Переклад і коментар – Василь Білоцерківський

Напередодні Нового року, копаючись у гардеробі й шукаючи наряди, які залишилися ще після її весілля, аби заспокоїти одну з дочок – Ольгу, ту саму, котра не мала костюма для святкового маскараду, – Анастасія надибала стару світлину і завмерла, подумки відлетівши в ті далекі весну, літо й осінь, коли чоловік надсилав їй листи з самого Бранденбурґа, а вона забула про нього і фотографувалася тут з іншими. І якщо доля забажала, аби її чоловік – саме чоловік, а не хтось інший – натрапив на цю світлину з іржавими слідами кнопок у кутиках, то вже не потрібно було жодних інших доказів підозрам, словам і глузам, які стільки років гризли й мучили його. Не виключено, що й нині він вибачив би їй, як вибачав стільки разів, скрипнувши зубами й махнувши рукою в гіркій відразі, – що, втім, не означало, наче все забудеться, – якби вуличка – точніше, тупик – не привела тебе просто до її воріт. Саме тебе, котрий навчився обходити все! І оскільки йти не було куди, ти спинився й зазирнув у двір (дурна звичка, але ж людська допитливість велика!); помітивши тебе, але ще не впізнавши (село знало, що ти вчишся на юриста і скоро станеш прокурором), Сирґішор Вирна, перший господар на селі, який двадцять п’ять років працював комірником у колгоспі, спершу вхопив жінку за комір, потім по-селянському вчепився у волосся рукою, вже старечо-безсилою; жінка спробувала повернутися до нього обличчям, аби, відповідаючи на змахи ременя (один-другий-третій), крикнути те, про що й так кричали її молодо-блискучі очі:
- Більше б’єш – тяжче забувається! Не бий!
- Доб’ю!
- Не бий!
- Доб’ю!
Вони гасали подвір’ям, – то бліді тіні, то знову живі люди, – місячи глибокий, по коліна, сніг, наче глину для нового будинку, і чимось нагадували звірів, яких переслідують злі мисливці – ревнощі. Жінка, сміялася, реготала, і в її реготі було чути ридання за тим, чого ніколи й нічим не надолужити, і радощі з того, що все-таки здійснилося. А на неї та на все навкруги сипав і сипав з чорної безодні неба густий безпристрасний сніг.
- Казав, що ніхто не прийде, а ось і завітали вже! Заходьте, ласкаво просимо!
Жінка відразу впізнала тебе і підбігла до воріт, розчинивши їх так, наче збиралася пустити у двір добру половину села, та враз озирнулася, аби спізнілим криком зупинити чоловіка, який нагнувся над світлиною. У хвилину, коли ти ступив на подвір’я, ремінь вже перелетів через черепичний дах будинку, а коли ти чемно привітався з господарем і побажав йому багато років щастя, він зовсім розлютувався і почав пританцьовувати на снігу, втоптуючи в нього знимку, порвану на дрібні шматочки.
- Анастасіє Петрівно, приймайте гостя! – крикнула одна з дочок – чи то Ольга, чи Саїда, – котрі стежили з вікна за тим, як їхній добрий батько дає урок їхній добрій матері, чий гріх, як вони гадали, кидає тінь на добру репутацію родини.
Зауваживши тебе, сестри швидко опустили фіранки, ніби завісу в театрі, й запалили світло в усіх кімнатах. Подвір’я заясніло, наче сцена, і лише тоді стало видно, як Вирна вирівнює чобітьми глибокі сліди у снігу.
З оселі долинав урочистий голос теледиктора, відлітали останні хвилини року, і ти йшов на цей голос услід за Анастасією, вона розкидала ногою свіжий сніг, що запорошив стежку, яка веде від воріт до ґанку.
- Будь ласка! Ось сюди, по доріжці… Тихенько, не ковзніться!
На цементованому ґанку ти потупав ногами, як звичайно роблять, заходячи в домівку, тоді змів сніг віником, який простягла тобі Анастасія, роблячи все з дивною для тебе самого, болісною неквапливістю, ніби відтягуючи зустріч, заради якої ти йшов сюди.
Увійшовши в дім услід за господинею, ти здивувався, коли побачив, що сестри сидять, обіпершись ліктями на купку різнокольорових подушок і втупившись у розкриті книжки, – заняття, що так не відповідало моментові.
- Доброго вечора і з Новим роком!
Дівчата підскочили, немов застигнуті на гарячому, і їхні спокусливі сукні з важкого шовку струменіли, як вода, навколо витягнутих гнучких тіл. Книжки, наче крадені яблука, випали з рук, підручники хімії чи фізики, – свідчення того, що дівчата, скінчивши найліпшу в райцентрі школу і двічі випробувавши удачу в медінституті, досі сподіваються на успіх. Сподіваються, а надія – не найбільший гріх.
- Доброго вечора і з Новим роком! – повторив ти після вимушеної паузи, і одна з сестер, Саїда, жвавіша за Ольгу, відповіла голосно, але доволі нерішуче:
- А ми якраз повторювали незворотність явищ…
Ти кивнув з тією самою непевною гримасою, яка мала заступити усмішку, – так, звісно, усе на світі незворотне… І цієї миті з’явився святково вдягнений Вирна в чудовому настрої. В одній руці ніс глечик із вином, у другій – стару мисливську рушницю.
- Добре, що ви маєте телевізора. – Нічого іншого ти сказати не міг.
- Так-так… Але спершу проведемо Старий рік, адже він був не такий-то поганий, і зустрінемо Новий, як належить за звичаєм, рушничним вогнем, аби відігнати всі страхи й зло. З Новим роком, діти мої!
Ти підняв склянку вкупі з усіма, в оселі стало тихо, екран телевізора завмер, значущо тьмяний, – коротка пауза між двома роками, – і тоді радше весела, ніж сумна, радше добра, ніж зла, радше молода, ніж стара, до кімнати увірвалася Анастасія, тримаючи в руці повну склянку і радісно вигукуючи:
- Будьте здорові, мої діти, і нехай ваше щастя буде більше за наше!
І букет, і міцність – усе-усе, що є в цьому вишуканому напої, – змусили тебе пити вино не поспішаючи, цідячи по краплині, зовсім не так, як п’ють зазвичай, і сестри, які спустошили склянки одним духом, заздрісно і захоплено стежили за тобою, шкодуючи, що поквапилися самі.
- Налий ще, батьку!
Ти простягнув руку, і в ній опинилася ще одна склянка, яку передала тобі Анастасія.
- Як добре, що ви маєте телевізора! – знову вигукнув ти, осушивши другу склянку, цього разу квапливо, немов спраглий – кухоль води. – Зробіть гучніше, не чути.
Але Вирна простягнув тобі рушницю і вийшов з дому. Ти слухняно попрямував за ним, розглядаючи рушницю на ходу. За тобою, накинувши пальта на плечі, вийшли й сестри.


Ніч велетенським дзвоном накрила село й околиці. Унизу, на землі, розтікалася пінистим морем білина, скрадаючи глибокі, мов шрами, сліди на снігу. Пролунали постріли, один за одним, звідкись із протилежного кінця села їм відповіли інші, і ти простягнув рушницю сестрам, які стояли поруч, щулячись у накинутих на плечі пальтах.
- Ви стріляли коли-небудь? – спитав ти з цікавістю і побоюванням.
Пальта, наче обірвавшись, ковзнули з плеч і впали, глибоко занурені в сніг. Першою взяла рушницю Саїда, жвавіша за її сестру Ольгу.
- Заряджено, – попередив ти й, трохи збентежений, відсунув дуло, скероване на твої груди.
Відчувши вагу рушниці, дівчина відчула й страх – перед віддачею кольби, гуркотом пострілу, стволом, який може вибухнути, – та інший страх, сліпий і глухий, страх перед страхом, але поборола той і той і, аби здатися мужньою, а може, з іншої причини, стала на коліно і вистрілила в чорну безодню ночі. Потім переклала рушницю в другу руку і вистрілила ще раз, нині вже у крону ялини, яка під вагою снігу просіла перед будинком. Посічена дробом біла шуба обсипалася на землю сніговою курявою. Дівчина кинула рушницю і, простягнувши руки, прожогом помчала до дерева, аби пірнути в білий дощ, який скінчився раніше, ніж вона добігла.
- Стріляйте. Чому не стріляєте?
Запахло порохом. Вирна витягнув ще два патрони, зарядив рушницю і простягнув її Ользі. Пританцьовуючи від холоду, вона відступила назад і незумисне (а можливо, і зумисне) стала топтати пальта, які лежали у снігу. Потім почала сміятися, сміх стрясав усе її тіло, переповнював його і, здавалося, піднімав високо-високо, над усім та усіма. Але дуже скоро сміх перейшов у плач, вона закрила обличчя руками й побігла в дім. За нею попрямувала решта святкувальників. Снігопад посилювався.

Не очікуючи запросин, ти зручно влаштувався на одному з численних стільців, які з’явилися навколо стола, – певне, очікували ще гостей, – і мимоволі позирав на сукні, які струменіли навкруги дівочих тіл і нагадували тобі хвости павичів у зоопарку. Дівчата теж крадькома позирали на стілець перед телевізором, де ти сидів, поклавши ногу на ногу і зовсім непогано почуваючись. Очі Саїди, неприродно розширені (випробувана жіноча хитрість), блищали, зачаровували; уповільненими рухами розчісуючи вологе волосся, вона сушила його над настільною лампою, яку тримала на колінах. Ольга, повненька, з правильними рисами обличчя гарної лялечки, байдуже гортала все той самий підручник хімії чи фізики. Сестри, хоча й близнючки, геть не були схожі одна на одну. Майже геть не схожі.
Телевізійний новорічний бал-маскарад, заради якого ти, власне, і прийшов сюди, розпочався незадовго до нашого повернення в дім. Зараз представляли останніх учасників, усміхнених, втуплених в одну точку, – парад пик, позбавлених того, що зазвичай називають індивідуальністю, з тієї простої причини, що режисери балу порушили всяку міру, прагнучи неможливого: розважити тих, хто розташувався перед екраном, серед яких мільйонними за ліком і тому невловимо анонімними були й ви, котрі сидите за столом, – сестри, їхня мати, їхній батько і ти.
- Ну починайте! – не витримав ти, і Анастасія Петрівна, яка розставляла тарілки, вирішивши, що звертаються до неї, подала тобі ще одну тарілку через стіл.
- Зараз-зараз… Ще є час, до самого ранку…
Сирґішор вовтузився з пляшками – цілий десяток, напої власного виготовлення та імпортні, – розставляючи в тому порядку, в якому належало пробувати й пити; Саїда все перебирала своє м’яке біляве волосся; Ольга перегортала останні сторінки підручника фізики чи хімії, і лише ти, єдиний за столом, уперто стежив, як розгортається на телевізійному екрані бал-маскарад, і крихітна надія, викликана твоєю появою, розвіювалася, у міру того як час дедалі наполегливіше утверджував наближення Нового року, до якого також вступали всі ви, котрі сиділи в цій кімнаті. Зосередивши очі на екрані, ти зовсім забув про те, що відбувалося поруч (швидкий, скоса, погляд, простягнута затремтіла рука, ласкаве слово), – забув про дівчат, які цілий вечір чекали, аби хтось прийшов і запросив їх на бал-маскарад – якого ще ніколи не було! – інакше кажучи, якого ще ніколи не було в їхньому сільському клубі. Мовчав ти, мовчали сестри, мовчав заставлений стіл, мовчали повні склянки… і раптом у цій непояснимій напруженій тиші з’явилася Анна – на повен екран.
- Це вона! – вигукнув ти, схвильований, і обидві сестри, які дивилися бозна-куди й думали бозна про що, неспішно повернули голови, і їхній сонний погляд стикнувся з поглядом жінки середнього віку (екран спотворив її обличчя), незнаної їм жінки, яка без усілякого виразу дивилася на них, котрі були їй незнані й навіть не існували для неї взагалі.
На відміну од інших, анонімних, персонажів юрми, Анна затрималася, або щось її затримало в кадрі, ледве помітно усміхнулася тобі, давньому знайомому її усмішки, і ти, забувши, що все це лише телезустріч, хотів простягнути до неї руки – руки прохача: не йди, залишся, не надівай маски, скажи бодай слово! – але враз усміхнене обличчя Анни здригнулося і зникло, немов змите водою. Сирґішор узяв склянку, підніс її й сказав рішучим голосом, заглушеним, одначе, шумом телевізора, на екрані якого вже з’явилися нові обличчя, незнайомі й небажані, без числа і без імені:
- Усіх – з Новим роком!
Урешті вгамувавшись і сівши на чолі столу, Анастасія окинула поглядом численні тарілки, потім перевела його на доньок, які, за твоїм прикладом, смакували вино, і мовила, опустивши очі:
- З Новим роком, діти!
Її підборіддя здригалося, голос тремтів.
- З Новим роком! – підхопив Вирна.
- Многая літа, батьку! Многая літа, мамо!
- Благая літа! – сказав ти, думаючи зараз лише про Анну.
На екранчику перед тобою проходили в урочистому марші тепер вже цілковито замасковані учасники вистави. Після зникнення останнього вишуканого графа з наголошено вишуканими манерами в кімнаті залунали “Казки Віденського лісу”, і ти, уставши, підніс склянку і щось вимовив урочистим голосом. Твої беззмістовні слова ні на кого не справили помітного враження: Вирна, знову наповнивши склянки, наспівував напівзабуту воєнну пісеньку; Анастасія завмерла на чолі столу, думаючи про довгі роки – чи про ті, які вже минули, чи про ті, які ще надійдуть, хтозна, – її обличчя, раніше таке живе і світле, зараз ніби скам’яніло, перетворилося на маску; сестри Саїда й Ольга з відсутнім виглядом стежили за грою світла і мигтінням постатей на екрані, а їхні радість і надія, що сягнули вершини під час стрільби з рушниці, згасали в усіх на очах, але ніхто не бачив цього, і звісно, нікого це не хвилювало, а вони – спершу одна, потім друга – повільно підвелися з-за столу і зникли, ніким не помічені. Услід за ними – батьки.
Ти залишився сам (утім, не помітивши цього), продовжуючи дивитися на князів і княгинь, принців і принцес, генералів і піратів, ромів і чаклунок, які зараз рухалися в добре організованому хаосі. Ти шукав Анну. Упродовж певного часу чіплявся за поділ сукні одної чаклунки, чия жвавість, не позбавлена грації, нагадала тобі живу граційність Анни, але трохи згодом ти виявив, що чаклунка надто вульгарна – сміється без причини й балакає без угаву. Ти дав їй спокій і зосередив увагу на графі, який видався тобі підозрілим.: той безпритульно блукав у юрбі масок, вклоняючись то піратові з чорною пов’язкою адмірала Нельсона, то принцові з манерами буфетника, то випадковим глядачам… Ти навіть простягнув руку, аби зірвати маску, під якою – анітрохи не сумнівався в цьому – була зовсім не Анна.
Тимчасом у сінях почувся гомін, пролунали безладні удари в бубон, і ти здригнувся, подумавши, що, можливо, за звичаєм цього краю, юрма підхмелених гостей вдерлася в домівку, де (лише зараз помітив це) ти був сам, якщо не рахувати такого ж, як ти, самотнього графа на телевізійному екрані. Ти встав і, піднісши склянку, гикнув, аби здатися п’яним, – зайве зусилля, адже й так мав досить дивний вигляд. Двері розчинилися, і вкупі з клубами пари й гуркотом бубна, старовинного, з почорнілими дзвіночками, знайденого десь у закапелках горища, з’явилися одна за одною сестри, виряджені нареченим і нареченою, за ними у вивернутому кожусі, буркочучи, як ведмідь, – мати Анастасія, а за нею батько Сирґішор, який розмахував жіночим шарфом – уявним батогом.
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок!
Твій вигук, як не дивно, повернув у домівку радісне збудження. Дівчата почали усміхатися, Анастасія квапливо розмазала сажу по чолу, щоках і носі, Сирґішор, однією рукою трясучи бубон і вдаряючи ним по ляжці, другою підтягнув ремінь на животі. Вино зробило свою справу – жести стали ширшими, слова гарячішими…
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок! – крикнули сестри, забувши про свою стриманість і серйозність.
Опинившись поміж двома балами, наче між двома вогнями, ти вже не знав, який обпалює сильніше; до того ж ти сп’янів – тим сп’янінням від різних напоїв, коли все навкруги сповивається білуватою млою. Ти повільно підвівся з-за столу і потупав до виходу, теж важко, наче ведмідь, підстрибуючи в такт ударам бубона. Розсунув сестер і прошмигнув між ними, потім пробрався між Анастасією і Сирґішором, які зображали ведмедицю і поводиря з ромського табору.
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок! – довго ще звучали у твоїх вухах викрики тих, хто залишився веселитися навколо просторого родинного столу.

2
Надворі далі йшов сніг. Холодні колючки сніжинок стьобали тебе по розпаленому обличчю; вийшовши з двору, ти потрапив у вузький прохід між високими дощаними парканами, які зараз здавалися ще вищими, утворюючи довгий і захопливо гарний тунель, який кличе тебе, давнього знайомого цього краю, нечутно загубитися в первісній киплячій білині.
Падав густий сніг.
Село вже спало, і лише спізніла луна відгукувалася то тут, то там, але найчастіше – там. Падав густий сніг, і ти, давній знайомий цих снігопадів, насилу торував дорогу в заметах – по коліна, по груди, по саме горло. Падав густий сніг, і через якийсь, бозна-який, час, ти виявив, що тримаєшся за дерев’яні перила ґанку, який сухо заскрипів під твоїми скрижанілими черевиками.
- Де я?
Ти зрозумів, що потрапив не додому, – і все. Піднявся сходами й, намацавши руками двері, крикнув щосили:
- Де я?
Двері відчинилися самі, ти ступив у сіні, наче в криницю, і – прокинувся. Цей досі високий поріг за мить повернув тебе в далеке минуле, в історію “дому першого цілунку”, як називав його твій колишній шкільний приятель, а потім студент-біолог Александру Шендряну, який в одному зі своїх останніх листів нагадав тобі про “дім цілунків”, вхід до якого оплачували вишуканими фразами й бездоганною поведінкою.
Інші – то їхня справа, адже ти заплатив за вхід, як на ті часи, дуже дорогою ціною – віршем, присвяченим сестрам Ліні й Зорзоліні, забувши (прогалина, яку здумав лише тепер) згадати Катріну, старшу сестру. Усамітнившись у кімнатці в глибині будинку, куди відчинялися двері разів зо три на день, наповнюючи сіні й двір запахом шафрану і базиліку, ця жінка-дівчина, яка ніколи не кохала і не ненавиділа, не пізнала щастя з тим єдиним чоловіком, якому вдалося піймати її опущений погляд, зберігала величну абстрагованість і від допитливих очей, і від шепотіння за спиною – зберігала до трагічного кінця того ранку, коли двері її кімнатки не відчинилися о звичайній годині… Ось і все, що ти знав про неї тоді, не намагаючись довідатися більше.
З каламутної неспокійної сутіні вулиці, з темряви сіней – без запаху шафрану і базиліку – ти ступив у сліпучо-біле світло кімнати, і коли перед тобою раптово з’явилася чиясь тінь, ти простягнув руки – обійняти, притиснути до грудей або відштовхнути. Це була Зорзоліна в рожевій сукні зі скромним вирізом; вона жартівливо погрозила тобі пальцем, достеменно так само, як раніше: не можна. Більше не можна.
- Чому? – здивувався ти й відразу збагнув, що сказав дурість, і спробував її виправити. – Чому вдома сидиш такої ночі?
- Маємо компанію… – Жінка повернулася до тих, хто був у кімнаті. Скільки їх було, ти не міг розгледіти: кімната плавала в тютюновому диму, а між тобою й ними стояла посеред димної хмари висока і вродлива (так, ще вродлива) Зорзоліна. – Прийшов Леун! Казала я вам – ось він і прийшов!
- Так, прийшов. Стужився… З Новим роком!
- Проходь, роздягайся, сідай… і розповідай, як живеш, де веселився…
Запах духів ударив тобі в носа, ти чхнув кілька разів, потім відвернувся, аби висякатися в хустку, яку насилу витягнув з горішньої кишені жакета.
- Застужений?
- Лише п’яний.
- Ні, якщо так говориш. Звідки йдеш?
- Від Сирґішора – чи Вирни, як ви його тут називаєте.
- Що, знову спогади?
- Усе скінчилося подвійним балом-маскарадом.
- Мило, дуже мило з твого боку, що згадав нас. Хай і на світанку, – мовила Зорзоліна. Їй сподобався бал, і вона була сердита на тих двох і Ліну, яким він зовсім не сподобався.
- Я йшов до вас, але дорогою згадав, що сьогодні, себто вчора, повинна відбутися моя телезустріч з Анною. Якби я знав, що ви маєте телевізора…
- Хто вона? – цікаво спитала Ліна.
- Жінка.
- Колега? – теж поцікавилася Зорзоліна.
- Жінка.
- Ясно – кохання, – уточнила Ліна.
- Тільки жінка. – Пошукавши рукою в порожнечі, ти відірвався од дверної лутки. Зорзоліна стояла поруч (відчував її теплий подих), і ти поклав руку на її м’яке, в’яле плече. – Котра година?
- Леун, наше старе кохання! – вигукнула Ліна з-за столу, заставленого порожніми й напівпорожніми пляшками.
Хоча була набагато молодшою від Зорзоліни, вигляд вона мала сливе такий самий: зів’яла, нафарбована, прийшла до того самого знаменника – хисткої гармонії між страхом перед старістю і неможливістю її уникнути. Ти відчув неприємне почуття жалю.
- Як ся маєш, Ліно? – відчуваючи незручність, ти відвів очі.
- Добре. Принаймні набагато ліпше, ніж із ним, якби лишилася, спокусившись його майном.
Повернулася Зорзоліна, яка кудись вибігала, – окрилена, опанована радістю, котра нагадувала інші радості, вже згаслі. У руках вона тримала альбом, несла його на долонях, наче пораненого птаха, простягаючи тобі:
- Гортай і згадуй.
Ти почав гортати, не розуміючи до пуття, що́ належить згадувати, хоча на першій же сторінці натрапив на пожовклий, вицвілий напис, загублений серед багатьох інших, сентиментальний і відразливий: “Помилки живуть у нас, а ми живемо на зло помилкам”. Унизу дата і підпис: “Я, у пам’ять першого мого цілунку”.
- Це Леун, наш односелець, вчиться на прокурора… Ми стільки років з ним не бачилися, – представила тебе Зорзоліна людям, які сиділи за столом – чи двом, чи то чотирьом зі старечими фізіономіями. – Якщо колись муситимеш нас судити, суди справедливо, адже ти один знаєш нас по-справжньому. – Вона спробувала засміятися, та змогла добути з себе лише сухий смішок, який неприємно спотворив її обличчя.
- Я – лише адвокат, і то початківець. Ще нікого не захищав, – мовив ти, намагаючись поменшити значущість, яка зростала навколо твоєї персони, у міру того як сестри возвеличували тебе – заради самих себе, заради того, що в цьому домі називали престижем.
- Адвокат, прокурор – однаково суддя, – сказав один із тих, чиї обличчя плавали в диму, і зареготав.
А ти залишався недовірливо-серйозним, і не міг бути іншим, оскільки у твоїй душі ворухнулася підозра, що ці двоє – чи четверо – могли виявитися юними студентами, які замаскувалися стариганами, аби досхочу познущатися з тебе.
- Знаю, що прикидаєтеся, та це ваша справа.
Ті двоє продовжували невимушено сміятися, і ти підійшов ближче, аби побачити їхні очі, прикриті зморшкуватими, безкровними руками. Побачити бодай колір або блиск очей.
- Горілки чи кисляку? – спитав один із них, утомившись від сміху і гикаючи.
- І того, і того, – сміючись, відгукнувся інший.
- Він розпалився, хай трохи охолоне, – відповіла їм Ліна.
- Йо… Тож я у вас?
- У нас. Я – Зорзоліна, ось Ліна, а це наші гості. Розумієш тепер, де ти?
- Тепер – так, розумію, і дедалі краще.
- Чого ж усе-таки вам налити? – спитав один із тих двох, староподібних.
- Віскі, – пожартував ти з певним зусиллям, – або, як воно зветься місцевою говіркою, самогон.
- На жаль, немає ні того, ні того, – сказав один із них наголошено виразно, і ти, серйозний і помисливий, вирішив, що з тебе знову глузують: адже в місті твоя вимова (цього не можна було не зауважити) стала дещо іншою, чіткішою за ту, з якою говорили в твоєму селі.
- Ви зі столиці, чи не так?

Нарешті з’явилася Зорзоліна, твоя рятівниця, з кухлем кисляку, який тримала високо над головою. Кухоль був глиняний, і ти почав складати цілу теорію щодо його форми, справді оригінальної, допоки не досягнув вмісту – білого кисляку, що нагадав тобі неозорий білий простір, який ти подолав, дістаючись сюди.
- Не можу пити молока, Зорзо… Зорзоро… – Неспроможний доказати, ти звернувся до Ліни, чиє ім’я було останньою частиною імені Зорзоліни: – То як ся маєш, Ліно?
- От дивлюся на тебе і думаю: невже не хочеш працювати в нашій місцевості ані суддею, ані адвокатом?
- Хто тобі сказав, що не хочу?
- Людські язики.
- Не знаю, ще нічого не знаю. – Ти повільно рушив до виходу.
- А ми чекали інше почути від тебе, – мовила Ліна з глибоким жалем. – Не люблю визнавати їхньої правоти.
- Але це так.
- Про що ти, Леуне?
- Про людські язики, які є і шпага, і щит, і думка, і крила, і небо, і земля, аби не сказати більше: спочатку був язик, потім було слово.
Настала тиша. Ти нетерпляче переступав з ноги на ногу – хотів піти. Ліна сміялася без усілякої причини – чи то від радості, чи від сорому; хтозна, яка вона тепер, Ліна?
- Будь ласка, не думай, що… – голос виказав її. – Однаково потім плакатимуть – просто так, ні сіло ні впало.
- Тоді сміймося, – мовив один із двох. – Сміх – це ліки і для тих, з кого сміються, і для тих, хто сміється. Чудові ліки, треба лише вміти вчасно зупинитися.
- Скажи, що ти думаєш про нас, Леуне? Ти ніколи не говорив, що думаєш, наприклад, про мене, котра потрапила людям на язика і не знає, як забратися звідти…
- Добре думаю, Ліно, більш ніж добре… Вір мені, я – адвокат.
- Вір йому, адвокат не може захищати, якщо не вірить, – сказав один із тих двох.
- Будь ласка, тільки не кажи мені, що ми – твої звинувачені, що маємо купу вад…
- Я прийшов побачити вас. А потім піду далі.
- Вади можна усунути, якщо вони не вроджені, – мовив один із тих двох голосом звинуваченого – голосом, котрому, як не старався, не міг надати схожості з голосом юнака: маскування не виходило, і тут були безсиле навіть усе чаклунство новорічної ночі. – І я любив, і я вірив у велике могуття захисних промов, та лише до того часу, поки не пізнав справжнього життя. Мені подобалося слухати, як він базікає всілякі дурниці – реальне, змішане з фантасмагорією, – заздрив його світу, благородному і пристрасному, хоча повністю вигаданому, допоки одного чудового дня, не знаючи, що вигадати ще, – і тоді я піймав його, як кота в мішок, – він оголосив себе принцом. Звичайно, то була гра, тим більше, що ім’я теж разюче підходило. Наприклад, принц Васіле – це не викликає довіри, – він показав на сусіда, якого, певне, звали Васіле, – тоді як “принц Філіп” звучить цілком переконливо… Промови піднесли його, дуже піднесли, занадто піднесли, і саме звідти, з висоти, почалося падіння…
- Пий горілку – і піднесешся знову, – сказав другий з добродушною усмішкою, яка, одначе, приховувала недоброзичливість.
- Насправді він не зробив нічого особливого. Тільки залишав там, де проходив, насіння, з якого проросло… Усі ми маємо вади, але він має вроджені…
- Облиш, адже він був молодий, м’який, незрілий – шматок глини, з якого можна було виліпити все, що заманеться, – намагався втішити той, другий, колишнього “принца” чи колишнього шанувальника “принца”, в якому ти вперто далі бачив студента, перевдягненого стариганом. Ти ще вірив, що гра триває. Але казка давно скінчилася.
- Спіймав, наче кота в мішок, – уявляєте, який кіт? Я шукав у ньому також інші вади й знайшов, адже вони були. Говорячи багато чого про багато що, він вирівнював сенс, який врешті помстився йому: він перетворився на людину без усілякої таємниці, замок із відчиненими дверима й вікнами, до якого вкупі з вітром вдерлося людське зло, – так він скінчив свою сповідь, не усвідомлюючи, що робить ту саму помилку, яку зробив колись “принц”: говорив усе, що спадало на думку, тоді як належало говорити лише те, що було насправді.
- Годі… Поговорімо ліпше про щось інше. Розкажи про місто, Леуне, – втрутилася Зорзоліна, здогадавшись за манерою твого стояння (і в домі, і надворі), що тобі набридли довгі одкровення того, хто згаяв можливість стати людиною.
- Поговорімо про що, Ліно? – спитав ти Ліну, яка застигла в кутку столу і не зводила з тебе очей. Ліну, в котру за всієї вікової різниці колись ти був шалено закоханий і від котрої, як гадав до останнього часу, визволився. Почуття, що вона поруч, а ти вже нічого не можеш надолужити, безсилля і ніжність перевертали твою душу.
- Бачив Александру? – спитала Зорзоліна, бажаючи повернути тебе до минулого, до давніх казок, які ти згадав і яких вони, сестри, не могли забути.
- Ні, не бачив. Як він?
- Вирощує квіти й призвичаївся до думки, що життя – це те, що можна полічити й зважити, а не те, інше, що зрозуміти й до чого звикнути набагато тяжче, – сказав знову той самий з тих двох і нагнувся розшнуровувати черевики: видно, не рухався з минулого року і тепер йому затекли ноги.
Потім він повернувся в попередню позу, але впевненість і наснага, які облагороджували його обличчя, зникли, поступившись місцем якійсь полохливій грайливості. Усмішка, котра з’явилася в кутику рота, наголошувала, що, пробираючись крізь абстракції, він збився з дороги, втративши те єдине, що йому найбільше пасувало і найбільше вдавалося, – маску юного студента. Розтанувши, маска злилася з його власним обличчям, яке було саме тим, що виражало: поверховою жвавістю, котра не мала жодної надії перерости в будь-що серйозніше.
Зрозумівши, що ти йдеш, Зорзоліна пройшла вперед, піднялася на високий поріг, розкинула руки й почала, розспівуючи, промовляти голосом, якому важко було надати колишньої свіжості по тому, як давно було порушено правила зразкової поведінки, встановлені в цьому домі:
- Якщо підеш до нього, а треба піти, якщо побачиш його, а треба побачити, якщо заговориш, а треба заговорити, то скажи йому, що нам не погано, не добре, а ліпше, ніж добре, тільки хай дасть нам спокій, хай дасть спокій дитині, і хай дитина, як усі люди, матиме ім’я, і хай вірить, що вона – його, і не сміється зі свого роду…
- Не треба! Не згадуйте і допоможіть мені забути! – розпачливо закричала Ліна. – Ти нічого не чув, Леуне! Нічого…
Настала тиша, повна, глибока, і в цій тиші ти й, певне, решта чули, як гучно і прискорено б’ється серце кожного.
Ти вийшов, не сказавши ані слова, і коли, шукаючи в напівтемряві, пробирався через сіни, маленькі, але які зараз здавалися велетенськими, до твого слуху долетів тоненький звук, подібний до голосу дитини. Він долинав з глибини оселі, з давньої кімнатки Катріни. І потім, у тиші й білині вулиці, цей голосок довго переслідував тебе, сміючись і плачучи, бемкаючи тисячею дзвіночків.

3
Ти зупинявся перед чиїмись ворітьми й кидав жестом сіяча в поле жменю коноплі, яку захопив ще вчора, аби вранці мати з чим ходити від оселі до оселі. “Многая-многая літа!” – хотів ти крикнути, але язик занімів у тебе в роті, либонь, не зміг би вимовити ані “здрастуй”, ані, ще простіше, “привіт”. Ти збирався пройти вперед, але раптово збагнув, що стоїш перед ворітьми Александру Шендряну – спинився тут, сам того не бажаючи, і тепер ноги не насмілювалися вести тебе далі. Новий будинок – з блискучим черепичним дахом, оточений парканом із бетонними стовпами, – здавався кораблем, який закітвитився в снігах. В усіх кімнатах, скільки їх там було, горіло світло, хоча вже давно настав ранок. Ти рушив з місця – скрипнули нові черевики, а може, скрикнув скутий морозом сніг, і цей звук відлунав скреготінням пили у твоїх скронях. Ти уповільнив крок, пройшов через відчинені ворота на подвір’я, пила розбилася вдрузки – ти помітив свіжі кроки, які, відбігаючи вперед, показували тобі дорогу; сліди губилися нагорі, на сходах, які вели в дім. Широке – цілий кінський пробіг від воріт до порога, – з безліччю дерев, які зігнулися під снігом, подвір’я мало дивний, майже фантастичний вигляд; твої кроки сполохали пса на ланцюгу; ліниво гавкаючи, він з’явився, наче достеменний господар цього царства, і став походжати, тягаючи за собою ланцюга, який почав ковзати по дроту, протягнутому через двір.
