ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Богатирська застава
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Богатирська застава
У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію