантон Во). Р. Роллан постійно мешкав там у 1921–1938 рр., розлого працюючи, мандруючи й листуючись з багатьма письменниками, діячами науки та культури. – П. п.