- Хто там? – крикнули з заскленої веранди,і ти відвернувся, аби тебе не відразу впізнали, і до того ж, згорбившись, мов старий, підняв комір пальта. – Хто там? – нетерпляче гукнув той самий голос із ґанку. – Хто, питаю? – Голос наблизився, і чоловік зазирнув збоку, намагаючись побачити твоє обличчя.
- Це я – я!
- Леуне? Так, він!
- Я, – відповів ти, і Александру розкинув руки, але стояв нерішучий: і хотів обійняти тебе, і не наважувався.
- Коли приїхав?
- Учора, десятигодинним.
- Чув-чув. Село – воно все знає… Шкода, ти вчора не прийшов, провели б час у повне задоволення вдвох. – Лише тепер він простягнув тобі руку, гарячу м’язисту руку добре натренованого спортсмена. – То що нового, Леуне? – спитав він, а ти, не знаючи, як відповісти (начебто він знає старе!), далі тиснув його руку, неприємно чіпку і наполегливу. – Я б теж хотів вибратися до Кишинева, звеселитися, як усі люди, на балу чи навіть на маскараді, але ж не дістав квитка… Коли, кажеш, ти приїхав? Ах так… Як ся має панночка Анна?
- Дякую. Учора малася добре.
- Одружилися чи далі так само?
- Як тобі сказати…
- Не треба, розумію…
- Це не те, що ти думаєш.
- А я й не думаю нічого. Та не забувай: час не стоїть на місці й не очікує нас.
- Час нікуди не йде, то ми поспішаємо. Ось дивися: тільки вчора приїхав, а вже завтра слід повертатися.
- І ми, досвідчені люди, вже не залишаємо на завтра того, що можна зробити сьогодні… Ну ходімо, покажу тобі будинок.
І ви пішли сходами: господар – попереду, ти – за ним, хапаючись без особливої потреби за чорні перила з металевих труб. Піднявшись на кілька сходинок, Александру повернувся, поклав тобі руку на плече і мовив:
- Чув, що я покинув учителювати?
- Як сам ти сказав, село знає все… Зробився великим городником, вирощуєш ранні овочі…
- Вирощую, але зовсім інше. – Він прибрав руку і ступив на останню сходинку. – Звідси ось видно теплицю. Бачиш? Потім покажу, подивишся, на що здатні скло і центральне опалення. – І додав іншим, менш піднесеним тоном: – А втім, яке тобі діло до всього цього!
- У тому, як говорили про тебе, я відчув щось на подобу заздрощів.
- Ти ж ніколи не цікавився життям і долею твого колишнього односельця! Згадай: коли я вчився і приходив до тебе в гуртожиток, ти завжди був зайнятий. – Його голос звучав урочисто і водночас ображено. – Бодай зараз скажи: чим ти був тоді зайнятий… якщо не секрет?
- Чим? – ти не знав, що відповісти. – Зрештою, кожен має свою “теплицю”, де він вирощує власні “ранні овочі”. – І ти засміявся якомога добродушніше, бажаючи, аби засміявся й він. Та Александру залишився холодним і чужим, певне, сприйнявши твої слова як докір.
- Вирощував, але зовсім недовго. І не просто так: я – біолог, і робив певні досліди. А коли почалися всілякі балачки – знаєш-бо наших людей! – через ту мою нещасну теплицю, яку я будував у таких муках, просто з ніг валився, поки дістав скло, тоді-то й мусив скерувати своє життя іншим річищем.
- І що робиш тепер?
- Розумієш, я хотів вирощувати ранні овочі, які дозрівають, коли сонце ще слабко гріє, а ЛІна знущалася з мене: мовляв, ще вирощуватимеш і при місячному світлі… Усі вони наче змовилися – соромили, знущалися… Тепер майже нікуди не виходжу. А свою справу все-таки роблю.
- І що робиш, Александру? – спитав ти лише для того, аби не виникло враження, ніби вже все знаєш.
- Вирощую квіти… По них приходить певний Філіп, мій старий знайомий. Приходить, але вже-бо цілий тиждень не з’являється. – Він витер піт із чола та поринув у роздуми. За певний час спитав, змінюючи тему розмови: – То, кажеш, яка твоя робота у столиці?
- Поки ніяка. Восени розпочнеться.
- Отже, будеш прокурором?
- Ні, лише адвокатом.
- Еге, захисник людей від страждань…
- У наш час адвокат, – почав був ти довгу доповідь, – є також вихователем…
- Скажи, а якщо я подам на нього до суду?
- За що?
- За моральний злочин. Хоча не хотів би апелювати до закону, хоча кажуть, що істинна справедливість повинна бути вища за будь-який кримінальний кодекс… але якщо насправді все виходить інакше, якщо людина мусить бути своїм власним адвокатом…
- І прокурором, – додав ти, та Александру не почув або вдав, що не чує.
- Ти – суддя, і мусиш знати, які вони, люди, – мовив він і врешті запросив тебе увійти в дім.
Ви пройшли один коридор і опинилися в іншому, меншому, з безліччю дверей, які вели врізнобіч.
- Ось і мій дім… Не здається тобі занизьким?
- Живеш, наче птах у кодрах… З новим домом, з новим щастям! – І ти розкидав останнє насіння коноплі, яке вигріб з дна кишені.
Александру дивився на тебе помисливо: невже ти подолав таку дорогу лише через звичай, якого дотримуються ті, хто більше не має чого робити? – здається, про це говорило його обличчя, що втратило давню жвавість.
- Птах? Можливо, але той, котрого вистежують яструби. У кодрах повно яструбів, Леуне, і гадаю, не існує більшої кари, ніж знати, що ти несправедливо скривджений.
Ви увійшли до кімнати праворуч. Александру пройшов уперед і вимкнув електричне світло – тепер набагато блідіше за світло дня, воно фарбувало стіни й предмети в понурі неживі тони. Кімната мала великі вікна, і за секунду життя набуло природного забарвлення. Життя, про яке ти знав лише те, що випало почути з чужих вуст.
- Знай, мою провину можна взяти трьома пальцями й розвіяти за якнайслабшим вітром.
- Новорічної ночі прийнято говорити про те, чого б хотілося, а не про те, що було.
