
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Богатирська застава
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Богатирська застава
У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію