Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
2026.05.17
10:14
не мав ні статків ні хатів
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
2026.05.17
08:48
Як закриєш очі вночі зі скрипом,
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
2026.05.16
18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
2026.05.16
15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
2026.05.16
13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
2026.05.16
11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
2026.05.16
11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
2026.05.16
10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
2026.05.16
10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Богатирська застава
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Богатирська застава
У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