З сусідньої кімнати, куди вели подвійні скляні двері, долетіли уривки мелодії. Хтось ставив платівки, але звуки танули в тиші, задихалися, наче у ваті.
- Яка дивна тиша! Не чути власного подиху, стуку серця.
Твої слова справили несподіваний ефект. Александру привідчинив двері в сусідню кімнату і коротко наказав:
- Закінчуй розважатися!
Тоді повернувся до тебе, залишивши двері причиненими, отож тепер можна було вловити кожен рух: однією рукою вимкнули програвач, другою поклали на місце платівку.
Александру стояв посеред кімнати, не знаючи, за що взятися, у пальті, накинутому на плечі, неголений, невиспаний, голодний, і лише завдяки цьому справляв враження людини, заклопотаної світовими проблемами.
- Єдина моя провина – що я одружився з Ліною, одружився після смерті мами, яка, поки жила, навіть чути не хотіла про неї… Тепер мушу платити аліменти, чималі… Дитина – моя, схожа на мене, наче ми з одного ока випали. Зараз покажу тобі світлини, сам побачиш.
Він вибіг у коридор і через кілька хвилин повернувся, простягаючи тобі світлину і благаючи сказати правду, схожа чи несхожа дитина на нього. Ти взяв світлину і довго дивився на немовля, яке мало всього кілька місяців і могло бути подібним до будь-кого.
На подвір’ї загавкав собака. Александру прислухався, потім вибіг з кімнати. Щойно двері за ним грюкнули, відчинилися двері сусідньої кімнати, і їхнє лячне скрипіння змусило тебе збудитися, обливши хвилею дрожу.
- Скажіть йому, я вже сто разів йому говорила, – прозвучав жіночий голос, – скажіть, що дитина схожа. Адже сам твердить усім, що схожа, і сам же не вірить. Якби повірив – заспокоївся б. Матері ліпше знають, з ким роблять дітей…
Собака змовк, і жінка спішно зачинила двері.
- Інший би на його місці, – почав Александру, з’явившись на порозі, спітнілий, захеканий, наче довго біг, – не пхав сюди носа кожного новорічного ранку і не просив би вибачення! – Він приніс три блякло-червоні гвоздики й, не знаючи, що з ними робити, тримав їх, як сільські хлопці, обома руками. – Ось, вибач йому та ще подаруй букет найгарніших квітів на знак того, що вибачив. Інакше, каже, як доведу Анастасії? – Він замислився, тоді додав: – Адже все пішло від нього, від Сирґішора Вирни, то він перший віддав своїх доньок у школу в райцентрі, ніби з них там відразу могли зробити лікарів. “Наші вчителі, – стверджував він щогодини, – провадять господарство і геть не думають про те, аби вчити дітей. Тому-то поводжуся з ними як рівний з рівними, а подеколи навіть дивлюся з висоти!” Це вже по тому, як трапився скандал через той клятий пташиний послід…
- Через що?
Далі було довге пояснення цього скандалу.
Одного весняного ранку Александру, збираючи по селу пташиний послід, потрібний йому для розсади, зайшов на подвір’я Анастасії й побачив Сирґішора Вирну, який давно мав неприязнь до нього. Вирна прочитав йому лекцію про поведінку і престиж учителя, аби виправдати власні підбурювальні дії: адже то він агітував селян забирати дітей зі школи, де “хазяйнує” Александру, і віддавати їх до райцентру. А насамкінець голосно сказав, аби чули всі, хто того весняного ранку проходив повз його домівку: “Це тобі не личить! Це не робить тобі честі, товаришу вчителю! Не підносить тебе, людино!”
З чудовими деталями Александру оповів тобі, – почавши з одного і скінчивши зовсім іншим і вибачившись, що за цей час у його голові все змішалося, – те, як Вирна переслідував його, мов шакал, допоки Анастасія не подіяла на нього рішуче, сказала прямо, не виляючи: “Дай йому спокій, адже він теж – наша кров!” – “Себто як – наша кров? Що ти верзеш?” – “Те, що було, і те, що є!” Від цих слів Сирґішор засмикався, наче норовливий, але загнузданий кінь: “Як то?!” – і його крик розлетівся селом і долинув до Александру, який тоді піднявся на дах своєї теплиці, насолоджувався співом перелітних птахів, а потім раптово й сам заспівав по-пташиному…
Після цієї оповіді Сирґішорів крик повернувся до нього назад. Той, вбігши на подвір’я Александру, хутко приставив драбину до теплиці, заліз на дах, вхопив учителя за ноги й потягнув долу. Впавши на уламки скла, що валялися навколо теплиці, Александру до кості порізав руки, в яких, окрім того, тримав залізний брусок – ламав ним скляний дах. Переляканий Вирна підскочив до Александру і вирвав у нього брусок: “Щось інше таки ліпше за ці клопоти!” – і наказав Ліні принести води вмитися. Певний час, голосячи по-жіночому, він розмахував руками, замазаними кров’ю Александру, що лишилася на бруску, а вмившись, соромливо запхав їх глибше в кишені й, удавши, що скликає розпорошених по двору курчат і каченят, зник.
- Я передчував, – вів далі Александру, – що повинно статися… те, що і сталося потім.
- А що сталося?
- Мене це не хвилює, і чхав я, що вони говорять, прошу про одне: не дбайте, ради Бога, про те, чий я! Я – її – тієї, котра мене виростила, а виростила мене моя мама! – крикнув він так гучно, що в сусідній кімнаті сполохано зачинили двері, а ти поклав йому руку на плече, намагаючись угамувати прийдешню бурю. – Я ж не кричу “рятуйте” і не кличу на допомогу! Не подобається мені правда, яка падає напосідає, коли з нею вже годі зробити щось!
- Зрештою все минуще, – вимовив ти, стискаючи його плече. – Усе минає!
Ніщо не заспокоює нас ліпше від банальності. Александру замовк, неначе для того, аби ти згадав, про що тобі розповідали тієї новорічної ночі. Його справжня мати, від якої й пішли всі чутки, народила його для іншої матері, з якою домовилася про все заздалегідь, заприсягшись життям ще не народженої дитини, що ані пів слова не бовкне до самої могили. Зробила так, як і сказала, і хто міг знати, що жінка, котра виростила Александру, не носила його у своєму лоні, а лише вдавала вагітність, тягаючи на животі подушку, в яку додавала гусячого пуху, в міру того як справжня мати, переживаючи довгі муки, туго затягувалася рушником, наближаючись до пологів і до вічної розлуки з майбутнім сином.
Потім плутана і понура оповідь поновилася, і ти дізнався, що, коли все начебто вгамувалося, Александру забинтував собі руки, які дуже палило після того, як Ліна змазала їх йодом, курчата почали ганятися по двору за мухами, теплиця заспокоєно дихала крізь численні отвори, зроблені, залізним бруском, – тоді знову з’явився Сирґішор, але не сам, а в супроводі двох чоловіків у білих халатах. То були працівники сільської лікарні, яких Александру добре знав, але які зараз поводилися так, ніби вперше його бачили. Вони взялися розпитувати його, а їхні запитання немов падали з неба. “Мучитеся, Александру Філіповичу? – спитав фельдшер Александру, який лінійкою струшував з брюк уламки скла. – Вирощуєте рідкісні овочі?” – “Так. Хочете спробувати?” І Александру підійшов до Сирґішора спитати, навіщо той привіз медиків. “Візьмемо на дослідження, перев’яжемо”, – сказав фельдшер, тоді лікар дав йому знак, і всі троє вхопили Александру за руки й за ноги та потягли до автівки, яка чекала біля воріт. Потім рушили через долину найкоротшою дорогою до лікарні. Александру сидів поміж Сирґішором і санітаром і ніяк не міг утамувати біль у руках – палило дедалі сильніше. Клав їх то на спинку кушетки, то на коліна, намагаючись знайти якнайзручніше місце, допоки врешті Вирна не змилувався з нього і не заговорив: “Якщо тобі потрібне скло, можу дістати”. Александру не відповів. “Скільки, кажеш, тобі треба?” Александру мовчав. “Чи не знаєш, – закричав тоді Вирна, нервуючи, – що такі великі листи не дуже-то знайдеш? Нині всі ставлять будинки завбільшки з двері та з дверима – як ворота!” Одначе Александру далі мовчав. Боліли руки, і він висував їх у вікно, махав, а коли бачив когось, хто йшов назустріч, пересаджувався до протилежного вікна. “Не думай, що тільки ти… Мене багато людей прохають, але їм нічого не дістану… Навіть скельця для наручного годинника! Бо їм я зовсім не родич…” Автівка з увімкненим мотором котилася долу, шурхочучи, мов пітон, який ковзає по землі.
- А влітку в моїй теплиці (уся зі скла і заліза) виросли самі бур’яни, і люди, звісно, дивувалися: що то зі мною сталося? – Александру зітхнув: – Отак через Сирґішора я потрапив у божевільню…
За вікном раптово почулося тупотіння, ще і ще… Александру здригнувся, швидко накинув пальто і став посеред кімнати, очікуючи сигналу собаки: за її гавканням можна було визначити, хто порушив тишу – птах, інший собака, який пробіг мимо, або людина. Але собака мовчав, і він вийшов на подвір’я. Коли двері за ним зачинилися, привідчинилися двері до сусідньої кімнати, знову породивши те саме лячне скрипіння, але тепер ти знав, хто там є. У щілині показалися очі, ніс і щоки зі слідами похапцем витертої сажі.
- Тій його Ліні, – мовила жінка, виблискуючи очима чи з ненависті, чи з радості, – випало щастя народитися вродливою. Велике щастя, але й велике нещастя. Кожному вона усміхається, і кожен думає, що – лише йому одному…
Цієї миті відчинилися вхідні двері й з’явився Александру, тримаючи в руках, мов свічки, дві бурульки. Важко дихаючи, він дивився то на двері, яких не встигла зачинити жінка, то на тебе – переляканими розширеними очима, немов бачив уві сні, а зараз, прокинувшись, побачив і наяву.
- Слухай, Анастасіє Петрівно! – крикнув він, підійшовши до дверей у сусідню кімнату. – Більше не прийде твій принц Філіп! Напевне, коронували за всі його подвиги… – Він поставив довгі бурульки в чорну вазу. – Чекаю на нього цілий тиждень, а квіти, зірвані тиждень тому, в’януть! – І відступив назад, аби на відстані помилуватися двома крижаними каракатими гілками, котрі, як він і хотів, були і букетом, і свічками. – Потепліло, з’явилося сонце, і сніг більше не падає. Тане – от вони й падають зі стріхи й лякають. – Він підійшов до столу, тримаючи в руках мідну тацю, і поставив на неї вазу. – Пройдімо до іншої кімнати, там тепліше. – Крига почала танути, і краплі, падаючи на тацю, видавали, мов маленькі дзвіночки, ледве чутне бемкання. – Якщо не прийде до десятої – чуєш там? – складай квіти на спину – і на потяг! – Він зупинився і якусь хвилину прислухався до передзвону крапель. – Але поки ще маєш час, іди на кухню і подивися, чим можемо почастувати гостя… Леуна! – І він повернувся до тебе. – Автобус спізнюється, а може, сталося щось. Хтозна… – Одначе, аби не ускладнювати собі життя першого ж дня Нового року, додав заспокійливо: – Певне, спізнюється. Адже всю ніч валить сніг.




Серафим Сака (1935–2011) – молдовський письменник, журналіст, сценарист. Дебютував у кишинівській пресі 1956-го. Перша книжка (збірка оповідань) “Було пізно” вийшла друком 1966 р., після чого автора відразу прийняли до Спілки письменників. 1972 р. кишинівське видавництво “Carta Moldoveneasca” публікує його роман “Митниця”. 1975 р. в Москві вийшов друком російський переклад збірки “За столом мовчання”, яка здобула широке визнання читацької аудиторії. Через скандальну популярність книги признань та інтерв’ю Саки “Тут і зараз” його твори було заборонено публікувати в 1976–1987 рр. У період заборони заробляв переважно перекладами російсько-радянської прози й драматургії. 1987 року Сака пише роман “Лінія плавання”, який 1993-го опублікувало видавництво “Емінеску” (Бухарест). Того ж року вийшла його книга журналістських рецензій “Б’ю заради тебе”, яка наступного, 1994-го, здобула Державну премію Молдови. Коли минув тривалий період його домашнього арешту, 1990-го Сака зробив поїздку середземноморськими країнами, результатом якої стала книжка мандрівничих роздумів “Сліпота” (частково опублікована в періодиці протягом 1993-го). У 1992–1994 рр. мешкав у Яссах, де за підтримки інших авторів і видавців заснував видавництво “Meredianul 28”, яке публікувало книжки для всієї румуномовної території. 1995-го з’явилася його збірка “Бесарабія в ГУЛАГу”, присвячена бесарабським мешканцям, які перебували у сталінських і румунських таборах. Написав ряд п’єс, декотрі з яких поставлено в молдовських театрах. У 1994–1998 рр. виконував функції президента Міжнародного ПЕН-клубу від Республіки Молдова. Відзначений Орденом “Трудова слава” (1996) та Орденом Республіки (2010).
Також Сака є автором сценаріїв і режисером низки документальних фільмів, зокрема “Дім квітів” (1965), “Кишинів - 67”, “Перехрестя” (обидва – 1967).